Звичайно, буває, що вони настроюються проти тебе. Таке трапляється часто, але ж вони ладні настроїтися проти будь-кого. Навіть одне проти одного.

Негарно так думати, але хто читає його думки? Ніхто, крім нього самого. Він не боявся, що ці думки приведуть його врешті до поразництва. Найголовніше — це виграти війну. Якщо ми не виграємо війни, все пропало. Але він помічав усе, до всього прислухався і все запам'ятовував. Він був на військовій службі і, поки вона не скінчилася, віддавав їй себе цілком, зберігаючи непохитну вірність обов'язку. Але розуму свого і своєї здатності бачити й чути він не віддавав нікому; що ж до висновків, то, коли буде треба, він зробить їх пізніше. Матеріалу для висновків у нього буде досить. їх і тепер було вже досить. Де в чому аж задосить.

Подивись-но на цю жінку, на Пілар, подумав він. Хоч би як усе склалося, якщо тільки буде час, треба умовити її, щоб вона до кінця розповіла мені цю історію. Подивись-но, як вона іде попереду з цими двома дітьми. Важко уявити собі трьох прекрасніших людей Іспанії. Вона схожа на гору, а юнак і дівчина — мов два молодих деревця. Старі дерева тепер уже всі порубані, а молоді вибуяли так гарно. Попри все, що їм довелося пережити, обоє такі свіжі, чисті, здорові й незаймані на вигляд, наче ніколи не знали лиха. А Пілар каже, що Марія оце тільки заспокоїлась. Вона, певно, була в жахливому стані.

Він пригадав молодого бельгійця з Одинадцятої бригади. Той прибув разом з п'ятьма іншими добровольцями, всі вони були з одного села. В тому селі жило всього душ двісті, і цей хлопець ніколи раніше з нього не виїздив. Коли Роберт Джордан уперше побачив його в штабі бригади Ганса, він один із шістьох залишився живий, він був як не свій, і його взяли в штаб ординарцем, прислуговувати при столі. В нього було біляве волосся, широке рум'яне фламандське обличчя й величезні ручиська селянина, і з тацею в руках він ступав важко й незграбно, як биндюг. Весь час він плакав. Від початку й до кінця обіду чи вечері він плакав, безгучно, але нестримно.

Коли не глянеш на нього, він плаче. Попросиш налити вина — плаче, підсунеш тарілку, щоб поклав печені,— плаче; тільки відвертає весь час обличчя. Він міг і перестати, але тільки глянеш на нього, і сльози одразу ж набігають йому на очі. Між першою й другою стравами він плакав на кухні. Всі були ласкаві з ним, але ніщо не допомагало. Треба буде довідатися, що з ним сталось, чи минуло це в нього і чи зміг він знову піти на фронт.

Марія тепер цілком спокійна. Так принаймні здається. А втім, із нього поганий психіатр. Пілар — ось хто справжній психіатр. Напевно, для них обох добре, що вони перебули разом минулу ніч. Так, якщо тільки на цьому все не обірветься. Для нього це дуже добре. У нього сьогодні легко на серці; спокійно, й радісно, і ніякої тривоги. Завдання, яке він має виконати, виявилося досить ризикованим, але досі йому страшенно щастило. Він не раз брав участь в операціях, які обіцяли бути ризикованими. «Обіцяли бути» — це він уже думає по-іспанському. Марія — чудова дівчина.

Поглянь-но на неї, сказав він собі. Поглянь-но на неї.

Він дивився, як вона весело іде в сонячному промінні в розстебнутій на шиї зеленкуватій сорочці. У неї хода, як у лошати, подумав він. Не кожного дня зустрінеш таку. Такого взагалі не буває. А може, цього й не було, подумав він. Може, це тобі приснилося або ти вигадав це, а насправді нічого не було. Може, ти бачив це уві сні, як іноді буває — коли жінка, яку ти бачив на екрані, приходить до тебе вночі, і така ніжна з тобою й ласкава. Він усіх їх обіймав уві сні. Грету Гарбо він досі пам'ятає, і Гарлоу. Так. Гарлоу була багато разів. Може, і це такий самий сон.

Але він досі пам'ятає, як Гарбо приходила до нього уві сні напередодні наступу на Пособланко, на ній був вовняний светр, м’який і шовковистий, і коли він обняв її, вона нахилилася, і пасмо її волосся впало йому на обличчя. І вона спитала, чому він ніколи не казав, що кохає її, адже вона кохає його вже давно. Вона не була ні холодна, ні соромлива, ні далека. Так чудесно було обіймати її, і вона була така ніжна й прекрасна, як за давніх часів із Джеком Гілбертом, і все було неначе насправді, і він кохав її палкіше, ніж Гарлоу, хоча Гарбо приходила тільки один раз, а Гарлоу… Може, і це такий самий сон.

