Вибір центральної ситуації роману, трагічної за своєю суттю, тісно пов'язаний з тим, що твір писався під свіжим і гострим враженням від поразки республіканців у боротьбі проти франкістів. Смисл операції, дорученої Джордану, зводиться до того, що вона має відбутися в точно визначений строк, загибель багатьох людей, якою оплачене її успішне виконання, не буде марною тільки в тому випадку, коли наступ відбудеться раптово для франкістів. Але ж Джордан у ворожому тилу перший бачить, що заколотники добре обізнані з планами республіканського командування, а коли так, то зовсім необов'язково підривати міст удень, ризикуючи життям партизан — адже фашисти вже сконцентрували свої війська там, де має податися наступ республіканців. Посилаючи Андреса до командування, Джордан не лише хоче попередити про нові обставини, а й сподівається одержати наказ, що відповідав би новій ситуації.

Проте змінити вже нічого не вдається. Нікому несила зупинити воєнну машину. Залишається тільки виконати наказ, що вже втратив будь-який сенс, виконати свій обов'язок. І Джордан виконує свій обов'язок до кінця. Разом з ним на смерть ідуть і партизани, найкращі сини й дочки іспанського народу.

Хемінгуей напружено шукає причин поразки Республіки. Однією з причин він вважає так зване «невтручання» західних демократій, яке розв'язувала руки фашистам, що одержували підтримку грішми, зброєю, військами не лише від гітлерівської Німеччини та Італії чорносорочечників, а й від інших капіталістичних країн.

Слід хоча б побіжно зупинитися на тому, як зображує письменник внутрішні сили революції, тобто як він показав іспанський народ. В «Подзвоні» вперше і востаннє з'являється в творчості Хемінгуея узагальнений образ — образ народу— складний, суперечливий, створений з глибоким проникненням у сутність національного характеру. Якщо досі в його творах момент істини був обов'язковий тільки для ліричного героя, то тут він уже обов'язковий для багатьох дійових осіб, які й складають портрет колективного героя — портрет іспанського народу.

Ми дізнаємося про минуле героїв, в усякому разі — про основні визначальні моменти їхньої долі. А водночас — і про незрілість, непідготовленість до цієї великої благородної справи революції певної частини громадян країни.

Зі сторінок роману постає важке життя іспанських селян. Недарма таку увагу приділено Пабло, недарма в центрі роману стоять дві майже самостійні вставні новели про жорстокість і смерть.

Чому Пабло перетворюється на боягуза і зрадника? Тому, що він став власником. Страшний внутрішній процес роз’їдає людину, селянина-власника, і це — з погляду письменника — також одна з причин поразки революції. Не випадковою і не спонтанною є жорстокість Пабло в епізоді розправи з фалангістами — вона теж відповідає якійсь частці його душі, стражденної і гнівної. В творі відчутний наголос письменника на жорстокості анархістів. І на тому, що до анархізму тяжіла значна частина селянства. І це також одна з причин поразки іспанської революції, Іспанської республіки, яку Хемінгуей так болісно переживав.

Пабло — представник не всього народу, а тільки якоїсь його частини — відсталого селянства. Йому протиставлено стільки благородних, мужніх людей, наділених природним розумом, добротою, відданістю революції. Це й Пілар, і Агустін, і Андрес, і хлопчик Хоакін, і старий Ансельмо — образи незабутні, героїчні, образи, які й складають колективний портрет іспанського народу, що бореться за Республіку, що ладен ціною власного життя зупинити фашизм.

Особливе значення має уривок, у якому розповідається про наругу, вчинену фашистами над Марією та її батьками. Це своєрідна новела, що не просто протистоїть розповіді про страту фашистів, внутрішньо обумовлює цю страту, робить зрозумілим гнів народу проти фашистів. І хоча Хемінгуей обстоює думку, що насильство породжує тільки насильство, що насильством не можна перемогти насильства, він розуміє, що в боротьбі з фашизмом іншого виходу немає і що обов'язок всіх чесних людей виступити проти фашизму, влитися в «материк» антифашистської боротьби людства. Однак здобути внутрішню свободу так не можна. Думка про це проходить через увесь роман і через численні його деталі. Фактично приреченим виступає не тільки герой, а й ширше — та справа, заради якої він жертвує життям.

