Колись тебе задушать цією штукою, подумав він. Ну що ж, пістолет своє діло зробив. Він витяг його з кобури, вийняв магазин вставив у нього патрон з патронташа на кобурі й загнав магазин у рукоятку пістолета.

Тоді подивився крізь дерева туди, де Прімітіво, тримаючи коня за вуздечку, вивільняв ногу кавалериста із стремена. Вбитий лежав долілиць на снігу, і Роберт Джордан бачив, як Прімітіво нишпорить по його кишенях.

— Ану сюди! — гукнув він. — Веди коня.

Присівши на землю, щоб узяти свої сандалі на мотузяній підошві, Роберт Джордан почув, як Марія, вдягаючись, ворушиться в мішку. Тепер у його житті вже не було місця для неї.

Той кавалерист і не сподівався нічого, міркував Роберт Джордан. Він не їхав по кінських слідах і не тільки не був напоготові, а навіть не думав про обережність. Він навіть не помітив слідів, що ведуть до верхнього поста. Певно, він із якогось кавалерійського роз'їзду, їх тут багато в цих горах. Та коли в загоні помітять, що його бракує, то прийдуть сюди по його ж слідах. Якщо тільки сніг на той час не розтане, подумав він. І якщо тільки із самим роз'їздом нічого не станеться.

— Ти краще йди вниз, — сказав він Пабло.

Тепер усі повиходили з печери й стояли з карабінами в руках і гранатами за поясом. Пілар простягла Робертові Джордану шкіряну сумку з гранатами, він узяв три й поклав їх у кишеню. Потім пройшов під попоною до печери, відшукав свої рюкзаки, відкрив той, у якому був автомат, вийняв ствол і ложе, з’єднав їх, вставив магазин, ще три поклав у кишеню, защепив замок і пішов до виходу. Обидві кишені повні залізного краму, подумав він. Хоч би не тріснули по швах. Він вийшов із печери й сказав Пабло:

— Я піду нагору. Чи Агустін уміє стріляти з кулемета?

— Уміє,— сказав Пабло. Він не зводив очей з Прімітіво, який вів коня. — Mira qué caballo, — сказав він. — Ви тільки подивіться, який кінь!

Сірий спітнів, його бив легкий дрож, і Роберт Джордан поплескав його по шиї.

— Я відведу його до наших коней, — сказав Пабло.

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Його сліди ведуть сюди.

Теба, щоб вони вивели назад.

— Слушно, — погодився Пабло. — Я від'їду на ньому, сховаю де-небудь, а коли сніг розтане, приведу назад. Ти сьогодні добре метикуєш, Inglés.

— Пошли кого-небудь униз, — мовив Роберт Джордан. — А нам треба піти вгору.

— Навіщо? — сказав Пабло. — Кіннота знизу не проїде. Зате ми можемо вибратися звідси: крім цієї, я знаю ще дві дороги. А зараз краще не лишати зайвих слідів, на випадок, якщо прилетять літаки. Дай мені bota з вином, Пілар.

— Знову надудлишся? — сказала Пілар. — Ось, візьми краще оце.

Пабло простяг руки й поклав у кишеню дві гранати.

— Que va, надудлишся, — сказав Пабло. — Тут діло серйозне. Все одно дай мені bota. На самій воді такі діла не робляться.

Він підняв руки, взяв повід, скочив у сідло, усміхнувся і погладив зляканого коня. Роберт Джордан бачив, як він ніжно потер боки коня ногами.

— Qué caballo mâs bonito [80] — сказав Пабло й знову погладив сірого. — Qué caballo mâs hermoso [81]. Ну, рушаймо. Чим швидше я тебе виведу звідси, тим краще.

Він нахилився й витяг з футляра автомат із охолодним кожухом, власне, пістолет-кулемет дев'ятиміліметрового калібру, і оглянув його з усіх боків.

— Дивіться, як вони озброєні,— сказав він. — Оце таки справді сучасна кавалерія.

— Сучасна кавалерія лежить он, долічерева, — сказав Роберт Джордан. — Vâmonos! Андресе, осідлай коней і тримай їх напоготові. Якщо почуєш постріли, відведеш їх ген до того ліска за розпадиною. Візьми з собою зброю, а коней хай тримають жінки. Тобі, Фернандо, я доручаю мої рюкзаки, їх треба теж віднести. І головне, пам'ятай, що їх треба нести якнайобережніше. Ти теж пильнуй рюкзаків, — сказав він Пілар. — Неодмінно подбай, щоб їх не кинули тут. — Vâmonos, — сказав він. — Ходімо.

