— Тут. Через твій пост.

— Ay, mi madxel [86] — вигукнув циган. — Бідна моя голівонька!

— Якби ти не був циган, я б розстріляв тебе.

— Ні, Роберто. Не кажи такого. Я дуже шкодую. Це все через оцих клятих зайців. На світанку я почув, як самець тупцює на снігу. Ти навіть не уявляєш, що вони там виробляли. Я відразу кинувся на той гармидер, але вони втекли. Ну, тоді я пішов по сліду і там, високо, заскочив їх і вбив. Ось помацай, які вони ситі, і це в таку добу. Уявляєш, що нам Пілар зготує з них! Мені дуже шкода, Роберто, не менш, ніж тобі. А того кавалериста вбили?

— Так.

— Хто, ти?

— Я.

— Que  tio! [87] — сказав циган, видимо підлещуючись. — Ти просто дивовижний хлопець!

— Матері твоїй… — сказав Роберт Джордан. І мимоволі всміхнувся. — Віднеси цих своїх зайців до табору, а нам принеси чогось поснідати.

Він простяг руку й помацав зайців, що лежали на снігу, довгі, важкі, пухнасті, з довгими ногами й вухами, з розплющеними круглими темними очима.

— І справді ситі,— сказав він.

— Ситі! — підхопив циган. — Та в кожного на ребрах ціле барильце сала. Таких зайців я навіть уві сні не бачив.

— Ну, йди вже, — мовив Роберт Джордан. — Швидше повертайся зі сніданком і принеси мені документи того requete [88] Пілар дасть їх тобі.

— Ти не гніваєшся на мене, Роберто?

— Не гніваєшся! Я обурений. Як ти міг покинути пост? А що, би приїхав цілий кавалерійський загін?

— Rediös, — сказав циган. — Щира правда.

— Послухай. Щоб ти більше ніколи не смів залишати свій пост. Ніколи. Такі слова, як розстріл, я на вітер не кидаю.

Ясно, більше не буду. І потім іще знаєш що? Такої нагоди, де із цими двома зайцями, вже ніколи більше не буде. Таке буває тільки раз у житті.

— Anda! [89] — сказав Роберт Джордан. — І скоріше повертайся.

Циган підхопив зайців і зник між скелями, а Роберт Джордан знову обвів поглядом пласку галявину і схил гори за нею. Дві ворони покружляли вгорі, а потім сіли на сосну. До них підлетіла третя, і Роберт Джордан, стежачи за ними, подумав: це будуть мої вартові. Поки вони сидітимуть спокійно, це означатиме, що ніхто з того боку не наближається.

Циган, подумав він. Ну яка з нього користь? Ані політичної свідомості, ані дисципліни, і на нього ні в чому не можна покластися. Але він потрібен мені на завтра. Завтра він стане мені в пригоді. Дивно якось бачити цигана на війні. Таких треба було б звільняти від військової служби, як звільняють, зважаючи на моральні переконання. Або як звільняють фізично чи психічно непридатних. Бо від них однаково немає ніякої користі. Але в цій війні з самого початку не зважали на моральні переконання. Не звільняли нікого. Війна всіх стригла під один гребінець. А тепер вона добралася й до цих ледацюг. Тепер вони понюхають, чим вона пахне.

Агустін і Прімітіво принесли гілля, і Роберт Джордан старанно замаскував кулемет, щоб із літака його не можна було помітити, а з боку лісу все мало цілком природний вигляд. Він показав їм зручні місця для двох спостережних постів: праворуч на високій скелі, звідки видно було все довкола, й ліворуч вад скелястим схилом — єдиним підходом з того боку.

— Але якщо ти побачиш когось звідти, не стріляй, — сказав Роберт Джордан. — Кинь сюди камінця, маленького камінця, і дай знак гвинтівкою, отак. — Він підняв гвинтівку над головою, наче захищаючись від чогось. — Скільки їх — покажеш отак. — Він кілька разів підняв і опустив гвинтівку. — Якщо вони будуть спішені, тримай гвинтівку дулом донизу. Отак. Але не стріляй звідти, доки не почуєш, що стріляє наша maquina. Стріляючи з тієї височини, цілься в коліна. Якщо я двічі свисну, спускайся, ховаючись за скелями, сюди, до maquina.

Прімітіво підняв гвинтівку.

— Я зрозумів, — сказав він. — Це дуже просто.

