На схилі лежало ще двоє вбитих коней і троє тут, на вершині горба. Минулої ночі їм пощастило викрасти тільки трьох коней, але один із них утік із табору вранці, коли залунали перші постріли і хтось спробував скочити на нього без сідаа.

З п'ятьох людей, що дісталися до вершини горба, троє були поранені. Сордо був поранений у литку і двічі — у ліву руку. Його мучила спрага, нога затерпла, одна рана на руці дуже боліла. Крім того, в нього дуже боліла голова, і тепер, коли він лежав, чекаючи появи літаків, йому пригадався один іспанський жарт: «Нау que tomar la miette сото si iueia aspitina», що означає: «Смерть треба приймати, як таблетку аспірину». Але вголос він цього жарту не вимовив. Він усміхнувся в душі, незважаючи на головний біль і нудоту, що підступала до горла, як тільки він ворушив рукою, і озирнувся на те, що залишилося від його загону.

Всі п'ятеро розташувалися на вершині, як зубці п'ятикутної зірки. Колінами та руками вони розгорнули землю й спорудили з каміння й глини горбки, за якими можна було сховати голову й плечі, а потім, ховаючись за ними, заходилися з'єднувати окремі горбки в суцільний вал. У вісімнадцятирічного Хоакіна була сталева каска, якою він копав і передавав землю іншим.

Ця каска дісталася йому під час нападу на ешелон. Каска була пробита кулею, і всі сміялися з Хоакіна, що він узяв її з собою. Але Хоакін розрівняв молотком зазублені краї дірки, потім заткнув її чопом і зрізав внутрішній кінець врівні з поверхнею каски.

Коли почалася стрілянина, він із розмаху насадив каску на голову з такою силою, аж у вухах задзвеніло, наче хтось ударив його каструлею, і потім, коли під ним убило коня, і Хоакін, гнаний посвистом куль, тріском куль, співом куль, дерся схилом угору, до вершини, і легені його розривалися, ноги дерев'яніли, в пересохлому горлі палило, — коли він біг отак щодуху, каска давила його страшною вагою й неначе залізним обручем стискала лоб, який, здавалось, от-от розколеться.

Але він її не скинув. І тепер копав нею землю з упертим, майже механічним завзяттям. Він ще не був поранений.

— Придалася-таки нарешті,— сказав йому Сордо своїм низьким хрипким голосом.

— Resistii у fortiticar еа veneer, — сказав Хоакін. Він насилу ці слова, бо в роті в нього пересохло — і не стільки від спраги. яку звичайно почуваєш під час бою, скільки зі страху. Це було одне з гасел Іспанської комуністичної партії, і воно означало: «Чини опір і укріплюйся, й ти переможеш».

Сордо відвернувся й глянув униз: один із кавалеристів, сховавшись за каменем, почав обстрілювати їх. Сордо дуже любив Хоакіна, але йому зараз було не до гасел.

— Що ти сказав?

Один із партизанів, що робили укриття, повернув до них голову. Він лежав долілиць і, не відриваючи підборіддя від землі, обережно клав перед собою каміння.

Хоакін, копаючи далі, ще раз вимовив гасло своїм ламким хлоп'ячим голосом.

— Яке останнє слово? — перепитав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Vencer, — відповів хлопець. — Переможеш.

— Mierda [100],— сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Є ще одне, яке нам тут пасує,— сказав Хоакін, виголошуючи гасла так, наче це були талісмани. — Пасіонарія каже: «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах».

— І все одно mierda, — сказав той, а другий партизан кинув через плече:

— А ми не на колінах, а на череві.

— Слухай ти, комуністе! А чи знаєш ти, що в твоєї Пасіонарії син, такий, як ти, від початку війни сидить у Росії?

— Це неправда, — сказав Хоакін.

— Que va, неправда, — сказав партизан. — Мені це розповів отой динамітник з чудним ім'ям. Він належав до твоєї партії. Нащо йому було брехати?

— Це неправда, — сказав Хоакін. — Вона не стала б ховати сина в Росії від війни.

Хотів би я зараз бути в Росії,— сказав інший партизан із загону Ель Сордо. — Чи не могла б і мене перенести зараз твоя Пасіонарія до Росії, комуністе?

— Якщо ти так віриш у свою Пасіонарію, попроси її, щоб вона забрала нас зараз із цього горба, — сказав третій, з перев'язаним стегном.