А може, й не сон, сказав він собі. Може, ось простягну зараз руку й торкнуся Марії. А ти не боїшся, запитав він себе. А що, як раптом виявиться, що нічого не було, що це неправда й ти все вигадав, як у тих снах про кіноактрис або як тоді, коли твої колишні коханки приходили до тебе вночі й спали з тобою в цьому самому спальному мішку на голій підлозі, на сіні в стодолах, по стайнях, в corrales і corijos [38], у лісах, гаражах, ваговозах, в усіх горах Іспанії. Коли він засинав у цьому мішку, вони всі приходили до нього і всі вони були з ним ніжніші, ніж у житті. Може, і цього разу було так само. Може, ти боїшся доторкнутися до неї, тому що боїшся, що це неправда. Може, доторкнешся, і виявиться, що ти все вигадав або побачив уві сні.

Він підійшов до дівчини й поклав руку їй на плече. Крізь потерту тканину його пальці відчули ніжність її шкіри. Дівчина глянула на нього й усміхнулася.

— Ну як, Маріє? — сказав він.

— Добре, Ingles, — відповіла вона, і він побачив її смугляве обличчя, й золотаво-сірі очі, й усміхнені повні губи, і коротке, вигоріле на сонці волосся; вона зазирала йому в очі й усміхалася. Це все-таки була правда.

Вони вже бачили табір Ель Сордо попереду, за останнім рядом сосон, там, де в схилі гори, в кінці ущелини, показалася округла западина, схожа на перехилену миску. Тут довкола, у вапняку, напевно; безліч печер, подумав він. Онде дві, прямо попереду. Їх майже не видно за дрібним сосняком, що розрісся по схилу. Схованка не гірша, а може, навіть краща, ніж у Пабло.

— Розкажи, як розстріляли твоїх рідних, — сказала Пілар хлопцеві.

— Нема чого розказувати, — сказав Хоакін. — Вони були ліві, як і багато хто у Вальядоліді. Коли фашисти очищали місто, то найперше розстріляли мого батька. Бо він голосував за соціалістів. Потім розстріляли матір. Вона також голосувала за соціалістів. Це вона вперше в житті пішла голосувати. Потім розстріляли чоловіка однієї з моїх сестер. Він був членом профспілки трамвайних водіїв. Певне ж, якби він не належав до спілки, то не міг би працювати водієм. Але він не встрявав у політику. Я його добре знав. Правду кажучи, він навіть поводився не дуже порядно. Мені здається, що й товариш із нього був не дуже добрий. Потім чоловік другої сестри, теж трамвайник, утік у гори, так само, як і я. Фашисти гадали, що сестра знає, де він. Але вона не знала. Тоді вони розстріляли її за те, що вона не сказала, де він.

— От звірі,— сказала Пілар. — Де ж Ель Сордо? Я його не бачу.

— Він тут. Певне, в печері,— сказав Хоакін, потім зупинився, сперся прикладом карабіна на землю й сказав; — Послухай, Пілар. І ти, Маріє. Вибачте, якщо я завдав вам болю розповіддю про своїх рідних. Я знаю, в кожного своє горе, і краще не нагадувати про нього.

— Нагадувати треба, — відповіла Пілар. — Навіщо ж ми живемо на світі, як не на те, щоб допомагати одне одному? Хоч і невелика це допомога — слухати й мовчати.

— Але Марії, певно, тяжко слухати про це. Їй вистачає свого смутку.

— Que va, — сказала Марія. — У мене його стільки, що твій навряд чи додасть чогось. Мені дуже шкода тебе, Хоакіне, і я сподіваюся, що з твоєю другою сестрою нічого не станеться.

— Поки що вона жива, — сказав Хоакін. — Вона у в'язниці, але її там, здається, не дуже мордують.

— Чи є в тебе ще якісь родичі? — спитав Роберт Джордан.

— Ні,— відповів хлопець. — Більше нікого. Тільки зять, який пішов у гори, але він, певно, загинув.

— А може, він і живий, — сказала Марія. — Може, він у якомусь загоні десь в іншому місці.

— Мабуть, він загинув, — сказав Хоакін. — Він був чоловік кволий і працював трамвайним кондуктором, а це погана підготовка до життя в горах. Навряд щоб він витримав цілий рік. У нього було негаразд з легенями.