— Люди Леклерка — отого пронози третього чи навіть четвертого гатунку, чию смерть я відсвяткував пляшкою пер'є-жуе сорок другого року, — повистрілювали чимало патронів, наче то була справжня битва: патронів ми давали їм удосталь. Та все це були дурниці.

— Ти теж брав у ній участь?

— Так, — відповів полковник. — Тепер я спокійно можу про це сказати.

— І це не справило на тебе ніякого враження? Все-таки то був Париж, і не кожному доводилось його брати.

— Самі французи взяли його на чотири дні раніше. Та згідно з великим планом так званого штабу верховного командування союзних експедиційних сил, де зібралися всі тилові політикани з військових, — вони носили нашивку з якоюсь вогненною емблемою, а ми — листочок конюшини як пізнавальний знак, хоч більше на щастя, — так от, за тим хитромудрим планом місто потрібно було спершу оточити. Просто взяти його не можна було. До того ж ми мусили чекати на генерала та ще й фельдмаршала Бернарда Лоу Монтгомері, який не зміг ліквідувати прориву біля Фалеза; просуватися вперед було нелегко, от він і не встиг вчасно з нами з'єднатися.

— Ви, мабуть, дуже за ним скучили, — сказала дівчина.

— Ще б пак, — підхопив полковник. — Страшенно скучили.

— Невже в усьому цьому не було нічого благородного, нічого героїчного?

— Аякже, — сказав полковник. — Ми пробивалися з Ба-Медо-на через Пор-де-Сен-Клу вулицями, що їх я знав і любив, і в нас не було жодного вбитого, і ми намагалися завдати місту якнайменшої шкоди. На площі Зірки я взяв у полон дворецького Ельзи Максуелл. То була дуже складна операція. На нього донесли, що він японський снайпер і нібито застрелив кількох парижан. Це було щось нове! Отож ми послали трьох солдатів на дах, де він переховувався, але він виявився звичайним собі хлопчиною з Індокитаю.

— Тепер я починаю розуміти. Як усе-таки прикро!

— Завжди прикро, та ще й як! Хоч у нашому ремеслі не можна прислухатися до голосу серця.

— Ти думаєш, що за часів кондотьєрів було так само?

— Напевно, ще гірше.

— А руку тобі поранило в чесному бою?

— Так. У якнайчеснішому. На кам'янистому, голому, як коліно, пагорбі.

— Дозволь мені торкнутися її,— попросила вона.

— Тільки обережніше з долонею, — сказав полковник. — Вона прострелена, і рана час від часу відкривається.

— Тобі треба писати, — сказала дівчина. — Я кажу серйозно. Люди повинні знати про таке.

— Ні,— заперечив полковник. — У мене нема хисту до писання, і я знаю надто багато. Кожен брехун опише це переконливіше, ніж той, хто там побував.

— Але ж інші військові писали!

— Так. Моріц Саксонський. Фрідріх Великий. Су Цінь.

— А в наш час?

— Ти так легко говориш «наш». А втім, мені це подобається.

— Багато військових пишуть!

— Пишуть. А ти їх читаєш?

— Ні. Я читаю переважно класиків та скандальну хроніку в ілюстрованих журналах. І ще твої листи.

— Спали те паскудство, — сказав полковник.

— Прошу тебе, не будь такий неввічливий.

— Не буду. Що б тобі ще розповісти?

— Розкажи, як ти був генералом.

— Ах, про це, — він зробив знак Gran Maestro принести шампанського. То був його улюблений редерер сорок другого року. — Коли ти генерал, то живеш у фургоні, і твій начальник штабу теж живе в такому самому фургоні, і в тебе є вдосталь питва, коли в інших його немає. Твої начальники відділів живуть на КП. Я міг би розповісти про них, але тобі буде нудно. Я міг би розповісти про начальників першого, другого, третього, четвертого й п'ятого відділів, а у німців був ще й шостий. Боюсь тільки, що тобі буде нудно… Якщо ти генерал, у тебе є карта під плексигласом і на ній три полки із трьох батальйонів кожний. І все це позначено кольоровим олівцем. На карті позначені межі, щоб батальйони не лізли, куди не слід, і не побили один одного. Кожний батальйон складається з п’яти рот. Всі батальйони мусять бути добрими, але серед них є й погані. Крім того, в тебе є дивізійна артилерія, танковий батальйон і ціла купа запчастин. І все твоє життя скоординоване за картою.

Він помовчав, поки Gran Maestro наливав редерер сорок другого року.

