Проте підвівшись і потупцявши на місці, він подивився крізь сніг на шосе і все ж не пішов нагору, а тільки прихилився до підвітряного боку сосни й так і залишився стояти там.

Ingles наказав мені чекати, думав він. Може, він уже йде сюди, і, якщо я піду, він заблудить, шукаючи мене в таку хуртовину. Скільки лиха ми вже зазнали в цю війну через погану дисципліну й порушення наказів! Тому краще вже я почекаю ще трохи, може, Ingles скоро прийде. Але якщо він найближчим часом не прийде, я піду звідси, незважаючи на будь-які накази, бо маю звітувати і справ у мене багато, а замерзати на смерть зовсім ні до чого, це була б просто інша крайність.

З димаря тартака по той бік шосе здіймався дим, і вітер доносив його запах разом із снігом до Ансельмо. Фашистам тепло і затишно там, думав він, а завтра вночі ми іх повбиваємо. Дивно все виходить, і думати про це неприємно. Я стежив за ними цілий день і бачив, що вони такі самі люди, як ми. Я міг би, певне, підійти зараз до тартака, постукати в двері, і вони зустріли б мене привітно, хіба що вони мають наказ затримувати всіх подорожніх і перевіряти їхні документи. Виходить, нас розділяють тільки накази. Ці люди не фашисти. Я називаю їх так, але вони не фашисти. Це такі самі бідняки, як і ми. Не треба їм було воювати проти нас, і мені краще не думати про те, що їх доведеться убити.

Ці вартові — галісійці. Я чув їх сьогодні вдень і зрозумів це з їхньої вимови. Вони не можуть дезертирувати, бо за це розстріляли б їхні родини. Галісійці бувають або дуже розумні, або зовсім тупі, як тварини. Я знав і таких, і таких. Лістер — теж галісієць, з того самого міста, що й Франко. Цікаво, що ці галісійці думають про сніг у таку пору року? Адже в них немає таких високих гір, і в них завжди йдуть дощі, і завжди все зелене.

Вікно тартака засвітилося, і Ансельмо весь зіщулився й подумав: хай йому грець, тому Ingles! Галісійці сидять собі в теплі під дахом, і це у нас, у нашому краю, а я мерзну тут, за деревом, і живемо ми в якійсь норі, в скелях, немов дикі звірі. Але завтра звірі вилізуть із нори, і ті, кому зараз так затишно живеться, помруть у теплі під своїми ковдрами. Як ті, що померли тієї ночі, коли ми напали на Отеро, подумав він. Йому було неприємно згадувати Отеро.

Тієї ночі, в Отеро, він уперше вбив людину і тепер сподівався, що йому не доведеться вбивати під час ліквідації цих постів.

Там, в Отеро, Пабло вдарив ножем вартового, якому Ансельмо накинув ковдру на голову. Солдат, майже задушений, схопив Ансельмо за ногу й схлипував там, під ковдрою, і Ансельмо довелось навпомацки штрикати його ножем, доки вартовий відпустив ногу й затих. Ансельмо придушив йому горло коліном, щоб той не кричав, і штрикав ножем, наче в клунок, а Пабло тям часом жбурнув гранату у вікно вартівні, де спали солдати. І коли блиснуло, цілий світ немовби вибухнув перед очима червоним і жовтим, і ту ж мить у вікно вартівні полетіли ще дві гранати… Пабло встиг висмикнути обидва загвіздки й кинув гранати у вікно, одну за одною, і ті, кого не вбило в ліжку, загинули в ту мить, коли посхоплювалися з ліжок після вибуху другої гранати. Це було ще тоді, коли Пабло, неначе диявол, гуляв по всій провінції і загрожував уночі всім фашистським постам.

А тепер від того Пабло вже нічого не залишилося, він немов кладений кабан, думав Ансельмо. Коли кабана викладуть і він перестане вищати, сім'яники викидають, і він, що тепер уже не кабан, іде шукати їх, риючи землю рилом, знаходить і з'їдає. Ні, до цього в Пабло ще не дійшло, всміхнувся Ансельмо, бач, що виходить, навіть про Пабло можна думати несправедливо. Але він став дуже підлий і дуже змінився.

