А потім нарешті він побачив його. Це було надвечір, під час наступу в Карабанчелі. Вони сиділи під стіною арени, з обох вулиць лунали постріли, і всі нервувалися, чекаючи початку атаки, їм пообіцяли танк, але він не прийшов, і Монтеро сидів, підперши голову рукою, й весь час бідкався:

— А танка немає. А танка немає.

День був холодний, вітер гнав вулицею жовту куряву, а Монтеро був поранений у ліве плече, і в нього німіла рука.

— Нам не можна без танка, — казав він. — Доведеться чекати на танк, а чекати ми не можемо. — Від болю голос його звучав роздратовано.

Роберт Джордан пішов подивитися, чи не зупинився танк за великим будинком на завороті трамвайної колії, як гадав Монтеро. Там він і стояв. Але це був не танк. В той час іспанці називали танком усе, що завгодно. Це був старий панцирник. Добувшись до цього місця за рогом великого будинку, водій не схотів їхати далі, до арени. Він стояв позаду своєї машини, поклавши на металеву обшивку схрещені руки й уткнувши в них голову в м'якому шкіряному шоломі. Коли Роберт Джордан обізвався до нього, він тільки похитав головою, не відриваючи її від рук. Потім відвернувся, не глянувши на Роберта Джордана.

— Я не мав наказу їхати туди, — похмуро сказав він.

Роберт Джордан вийняв із кобури пістолет і, приставивши його до шкіряної куртки водія, сказав:

— То ось маєш наказ.

Водій знову похитав головою в товстому шкіряному шоломі, як у футболіста, й сказав:

— Кулемет без патронів.

— У нас там є патрони, — сказав йому Роберт Джордан. — Сідай і їдьмо. Стрічки там зарядимо. Гайда.

— Нема кому стріляти з кулемета, — сказав водій.

— А де він? Де кулеметник?

— Убитий, — сказав водій. — Там, усередині.

— То витягни його, — мовив Роберт Джордан. — Витягни його звідти.

— Я не хочу торкатися його, — сказав водій. — А він лежить між кулеметом і кермом, і я не можу сісти за кермо.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан. — Ми зараз удвох його витягнемо.

Влазячи до машини, він ударився об щось головою, і з невеликої ранки над бровою на обличчя потекла кров. Мертвий кулеметник був дуже важкий і вже встиг задубіти так, що розігнути його було неможливо, і Робертові Джордану довелося бити кулаком по його голові, щоб витягти з-поміж сидіння й керма, де вона застряла. Нарешті йому вдалося підштовхнути її коліном знизу, і вона вивільнилася, і, обхопивши тіло впоперек, він потяг його до дверцят.

— Допоможи мені,— сказав він водієві.

— Я не хочу торкатися його, — сказав водій, і Роберт Джордан побачив, що він плаче. Сльози котилися по його чорному від пороху обличчю, і з носа теж текло.

Ставши коло дверцят, Роберт Джордан витяг мертвого кулеметника з машини, і той упав на тротуар майже коло самих трамвайних рейок, скоцюрблений, зігнутий. Там він і лежав, притиснувшись восково-сірою щокою до тротуару, підігнувши під себе руки, як у машині.

— Сідай, хай тобі чорт! — сказав Роберт Джордан, махнувши пістолетом. — Ну, мерщій!

І в ту мить він побачив того чоловіка, який вийшов із-за рогу. Він був у довгому пальті, без капелюха, сивий, обличчя вилицювате, а очі сиділи глибоко і близько одне до одного. В руці він тримав пачку «Честерфілда» і, вийнявши одну сигарету, простяг її Робертові Джордану, який, наставивши пістолет, підштовхував водія до машини.

— Хвилинку, товаришу, — сказав він Робертові Джордану по-іспанському. — Чи не можете ви дещо пояснити мені з приводу цього бою?

Роберт Джордан узяв сигарету й сховав її в нагрудній кишені своєї синьої робочої блузи. Він упізнав цього товариша з фотографії. Це був той самий англійський економіст.

— Іди ти знаєш куди, — сказав він йому по-англійському, а потім по-іспанському водієві панцирника: — Вперед. До арени. Ясно?

Він грюкнув важкими дверцятами, й машина рушила довгим похилим спуском, і кулі застукотіли по обшивці, як камінці по залізному казану. Потім, коли по них відкрили вогонь з кулемета, це був наче частий стукіт молотка.

Вони заїхали за арену й загальмували під її стіною, де коло кас висіли ще торішні жовтневі афіші й стояли розкриті ящики з патронами й чекали люди з гвинтівками в руках і гранатами за поясом і в кишенях, і Монтеро сказав:

— Добре. Ось і танк прийшов. Тепер ми можемо атакувати.