— Ми з Марією приготуємо все до відходу, — мовила Пілар. — Ти тільки глянь на нього, — звернулася вона до Роберта Джордана, показавши на Пабло, що важко, мов справжній vaquero [82], сидів на сірому. Кінь злякано роздимав ніздрі, а Пабло вставляв в автомат новий магазин. — Глянь, що зробив із ним цей кінь.

— Якби ж то мені двох таких коней! — сказав Роберт Джордан.

— Небезпека — ось твій кінь.

— Ну, тоді дайте мені мула, — всміхнувся Роберт Джордан.—обшукай його, — сказав він Пілар, кивнувши головою на вбитого що лежав, уткнувшись обличчям у сніг. — Візьми все — листи, папери й поклади в рюкзак, у зовнішню кишеню. Візьми геть усі, зрозуміло?

— Так.

— Vamonos, — сказав він.

Пабло рушив перший, а обидва чоловіки подалися слідам, вервечкою, щоб не залишати на снігу зайвих слідів. Роберт Джордан ніс свій автомат дулом униз. От якби до нього підходили патрони від того кавалерійського автомата, подумав він. Та вони не підійдуть. Це німецький автомат. Це автомат сердеги Кашкіна.

Сонце випливало з-за гір. Віяв теплий вітерці сніг танув. Був гарний весняний ранок.

Роберт Джордан озирнувся й побачив, що Марія стоїть поряд з Пілар. Раптом вона кинулася стежкою вгору. Він пропустив наперед Прімітіво, щоб поговорити з нею.

— Слухай, можна, я піду з тобою? — мовила вона.

— Ні. Допоможи Пілар.

Вона йшла за ним, тримаючи його за лікоть.

— Я піду з тобою.

— Ні.

Вона все одно йшла слідом за ним.

— Я могла б тримати ноги кулемета, так, як ти казав Ансельмо.

— Не будеш ти тримати ніяких ніг. Ані кулемета, ані чогось іншого.

Вона знову наздогнала його й засунула руку йому в кишеню.

— Ні,— сказав він. — Краще подбай про свою шлюбну сорочку.

— Поцілуй мене, якщо ти йдеш, — мовила вона.

— Ти безсоромна, — сказав він.

— Так, — сказала вона. — Зовсім.

— Вертайся, — сказав він. — У нас буде багато роботи. Якщо вони прийдуть сюди, по слідах, нам доведеться відбиватися.

— Слухай, — сказала вона. — Ти бачив, що в нього було на грудях?

— Звичайно, бачив.

— То було серце Ісусове.

— Так. Його всі наваррці носять.

— І ти цілився в нього?

— Ні. Нижче. Ну, вертайся вже.

— Слухай, — сказала вона. — Я все бачила.

— Нічого ти не бачила. Просто людина. Просто людина впала з коня. Vete. Вертайся.

— Скажи, що ти кохаєш мене.

— Ні. Не тепер.

— Тепер ти не кохаєш мене?

— Dejamos [83]. Вертайся. Не можна робити все зразу — і кохати, і займатися цим ділом.

— Я хочу тримати ноги кулемета, і, коли він стрілятиме, я кохатиму тебе, — все заразом.

— Ти збожеволіла. Вертайся вже.

— Ні, я не збожеволіла, — мовила вона. — Я кохаю тебе.

— Тоді вертайся.

— Гаразд. Я піду. А якщо ти мене не кохаєш, то я кохаю тебе за нас обох.

Він глянув на неї й усміхнувся, весь час думаючи про своє.

— Коли почуєте стрілянину, — сказав він, — ведіть геть коней. Допоможеш Пілар нести мої рюкзаки. А може, взагалі нічого не буде. Я сподіваюся, що все обійдеться.

— Я йду, — сказала вона. — Подивись, який кінь у Пабло.

Сірий ішов стежкою вгору.

— Так. Ну, йди вже.

— Йду.

Її рука, стиснута в кулак у його кишені, вдарила його в стегно. Він глянув на дівчину й побачив, що вона плаче. Вона висмикнула руку з кишені, міцно обняла Роберта Джордана за шию й поцілувала.

— Іду, — сказала вона. — Me voy. Іду,

Він обернувся й побачив, що вона стоїть на місці, і перші вранішні промені сонця освітлюють її смугляве обличчя й коротке золотаво-руде волосся. Вона піднесла кулак, потім обернулася і, похнюпившись, пішла стежкою вниз.

Прімітіво озирнувся на неї.

— Гарна була б дівчина, якби не стрижена, — сказав він.

— Еге ж, — сказав Роберт Джордан. Він думав у цю мить зовсім про інше.

— А яка вона в ліжку? — спитав Прімітіво.