Який холод, думав він. Хоч би той Ingles скоріше прийшов, і хоч би мені нікого не довелося вбивати, коли ми нападемо на ці пости. Ці четверо галісійців із капралом будуть для тих, хто любить убивати. Так сказав Ingles. Як треба буде, я виконаю свій обов'язок, але Ingles сказав, що на мосту я буду з ним і що вартових знищать інші. На мосту буде бій, і, якщо я вистою, значить, я зробив усе, чого можна вимагати в цій війні від старої людини. Але хай Ingles приходить швидше, бо мені холодно, а коли я бачу світло на тартаку, де галісійці сидять у теплі, мені стає ще холодніше. Добре було б зараз знову опинитись у себе в хаті, і щоб війна скінчилась. Тільки в тебе більше немає хати, подумав він. Щоб ти міг колись повернутися додому, нам треба виграти цю війну.

На тартаку один із солдатів сидів на своїй койці й чистив черевики. Другий спав. Третій куховарив, а капрал читав газету, їхні каски висіли на цвяхах, а гвинтівки стояли під дощаною стіною.

— Що це за край, де сніг падає мало не в червні? — сказав солдат, що сидів на койці.

— Це гра природи, — відповів йому капрал.

— Зараз на небі ще травневий місяць, — сказав солдат, що куховарив. — Травень ще не скінчився.

— Що ж це за край, де сніг падає в травні? — провадив своє солдат на койці.

— В тутешніх горах сніг у травні — не дивина, — сказав капрал. — Я ніколи так не мерз у Мадріді, як у травні!

— І ніколи так не парився, — сказав солдат, що куховарцр.

— У травні погода завжди мінлива, — сказав капрал. — Тут, у Кастілії, в травні буває спека, але буває й холоднеча.

— Або дощі,— сказав солдат, що сидів на койці.— Торік у травні лило мало не щодня.

— Неправда, — сказав солдат, що куховарив. — Крім того, торік на небі в травні ще був квітневий місяць.

— З глузду з'їхати можна з тими твоїми місяцями на небі,— сказав капрал. — Годі тобі торочити про місяць.

— Кожен, кого годує море чи земля, знає, що важливо не те, який місяць у календарі, а те, який місяць на небі,— сказав солдат, що куховарив. — От, наприклад, зараз травневий місяць тільки вийшов на небо. А за календарем скоро червень.

— Чому ж тоді пори року не міняються? — спитав капрал. — Мені вже голова болить від цієї нісенітниці!

— Ти — з міста, — сказав солдат, що куховарив. — Ти з Луго, звідки ж тобі знати про море й про землю?

— У місті людина більшого навчається, ніж ви, analfabetos [54], коло моря чи на землі.

— Коли на небі цей місяць, у морі з'являються перші косяки сардин, — сказав солдат, що куховарив. — Тепер рибалки опоряджають човни, а скумбрія відходить на північ.

— Чому ж ти не служиш на флоті, якщо ти з Нойї? — спитав капрал.

— Бо мене вписали в мобілізаційний список не в Нойї, а в Негрейрі, де я народився. А з Негрейри, що стоїть на річці Тамбре, беруть в армію.

— Тим гірше для вас, — сказав капрал.

— Не думай, ніби на флоті безпечніше, — сказав солдат, що сидів на койці.— Навіть якщо не воюєш, узимку коло тих берегів плавати небезпечно.

— Гірше за армію нічого немає,— сказав капрал.

— Ех ти, а ще капрал, — сказав солдат, що куховарив. — Хіба можна таке казати?

— Та ні,— сказав капрал. — Я маю на увазі, яка служба небезпечніша. Весь час бомбардування, атаки, життя в окопах.

— Тут ми такого майже не знаємо, — сказав солдат, що сидів на койці.

— Дякувати богові,— сказав капрал. — А хто зна, може, нам ще доведеться звідати цього. Колись та буде край нашому раюванню.

—А як ти гадаєш, чи довго нас ще триматимуть тут?

— Не знаю, — мовив капрал. — Але хотів би, щоб до кінця війни.

— Шість годин на посту — це надто довго, — сказав солдат, що куховарив.

— Поки мете ця завірюха, будемо вартувати по три години, — сказав капрал. — Це можна.

— А чому сьогодні проїздило стільки штабних машин? — спитав солдат, що сидів на койці.— Не подобаються мені ці штабні машини.

— Мені теж, — сказав капрал. — То погана ознака.

— І літаки, — сказав солдат, що куховарив. — Літаки теж погана ознака.

— Але авіація у нас могутня, — сказав капрал. — Червоні такої не мають. Бачили літаки сьогодні вранці? Просто душа раділа!

— Мені доводилось бачити червоні літаки, і це був не жарт, — сказав солдат, що сидів на койці.— Я бачив їхні двомоторні бомбардувальники в бою, і це страшна річ.