— З корпусу, тобто з cuerpo d'Armata, — він знехотя переклав це слово, — дають вказівки, що ти мусиш зробити, а ти вирішуєш, як його зробити. Диктуєш накази, а частіше віддаєш їх телефоном. Мордуєш людей, яких ти поважаєш, змушуючи їх робити явно неможливе, бо наказ є наказ. Сушиш собі голову, пізно лягаєш і встаєш удосвіта.

— І ти не напишеш про це? Навіть щоб мені зробити приємність?

— Ні,— сказав полковник. — Книжки про війну пишуть здебільшого нервові юнаки, які трохи з'їхали з глузду, але зберегли свіжі враження про перший день бою або про перші три-чотири дні. Це непогані книжки, але тим, хто там був, вони здаються нудними. Інші пишуть, щоб поживитися на війні, в якій вони не брали участі,— ті, що тікали в тил, щоб скоріше повідомити новини з фронту. І не такі то вже були цікаві новини. Професіональні письменники поприлаштовувалися на службі в тилу й писали про бої, у яких нічогісінько не тямлять, немов бачили їх на власні очі. Не знаю, як назвати такий гріх! От і один морський капітан, який і човном не зміг би командувати, взявся писати про таємниці справді великої війни. Рано чи пізно кожний опублікує свою книжку. Може, серед них трапиться й непогана. Але я, доню, книжок не пишу.

Він подав знак Gran Maestro наповнити келихи.

— Gran Maestro, — спитав він, — ви любите воювати?

— Ні.

— Але ж ми воювали.

— Так. Забагато.

— А як у вас тепер здоров'я?

— Чудове, якщо не зважати на виразку, та ще серце трохи підводить.

— Не може бути! — вигукнув полковник і відчув, що серце його раптом обірвалося; йому аж дух перехопило. — Ви ж мені казали тільки про виразку.

— Ну от, тепер ви знаєте… — Gran Maestro урвав на півслові й усміхнувся широкою, ясною усмішкою, що, мов сонячний промінь, осяяла його обличчя.

— Скільки у вас було нападів?

Gran Maestro підняв два пальці, як людина, що сигналізує на перегонах своєму букмекерові і чекає, щоб той у відповідь кивнув йому головою.

— Я випередив вас, — сказав полковник. — Але годі скиглити! Долийте-но краще донні Ренаті цього чудового вина.

— Ти мені не казав, що в тебе знову були напади, — мовила дівчина. — Ти приховав це від мене.

— Відколи ми бачилися востаннє, більше не було.

— Може, завдяки мені? Тоді я просто приїду до тебе і доглядатиму тебе.

— Серце такий самий м'яз, як інші,— сказав полковник. — Тільки головний. Він працює, як точний механізм. Лихо в тому, що його не можна віддати в гарантійний ремонт. А коли він зупиниться, ти цього й не знатимеш. Просто помреш — і край.

— Не кажи такого, будь ласка.

— Ти ж сама спитала, — сказав полковник.

— А в цього рябого з кумедним лицем? У нього такого не буває?

— Звичайно, не буває,— сказав полковник. — Якщо він посередній письменник, то житиме вічно.

— Звідки ти знаєш? Ти ж не письменник.

— Хвалити бога, ні,— сказав полковник. — Але я дещо читав. Поки ти ще не жонатий, то маєш доволі часу для читання. Може, й не так багато, як у моряків торговельного флоту, але все ж таки чимало. Я можу відрізнити здібного письменника від посереднього і запевняю тебе, що посередній письменник живе дуже довго. Всім їм треба призначити пенсію по старості.

— Облишмо цю розмову. Мені тяжко це слухати. Краще розкажи мені якусь історію.

— Я знаю їх сотні. І всі правда.

— Розкажи хоч одну. Потім доп'ємо вино і поїдемо кататися в гондолі.

— А тобі не буде холодно?

— Ні, не буде.

— Що ж тобі розповісти? — сказав полковник. — Тим, хто не воював, нудно слухати про війну. Крім того, що вигадують брехуни.

— Мені б дуже хотілося почути, як ви брали Париж.

— Чому? Тому, що я сказав, ніби ти схожа на Марію-Антуанетту перед стратою?

— Ні. Хоч мене й потішив цей комплімент і я знаю, що в профіль ми трохи схожі. Але мене ніколи не везли на страту, і я хочу, щоб ти розповів мені про Париж. Коли когось кохаєш і він для тебе герой, завжди цікаво почути, де він був і що робив.