Того вечора, коли останні будинки на горбі були вже здобуті, Роберт Джордан лежав, зручно примостившись за цегляним муром коло пробитої в цеглі дірки-бійниці, і дивився на чудове поле обстрілу, що простяглося між ними й пасмом горбів, до яких відступили фашисти, і майже з насолодою думав про те, як добре захищає їхній лівий фланг пагорб із зруйнованою віллою на вершині. Він лежав на купі соломи в мокрій від поту одежі і обсихав, загорнувшись у ковдру, щоб не застудитися. Лежачи, він раптом згадав про економіста й засміявся, а потім пошкодував, що відповів йому так неввічливо. Але тоді, в ту мить, коли англієць простяг йому сигарету, мов чайові за інформацію, в ньому спалахнула ненависть фронтовика до тилового щура, і він просто не зміг стриматися.

Тепер він згадав, як Карков розповідав про нього в «Гей-лорді».

— Отже, ви зустріли його там, — сказав тоді Карков. — Я того дня не міг пробратися далі ніж до Пуенте-де-Толедо. А він, виходить, добувся аж до фронту. Але це, здається, був останній його подвиг. Наступного дня він виїхав із Мадріда. Найсміливіше він поводився в Толедо. В Толедо він діяв просто як герой. Він брав участь у плануванні штурму Алькасара. Побачили б ви його в Толедо. На мою думку, ми завершили облогу значною мірою завдяки його зусиллям та порадам. До речі, то був найбезглуздіший етап війни. То була просто вершина безглуздя. Але скажіть мені, що думають про нього в Америці?

— В Америці,— сказав Роберт Джордан, — вважають, що він тісно зв'язаний з Москвою.

— Пусте, — сказав Карков. — Але в нього чудове обличчя, і це його обличчя разом із гарними манерами завжди забезпечує йому успіх. А от із моїм обличчям нічого не доб'єшся. Те, що мені пощастило досягти в житті, я досяг усупереч своєму обличчю, яке не викликає в людей ні симпатії, ні довіри. А в цього Мітчелла не обличчя, а скарб. Справжнє обличчя змовника. Кожен, хто читав книжки про змовників, одразу переймається довірою до нього. І манери в нього теж чисто змовницькі. Досить вам побачити, як він заходить до кімнати, і ви вже знаєте, що перед вами найсправжнісінький змовник. Будь-хто з ваших багатих співвітчизників, що керується, як йому здається, великодушним бажанням допомогти Радянському Союзові чи прагне застрахувати себе чимсь на випадок успіху партії, зразу зрозуміє з обличчя й поведінки цього чоловіка, що він не може бути ніким іншим, а тільки довіреним агентом Комінтерну.

— Отже, з Москвою він не має ніяких зв'язків?

— Ніяких. Слухайте, товаришу Джордане. Чи знаєте ви, що Дурні бувають двох гатунків?

— Прості дурні й заплішені?

— Ні. Я кажу про ті два гатунки дурнів, які трапляються у нас в Росії.— Карков усміхнувся й почав: — Перший — це зимовий дурень. Зимовий дурень підходить до дверей вашого будинку й гучно стукає. Ви відчиняєте й бачите абсолютно незнайому вам людину. Її вигляд вражає вас. Це дебелий паруб'яга в чоботях, у кожусі й хутряній шапці і весь обсипаний снігом. Спершу він тупає ногами й струшує сніг із чобіт. Потім скидає кожух, стріпує його й натрушує ще більше снігу. Тоді знімає шапку і оббиває її об двері. І з шапки теж сиплеться сніг. Потім він ще раз притупує ногами й пхається до кімнати. Ви дивитеся на нього й бачите, що перед вами дурень. Це дурень зимовий. А літній дурень ходить по вулиці, вимахує руками й крутить головою, і кожен за двісті кроків зразу бачить, що він дурень. Це літній дурень. Цей економіст — дурень зимовий.

— Але чому йому тут довіряють? — спитав Роберт Джордан.

— Завдяки обличчю, — сказав Карков. — Завдяки його чудовій gueule de conspirateur [70]. Та ще хитрому трюкові: він завжди вдає, ніби щойно з'явився звідкись, де до нього ставляться з великою пошаною й довірою. Щоправда, — Карков посміхнувся, — щоб цей трюк не перестав діяти, йому доводиться весь час переїздити з місця на місце. Знаєте, іспанці — дивний народ, — вів далі Карков. — В тутешнього уряду дуже багато грошей. Дуже багато золота. Друзям вони нічого не дають. Ви — друг. Чудово. Отже, ви зробите все задарма і вам не треба платити. Але людям, що репрезентують впливову фірму чи країну, яка не ставиться до вас по-дружньому і яку треба схилити на свій бік, — з такими людьми вони дуже щедрі. Це вельми цікавий факт, якщо уважніше до нього придивитися.