А ще в американському магазині я купив хустку. Мати просила привезти їй з Америки.

– Але українську. З френзлями. Червону. Словом, ту, що ми для японців продали, а вони тепер продають американцям.

Все це я ще міг на загально доступну для американця мову перекласти. Але оте слово «френзлі» я навіть не знав, як воно по-українськи правильно вимовляється. Як виявилося, саме з цього слова й потрібно було починати. Бо тільки-но почав кривлятися, як мила продавщиця зі слов'янськими рисами обличчя глянула на мене й сказала:

– Слухай, не мучся.. Кажи простіше, що тобі потрібно. Хустку з френзлями? Будь ласка.

Коли б мені такі слова сказала будь-яка продавщиця на Хрещатику і навіть, побачивши мене вперше у житті, почала тикати, я б не образився. Я б її розцілував, через прилавок, якби той прилавок не був завширшки з Панамський канал.

Чи треба далі казати, що в мене тоді відняло мову. І якщо я після цього ходив з перекладачем-поліглотом, то не тому, що не знав деяких нью-йоркських жаргонізмів, а тому, що боявся потрапити у незручне становище.

Ці конфузи мене спіткали на кожному кроці. Мені потрібна була куртка «Аляска». Син замовив. Але я її ніде в Нью-Йорку не бачив.

– Те, чого ти не знайдеш в Нью-Йорку, можеш знайти там-таки у наших колишніх земляків, у так званій Малій Одесі, – сказали мені досвідчені люди. – Але ми тобі нічого не радили.

Отож зібрався я в «Малу Одесу». Зібрався не сам – з моїм другом Аркадієм та його дружиною Галею, яка за паспортом в Америці проходила, як Аннет. Галя – немовби її домашній псевдонім.

Виїхали ми вранці. Він висадив мене за два квартали, скерував і пустив самого. І я пішов. Мені було цікаво, як тут влаштувалися наші земляки. Я йшов по вулиці, яка називалась дещо іронічно – Яшкін-стріт (чи не на честь Яшки-япончика?). Тепер цю вулицю перейменували на Малу Дерибасівську. Сам торговий центр я назвав би Малим Вавілоном. Тут усе було мале. Малі квартали, малі вулички, малі лавочки, малі назви, маленькі (в розумінні бідні) євреї (великі жили в центрі Менхеттену й Рівердейлі) і малі шашлики на малих шампурах.

Виріс я на Поділлі, у маленькому містечку, з якого після війни всі наші євреї виїхали. Тоді мати казала, що декотрі з них «поїхали в гості до Трумена». Я знав кілька єврейських слів і навіть фраз, але всі вони мені не могли знадобитись, бо належали до тих слів, яких навіть у талмуді не знайдеш. Але тут я раптом відчув себе як удома.

На Малій Дерибасівській куртки, дублянки висіли прямо над шашликами на виставлених з вікон великих палицях. Дістати звідти якийсь крам можна тільки з допомогою маленької пожежної автомашини з маленькою пожежною драбиною. Це дуже зручно й вигідно. Дублянки (чоловічі й жіночі) завжди підкопчувалися і незмінно мали належний товарний вигляд. Зроблено так для того, щоб ви могли їх роздивлятися тільки на певній відстані й не витирати своїх пальців (після шашликів) об їхні поли. І ще одне: украсти тут щось не вдавалося навіть гевалам із Гарлему, які частенько сюди навідувалися.

Я побачив «Аляску», яка висіла над моєю головою на рівні американського прапора штату Нью-Йорк. До речі, тут прапори висять над будь-яким будинком будь-якої держави і того спортивного товариства, яке вам найбільше до душі. Я роздивлявся куртку, задерши голову, і стояв би так довго, бо в шиї заклинило якийсь механізм, і я ніяк не міг поставити голову на місце, коли б не той несподіваний, як постріл, вигук:

– Здрастуйте, товаришу комісар!

Це було так зненацька, що в мене у хребці щось хруснуло. Переді мною (тепер уже переді мною, бо я обернувся) стояв низенький на зріст єврей і посміхався до мене так, ніби він був з нашого містечка.

– Що ми хочемо купити? І що ми там під небом шукаємо?

– Ми шукаємо «Аляску»! – сказав я по-українськи, щоб пересвідчитись, чи він часом не колишній наш.

