— Ні,— сказала Пілар. — Бо я була надто далеко. Ми сиділи в третьому tendido, в сьомому ряду. Але звідти, збоку, мені все було видно. Того ж вечора Бланкет — а він працював раніше з Хоселіто, що теж загинув, — розповів про це фініто, коли вони сиділи у «Форносі», і Фініто спитав у Хуана Луїса де ла Роса, чи так усе було насправді, але Хуан нічого йому не відповів, тільки кивнув головою, мовляв, усе це правда. Я сама бачила, як воно сталося. А ти, Inglés, певно, такий же глухий до таких речей, як були глухі того дня Чікуело, і Марсіал Лаланда, і всі banderilleros, і пікадори, і всі gente Хуана Луїса й Маноло Гранеро. Але сам Хуан Луїс і Бланкет не були глухі. І я теж не глуха до таких речей.

— Чому ти кажеш «глуха», коли тут ідеться про нюх? — спитав Фернандо.

— А щоб тобі! — вилаялася Пілар. — Ось кому треба бути професором, а не тобі, Inglés. Я могла б розповісти тобі й багато інших речей, Inglés, отож ніколи не бери під сумнів те, чого ти не можеш просто побачити чи відчути. Ти не чуєш того, що чув собака. І винюшити те, що винюшить собака, ти теж не зможеш. Але зі свого досвіду ти вже трохи знаєш, яка доля може спіткати людину.

Марія поклала долоню на плече Робертові Джордану, і він раптом подумав: пора кінчати з цими балачками, треба користатися з часу, якого залишається так мало. Але ще рано. Доведеться якось згаяти решту вечора. І він спитав Пабло:

— А ти віриш у чаклунство?

— Та як тобі сказати, — відповів Пабло. — Я, певне, розумію все це так само, як ти. Зі мною ніколи не траплялося нічого надприродного. А що таке страх — я знаю. Ще й як. Але я вірю, що Пілар уміє ворожити на руці. Може, вона й справді відчуває цей запах, якщо тільки не бреше.

— Que va, нащо мені брехати! — мовила Пілар. — Хіба я вигадала це? Той Бланкет був дуже статечний чоловік, і до того ж вельми побожний. Він був не циган, а валенсієць, до того ж з міста. Ти бачив його?

— Бачив, — сказав Роберт Джордан. — Не раз. Він був маленький, блідий, і ніхто не орудував мулетою краще за нього. А бігав швидко й легко, як заєць.

— Атож, — мовила Пілар. — Обличчя в нього було бліде, бо мав хворе серце, і цигани казали, що він носить з собою смерть, але відігнати її мулетою йому все одно що змахнути порох зі столу. Бланкет був не циган, а проте він почув, що від Хоселіто пахне смертю, коли вони виступали в Талавері. Щоправда, я не знаю, як це йому вдалося, бо запах мансанільї, мабуть, усе забивав. Згодом Бланкет згадував про це дуже неохоче, і ті, кому він це розповідав, не вірили йому, — мовляв, усе це вигадки, і він чув тільки запах життя, яке Хоселіто тоді провадив, і що від нього, мовляв, просто тхнуло потом. А за кілька років те саме сталося з Маноло Гранеро, і Хуан Луїс де ла Роса був свідком. Щоправда, Хуана Луїса не дуже поважали, хоч він добре знався на своїй справі. Надто вже він тягався з жінками. А Бланкет був чоловік статечний, поміркований, і він ніколи не брехав. І повір мені, я відчула смерть у тому твоєму товаришеві з чудним ім'ям.

— Не можу повірити, — сказав Роберт Джордан. — От ти кажеш, ніби Бланкет відчув це перед самим paseo. Перед самим початком кориди. Але ж операція з поїздом завершилась у вас вдало. І Кашкін не загинув. Як же ти відчула це тоді?

— До чого тут час, — пояснила Пілар. — Від Ігнасіо Санчеса Мехіаса під час останнього його сезону відгонило смертю так сально, що багато хто не міг сидіти поряд з ним у кав'ярні. Всі цигани знали це.

— Такі речі вигадують після того, як людина померла, — відказав Роберт Джордан. — Всі чудово знали, що Санчесу не уникнути cornada [75], бо він уже не в формі, ослаб і обважнів, і взагалі втратив спритність.

— Правда, — відповіла Пілар. — Це все правда. Але цигани знали й те, що від нього тхне смертю, і коли він заходив до «Вілья-Роса», то, бувало, такі люди, як Рікардо й Феліпе Гонсалес, тікали звідти через низенькі двері за буфетом.

— Вони, видно, були винні йому гроші,— сказав Роберт Джордан.

— Можливо — відповіла Пілар. — Цілком можливо. Але, крім того, вони бачили в ньому смерть, і це знали всі.

— Вона правду каже, Inglés, — сказав циган Рафаель. — У нас усі про це знають.

— Не вірю жодному слову, — сказав Роберт Джордан.

— Послухай, Inglés, — озвався Ансельмо. — Я взагалі проти всякого чаклунства. Але Пілар у цих справах — мастачка.

— А все-таки як же вона тхне? — спитав Фернандо. — Який він, той запах? Якщо чимсь пахне, то, виходить, має бути якийсь певний запах.