— Отже, спочатку ти кинеш камінець, щоб привернути нашу увагу, а потім покажеш, звідки вони йдуть і скільки їх. Але гляди, щоб тебе не помітили.

— Добре, — мовив Прімітіво. — А гранати теж не можна кидати?

— Поки не застрочить кулемет — ні. Може, кавалеристи проминуть нас, розшукуючи свого товариша, а сюди не поткнуться. Може, вони поїдуть по Паблових слідах. Якщо можна уникнути бою, треба його уникнути. Треба будь-що постаратися уникнути його. Ну, гайда нагору.

— Me voy, — сказав Пріміїіво й подерся на високу скелю.

— Тепер ти, Агустіне, — мовив Роберт Джордан. — Що ти вмієш робити з кулеметом?

Агустін присів навпочіпки, високий, чорнявий, із зарослим обличчям, запалими очима, тонкими губами й великими натрудженими руками.

— Pues [90] заряджати його вмію. Наводити. Стріляти. Більше нічого не вмію.

— Пам'ятай, стріляти треба, тільки підпустивши їх на п'ятдесят метрів, і то тільки в тому разі, якщо будеш певен, що вони їдуть до печери, — сказав Джордан.

— Гаразд. А скільки це — п'ятдесят метрів?

— Он як до тієї скелі. Якщо з ними буде офіцер, поріши спершу його. Потім перенось вогонь на решту. Ствол веди дуже повільно. Вистачить і легкого руху. Кулемет тримай міцно, щоб не підскакував, цілься старанно і, якщо можеш, не роби заразом більш як шість пострілів, бо, коли довго стріляєш, ствол задирається вище. Щоразу цілься в одного, а потім перенось вогонь на іншого. Вершникам цілься в живіт.

— Добре.

— Хто-небудь має притримувати триногу, щоб кулемет не підстрибував. Отак. Він і диски заряджатиме для тебе.

— А ти де будеш?

— Там, ліворуч. Трохи вище, щоб усе бачити. Я прикриватиму тебе зліва зі своєю маленькою mâquina. Он там. Якщо вони поткнуться сюди, їх можна буде всіх перебити. Але не стріляй, поки вони не підійдуть досить близько.

— А добре було б усіх їх перебити. Геть усіх. Menuda matanza!

— В краще вже хай зовсім не приходять,

— Якби не твій міст, ми могли б їх тут усіх перебити, а потім забралися б геть.

— Це нічого не дало б. Ніякої користі. Міст — це частка плану розрахованого на те, щоб виграти війну. А це що? Звичайнісінький випадок. Нічого не вартий.

— Que va, нічого. З кожним убитим фашистом стає на одного фашиста менше.

—Так. Але операція з мостом може допомогти нам здобути Сеговію. Столицю провінції. Ти тільки подумай. Досі нам іще жодного такого міста не вдавалося здобути.

— Ти справді віриш у те, що ми можемо здобути Сеговію?

— Так. Це цілком можливо, якщо ми знищимо міст, як належить.

— Я хотів би і цих усіх перебити, і міст знищити.

— Надто багато ти хочеш, — мовив Роберт Джордан.

Весь цей час він стежив за воронами. І раптом помітив, що одна з них наче придивляється до чогось. Ворона крякнула й злетіла з гілки. Але друга залишилася на дереві. Роберт Джордан озирнувся на Прімітіво, що влаштувався високо на скелі. Прімітіво уважно оглядав місцевість, але ніяких знаків не подавав. Роберт Джордан нахилився, відтяг замок ручного кулемета, побачив, що патрон — у патроннику, й вернув замок на місце. Ворона все сиділа на своїй гілці. Друга зробила широке коло над снігом і знову сіла. Від сонця й теплого вітру сніг падав із обтяжених гілок.

— Завтра матимеш нагоду перебити багатьох, — сказав Роберт Джордан. — Треба буде знищити пост на тартаку.

— Я готовий, — сказав Агустін. — Estory listo.

— І другий пост, у хижці шляхового сторожа, за мостом.

— Можу цей, можу й той, — мовив Агустін. — І обидва можу.

— Обидва не можна, їх треба знищити одночасно, — сказав Роберт Джордан.

— Ну, то котрийсь із них, — сказав Агустін. — Мені давно вже кортить зробити що-небудь у цій війні. Пабло згноїв нас тут безділлям.

Повернувся Ансельмо з сокирою.

— Тобі ще потрібні гілки? — спитав він. — Мені здається, що тут уже й так нічого не видно.