– Ми говоримо по-українськи? Ми також! Якщо ви будете у нас щось брати, то я з вами заговорю ще й не так. Але слухайте сюди, «Аляску» треба шукати не на небі. – Він завів мене до магазину, який нагадував універсальну базу, тільки маленьку. – «Аляску» треба шукати тут, – і він показав мені на купу «Алясок» заввишки з піраміду Хеопса і дозволив мені там ритися, навіть пірнати туди з головою.

Після такого обслуговування та удару по душевних моїх струнах, бо після перших слів я згадав, що давно не був у рідному містечку, мені страшенно захотілось у дитинство. Я купив у нього куртку. Продавця звали по-нашому – Коля. Я вийшов на вулицю і причинив за собою двері. На дверях великими літерами стояв напис у стилі Рішельє: «Спасибі, що ви відвідали Колю. Дасть бог вам, дасть бог мені!»

– Вавілон, – сказав я. – Справжній Вавілон. Хоч і маленький. Тут, у Нью-Йорку, можна подибати людину будь-якої національності. Якщо у вас є гроші, то, гарантую, з вами заговорять мовою древніх шумерів, а візитки виготовлять на глиняних табличках з будь-яким орнаментом. За вашим смаком і уподобанням. Аби долари!

В історії світової літератури чільне місце посідає епістолярний жанр. Є неповторні листи в Овідія, Андре Моруа, Бернарда Шоу і, звичайно ж, у Віталія Коротича. Я не стримався від спокуси помістити у цій книжці і кілька своїх листів, які, кажу чесно, написав під прямим впливом не Бернарда Шоу і не Андре Моруа, а мого сучасника – Віталія Коротича. Як вони мені вдалися – судити вам. Тішу себе надією, що деякі читачі знайдуть у них чимало морального задоволення, а це вже щось важить. Особливо для здоров'я.

Перебуваючи в США, я звернув увагу на могутню силу реклами, то, я гадаю, вона не завадить і Віталію Коротичу. Ті, що вже почали дещо забувати з його багатогранної творчості, певний, після такої реклами обов'язково захочуть прочитати усе ним написане повторно. Та найбільше радив би багатьом товаришам перечитати роман «Лице ненависті». Співставляючи його з оцим моїм твором, кожен одразу помітить, як на одну й ту ж тему можна писати по-різному. Я наперед визнаю себе переможеним І пальму першості віддаю Віталію. Саме заради цього, і тільки заради цього, я піддався спокусі взятися за таке невдячне заняття, як наслідування.

Роман В. Коротича «Лице ненависті» для мене в Нью-Йорку став настільною книжкою, і це при тому, що американці весь час намагалися підсунути мені біблію. Я ж її не визнавав.

Натомість так захопився «Лицем ненависті», що уночі мені приснився майже цілий розділ цього небуденного твору.

Снилося, ніби до мене прийшов Віталій. Він сказав: «Привіт, старий. О, ти живеш у цьому ж номері, що я жив у ньому».

Я хотів йому потиснути руку, але несподівано прокинувся.

Прокинувся і задумався: «Яка сила таланту?!»

Хай мені Віталій Коротич вибачить на правах товариша й друга, але що вдієш, коли в нього таке могутнє письмо і настільки оригінальна форма в романі «Лице ненависті», що я не втримався від спокуси наслідування. В цьому розділі вплив Коротича на мене ви відчуєте буквально з наступного рядка: тут все його. Тут нічого мого нема. Коли б ці рядки я приписав собі, вважайте – стопроцентний плагіат твору «Лице ненависті».

«Люба моя, мила моя! Ти б побачила, що я тільки сьогодні вичитав у газеті "Вашінгтон пост". Про Собачу лігу. Так тут називають тих, хто дуже любить собак і зовсім не поважає бродяг і ледацюг Менхеттену. Тож оця Собача ліга сьогодні звернулася до громадськості США і до адміністрації президента – на право добитися собачкам носити міні-трусики й міні-джинси, холоші яких мають бути обов'язково знизу обкушені, щоб це надавало їм якоїсь особливої собачої колоритності. А також діставати посвідчення на право носити на джинсах латки з емблемою американського прапора. Щоб одразу було видно, кому належать ці песики. Ти знаєш, що в Нью-Йорку собак люблять. У собачок свої домівки, крамниці, готелі, госпіталі, їдальні, ресторани й кладовища. Для них спеціально по сьомому каналу демонструються кольорові фільми й продаються спеціальні стільчики й табуретки, щоб їм зручно було ті фільми дивитися. Собача ліга дійшла висновку, що кожний американський песик (незалежно від породи, аби лише мав громадянство США) повинен прирівнюватися у своїх правах до всіх громадян Сполучених Штатів.