— Це зроблять фашисти, — сказав той, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Не кажи такого, — попросив Хоакін.

— Витри з губ материне молоко й подай мені землі в своїй касці,— сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю. — Жоден з нас не побачить сьогодні заходу сонця.

Ель Сордо думав: цей горб скидається на шанкер. Або на груди молодої дівчини без соска. Або на вершину вулкана. А ти бачив хіба вулкан, подумав він. Не бачив і ніколи не побачиш. А цей горб просто схожий на шанкер. І облиш вулкани. Пізно вже тепер думати про вулкани.

Він дуже обережно визирнув із-за гриви вбитого коня, і зразу ж унизу, коло самого підніжжя горба, за каменем зацокотів кулемет, і кулі, глухо стукаючи, вп'ялися в кінський труп. Сордо трохи відповз і визирнув у просвіт між кінським крупом і скелею. Троє вбитих лежало на схилі під самою вершиною, там, де вони попадали, коли фашисти під прикриттям кулеметного вогню посунули до вершини, але Сордо і його товариші відкинули їх назад, шпурляючи й скочуючи їм назустріч ручні гранати. Вбитих було більше, але решти він не бачив з цього боку горба. На схилах не було мертвого простору, через який фашисти, атакуючи, могли б підступитися до вершини, і Сордо знав, що, поки в нього є четверо бійців і вистачає патронів та гранат, його звідси не викурять, хіба що притягнуть міномет. Хтозна, можливо, вони вже й послали до Ла-Гранхи по міномет. А може, й ні, бо незабаром усе одно прилетять літаки. Минуло вже чотири години, відколи над ними пролетів розвідник.

Цей горб і справді схожий на шанкер, подумав Ель Сордо. Але ми добре їх наколошматили, коли вони з дурного розуму полізли навпростець. І як вони могли сподіватися, що візьмуть нас отак? Просто в них найновіша зброя, і вони втрачають глузд від самовпевненості. Молодого офіцера, що командував атакою, він убив гранатою, яка, підстрибуючи й перевертаючись, покотилася схилом назустріч фашистам, коли вони бігли, пригинаючись, угору. В жовтому спалаху й сірому димі вибуху він бачив, як офіцер упав долілиць там, де він лежить і досі, наче важкий, подертий клунок-старого шмаття, і далі того місця ніхто з фашистів не пройшов. Сордо подивився на його труп, а потім перевів погляд нижче, на інші тіла.

Вони хоробрі, але дурні, думав він. А втім, їм стало розуму на те, щоб не атакувати знову, доки не з'являться літаки. А може, вони чекають міномета. Краще, якби то був міномет. Сордо знав, що, як тільки встановлять міномет, він і його люди загинуть, але міномет — це була річ нормальна й проста, а думаючи про літаки, він почував себе так, наче з нього стягли весь одяг і навіть шкіру, і він сидить тут, на вершині горба, зовсім голий. Голішому й бути не можна, думав він. В порівнянні зі мною, оббілований заєць захищений, як ведмідь. І навіщо їм літаки? Могли б спокійнісінько викурити нас звідси мінометом. Але вони пишаються своїми літаками й тому неодмінно викличуть їх. Так само вони пишаються своєю автоматичною зброєю й тому так безглуздо посунули просто на нас. Але й по міномет вони, напевно, теж послали.

Один із партизанів вистрелив. Потім квапливо клацнув затвором і вистрелив ще раз.

— Бережи патрони, — сказав Сордо.

— Хтось із тих сучих синів хотів перебігти он до того каменя, — він показав пальцем.

— Ти поцілив його? — спитав Сордо, важко повернувши голову.

— Ні,— відказав той. — Сховався, паскуда.

— От хто проклята сука, то це Пілар, — сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю. — Адже знає, сука, що ми тут гинемо.

— Пілар нічого не може зробити, — озвався Сордо. Той, що сказав останні слова, лежав з боку його здорового вуха, і Сордо почув його, не повертаючи голови. — Ну, що вона може зробити?

— Вдарити по цих гадах із тилу.

— Que va, — сказав Сордо. — Вони розпорошилися по всьому схилу. Як же вона може зайти їм у тил? Їх тут чоловік півтораста. А тепер, може, вже й більше.