Трагедія в «Подзвоні» постає і як загальнонародна, і як загальнолюдська. Трагічності протипоставлений людський героїзм. Героїзм партизан і всього іспанського народу. Саме ствердження героїчного діяння як засобу формування людської особистості і є тією ознакою, що ставить цей твір на особливе місце у творчому доробку Хемінгуея.

Вихід у світ цього роману став літературною подією. Незадовго до смерті, діставши в дарунок від автора примірник тільки-но видрукуваного «Подзвону», Фіцджеральд писав Хемінгуеєві, що це найкращий роман з усіх, які він знає.

Роман був зустрінутий неоднозначно. Реакціонери не могли пробачити письменникові його прогресивних переконань, його активної ненависті до фашизму. В гітлерівській Німеччині книжку цю спалювали на вогнищах. Водночас своє невдоволення романом висловлювала і прогресивна громадськість Америки. Група керівників іспанських ветеранів війни звинувачувала автора в тому, що він зобразив дійсність у викривленому світлі, не в усіх випадках правильно показав боротьбу іспанського народу. Письменникові закидали, що він обрав головного героя не з-поміж інтербригадівців, а також що він зобразив жорстокість народу в масових сценах. Не все в цих закидах справедливе, оскільки іноді нони грунтувалися на неглибокому прочитанні твору, на ставленні до нього як до історичної хроніки. Все ускладнювалось також живими емоціями безпосередніх учасників подій.

Уже під час другої світової війни цю книжку з повним правом було взято на озброєння в антифашистській боротьбі людства.

В художній скарбниці двадцятого сторіччя твір цей живе як один з кращих лірико-епічних романів нашого часу.

ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ

Під час другої світової війни і в перші повоєнні роки Хемінгуей пише в основному газетні кореспонденції. В кінці сорокових років він задумує твір, у якому хоче розповісти про війну все, що він знає. Робота триває кілька років, за намірами автора вона мала вилитися в три великих романи — про війну в повітрі, на воді і на суходолі. Але в 1948–1949 роках Хемінгуей потрапляє одна за одною в кілька катастроф, здоров'я письменника погіршується, часом йому здається, що він уже не встигне написати своєї великої книги. І в 1949 році Хемінгуей припиняє роботу над великим твором про війну й починає працювати над оповіданням, але в ході роботи твір розростається до роману, і в лютому — червні 1950 року в журналі «Космополітен», а у вересні — окремою книжкою в Нью-Йорку виходить новий твір письменника — «За річкою, в затінку дерев».

В основі роману — роздуми його героя, полковника Кантуелла; він пройшов через дві війни, військовий за фахом і добре знає справжню ціну воєн. Цей герой дуже близький до ліричного персонажа попередніх романів і оповідань письменника, він ніби логічно завершує розвиток його життєвого шляху і водночас за своїми поглядами, за своїм світосприйняттям близький самому письменникові. Хемінгуей писав, що хоче створити образ високоінтелектуального офіцера, обтяженого гірким життєвим досвідом. Тлом оповіді будуть, як завжди, любов і смерть. На першому плані буде герой — тип людини, яка викликала на двобій увесь світ. Всі бойові епізоди залишаться за сценою, як у Шекспіра. Письменник вирішив ввести в цей роман зібраний ним матеріал, а не відкладати його для великої трилогії.

«За річкою, в затінку дерев» — це, можна сказати, стиснута в єдине ціле «велика книжка». Але настільки стиснута, настільки обмежена можливостями згадок про минулі події, а також «аудиторією», до якої звернені ці спогади й роздуми, що на важливе і основне — шлях мислячої людини через війну — часом лише натикається. Адже єдиний слухач — юна графиня Рената — дівчина ніби з іншого життя. І хоча її ім'я дуже промовисте — Рената, тобто відроджена, хоча вона і є не тільки втіленням ідеалу коханої, а й символом очищення, відродження юності самого полковника — все ж її можливості як слухача і співрозмовника дуже обмежені. Тому стає очевидною невідповідність між масштабами зображуваного матеріалу і досить камерною формою його втілення.