— Ти хочеш знати, Фернандо? — усміхнулась Пілар. — Гадаєш, ти теж зможеш відчути його?

— Якщо він справді є, то чом би й ні?

— А справді, чом? — Пілар кепкувала з нього, згорнувши на колінах великі руки. — Ти коли-небудь плавав на кораблі, Фернандо?

— Ні. І не маю охоти.

— Тоді ти запаху того не впізнаєш, бо він трохи схожий на той, який буває на пароплаві під час шторму, коли всі ілюмінатори зачинені. Понюхай мідну ручку зачиненого ілюмінатора, коли хитає корабель і сіпає в порожньому шлунку, — і тоді ти відчуєш щось схоже на цей запах.

— Як же я його відчую, коли не маю наміру плавати на кораблі? — сказав Фернандо.

— А я кілька разів плавала на кораблі,— мовила Пілар. — І до Мексіки, і до Венесуели.

— Ну, а що ж там є ще, в тому запаху? — спитав Роберт Джордан.

Пілар насмішкувато глянула на нього, з гордістю згадуючи свої подорожі.

— Молодець, Inglés. Учися. Правильно. Вчися. Дуже добре. Отож після корабля прийди рано-вранці до matadero [76] коло Пуенте-де Толедо в Мадріді і, коли з Мансанаресу здійметься туман, зупинися на мокрій бруківці й почекай, поки з'являться старі інки, що ходять удосвіта пити кров зарізаної худоби. Вийде така стара з matadeio, кутаючись у хустку, і обличчя в неї буде бліде, очі порожні, а на підборідді і на щоках — кущики старечого волосся, наче кільчики на пророслій квасолі,— не щетина, а біді кільчики на мертвотно-блідій восковій шкірі. Тож ти, Inglés, обійми її, пригорни до себе якнайміцніше і поцілуй у губи, і ти відчуєш, що ще є в цьому запаху.

— Ух, мене аж занудило, — сказав циган. — Про кільчики, — це вже занадто.

— Хочеш слухати далі? — спитала Роберта Джордана Пілар,

— Так, — відповів він. — Коли вже вчитись, то вчитись.

— Мене аж занудило від тих старечих кільчиків, — сказав циган. — І чому це має бути в старих бабів, Пілар? Адже в наших бабів такого ніколи не буває.

— Ще б пак! — насмішкувато сказала Пілар. — У нас усі бабусі замолоду були стрункі,— звичайно, якщо не зважати на роздуте черево, ознаку чоловічих пестощів, що його циганка завжди тягає…

— Не треба казати такого, — мовив Рафаель. — Це непристойно.

— Ти образився? — сказала Пілар. — А чи доводилося тобі колись бачити gitana, яка не збиралася б родити або щойно не обродинилась?

— Тебе, наприклад.

— Облиш, — сказала Пілар. — Немає людини, якої не можна було б образити. Я хотіла тільки сказати, що старість спотворює кожного. І подробиці тут ні до чого. Та якщо Inglés хоче навчитись розпізнавати цей запах, нехай уранці піде до matadero.

— І піду, — сказав Роберт Джордан. — Але я і без поцілунків його відчую. Мене ті старечі кільчики налякали не менше, ніж Рафаеля.

— Ні, ти поцілуй таку стару, Inglés, — сказала Пілар. — Поцілуй задля власної науки, а потім, затримавши в ніздрях той запах, повернися до міста і, як побачиш урну для сміття, де лежать зів'ялі квіти, встроми в неї ніс якнайглибше і вдихни так, щоб їхній запах змішався з тим, який є в твоєму носі.

— Гаразд, вважаймо, я це зробив, — сказав Роберт Джордан. — А які то квіти?

— Хризантеми.

— Добре. Я їх понюхаю, — сказав Роберт Джордан. — А що далі?

— А далі треба ось що, — провадила Пілар. — Щоб день був осінній, з дощем чи туманом, або щоб це було на початку зими. Отакого дня вийди на Кальє-де-Салуд, коли там прибирають у casas de putas [77] і виливають помиї в канави, й тільки-но солодкавий запах розтраченого любовного шалу разом із запахом брудних змилків і недокурків торкнеться твоїх ніздрів, завертай до Ботанічного саду, де ночами ті дівчата, які вже не можуть працювати в будинках, роблять своє діло коло залізної брами парку і коло залізної огорожі, і на тротуарах. Там, у темряві, під залізними гратами огорожі, вони роблять усе те, що від них зажадає чоловік: від найпростішого за десять сентімо і аж до того найбільшого, вартістю аж цілу песету, заради чого ми взагалі живемо на світі. І там, на клумбі із зів'ялими квітами, яких іще не повиривали, щоб посадити нові, на клумбі, де м'якше, ніж на тротуарі, ти знайдеш кинутий мішок, що пахнутиме вогкою землею, зів’ялими квітами і всім тим, що робилося на ньому тієї ночі. Цей мішок матиме в собі все — запах землі, й сухих стеблин, і зогнилих пелюсток, і той запах, що супроводить і смерть, і народження людини. Загорни голову тим мішком і спробуй дихати крізь нього.