Після Шенона (Ірландія) нам подали обід. Він мені не смакував. Я сказав про це своєму сусідові. Той так на мене зиркнув, що, здавалося, спопелив своїм поглядом.

Я став маленький, як гном.

– Наші страви кращі! – промовив я і відсунув од себе тацю. Він ще раз на мене глянув і в тон мені сказав:

– Набагато кращі, – але жувати не переставав. Тоді витер губи салфеткою, пережовував засмажену креветку в тісті, і йому в голову раптом пальнула думка:

– Але ці креветки не американські!

– Не американські. А чиї ж вони?

– Ірландські.

– Це того невеличкого народу, що воює з англійцями за свою незалежність?

– Того самого.

– У такому разі я із задоволенням пообідаю. – І, підсунувши тацю ближче до себе, покликав: – Стюардесо! Віскі! Але прошу шотландське. Від американського у мене живіт болить.

Протягом перших двох годин польоту після різних порад, консультацій ми сиділи й спокійно їли і ковтали віскі. Особливо останнє, бо кожний у душі вважав, що коли вже падати до тих проклятих акул, то краще до певної міри в заспиртованому вигляді. Бо хтось із майбутніх колег запевнив, що отой свисток стюардеси – все одно що знамените кадило, яке нікому ні в чому ще не допомогло. А чарка віскі чи коньяку, вилита у твій шлунок, – найкращий захист від акул. Словом, якщо тобі раптом захочеться порозважатися з акулою і котрусь з них догнати, то як би ти не намагався схопити її за хвіст, тобі це не вдасться – неодмінно втече.

Тому ми добросовісно, всі без винятку (навіть ті, хто на землі скаржилися на печінку) налягли на склянки, як на весла. (Так тоді було). Може, порівняння не зовсім вдале і дещо перебільшене, але погодьтесь, що коли ми приземлилися (забіжу наперед, в аеропорту імені Кеннеді), то кожному з нас океан уже здавався морем по коліна.

Ви пролетіли Атлантику швидше, ніж її пересікає найсучасніша ракета. Відчули запах нагрітого сонцем американського гудрону. Тепер, гадаю, не відмовитесь разом з товаришами із дипломатичного корпусу проїхатися в шикарному кадилаці, подихати свіжим повітрям за допомогою «кондинейшн» (тобто звичайного кондиціонера, якого американці отак перелицювали на свій лад), а заодно й познайомитися із Вавілоном XX століття.

О 23-й годині салонну тишу раптом прорізав голос:

– Товариші! Під нами Нью-Йорк!

Ми всі поприлипали до ілюмінаторів. Над Нью-Йорком яскраво світило сонце, й ніякою ніччю тут не пахло.

«Сонце світить, як над спинкою крісла Джорджа Вашінгтона, – подумав я. – Чудова прикмета».

– Це від світлових реклам? – запитав я в генсека. Але він і цього разу мене повністю розчарував:

– Це світить сонце!

– Так, як у нас?

– Точнісінько! Це те саме!

– Жартуєте? – мовив я і заглянув йому в очі. Він відповів мені взаємністю і вже збирався було підійти до міністра, щоб знову вирішити якісь державні справи, але я йому не дав можливості підвестися.

– Чим ви доведете? – посадив я його на місце. Все-таки перед поїздкою я дещо читав про Америку. Навіть гортав сторінки енциклопедії, а він (так мені здалося) і в руках її не тримав.

– У Нью-Йорку зараз четверта година дня. Я тут не вперше і знаю.

– Ваша взяла – я пас, – кинув я. Але він у відповідь тільки махнув рукою, і мені подумалося, що не хоче зі мною зв'язуватися. Ми не підходили один одному характерами. Крім того, мій сусід висловлювався занадто прямолінійно. Я не відчував у його словах романтичності. Через те повернувся до ілюмінатора й глянув на Нью-Йорк – цю «столицю столиць», як її іменують самі американці.

Не можу вам стверджувати, що я дивився на Нью-Йорк з висоти пташиного польоту. Бо рідко яка птиця долетить до тих висот.

Нью-Йорк з цієї висоти здавався мені кількома архітектурними макетами, розкиданими на острівцях поміж зеленкуватих вод, по яких у різні боки мчали швидкісні білі моторні човни, залишаючи за собою пінисті кучеряві сліди.

Я дивився на це нагромадження і ловив себе на думці, що всі ці будинки мали б розташуватися у горизонтальному положенні. Так планувалося, але несподівано старого архітектора міста було замінено новим, а той, не зрозумівши задуму попередника, всі оті паралелепіпеди поставив сторчма, і з тих видовжених будинків вийшли сучасні хмарочоси.

– Оригінальне рішення. Всі будинки ростуть не вшир, а увись!

Так народився Нью-Йорк. Ім'я першого архітектора міста давно вже забуто, а Нью-Йорк знають усі.

Я дивився на ці кам'яні хащі й думав лише про одне: як командирові нашого авіалайнера серед цього нагромадження бетону і скла удасться знайти отой малесенький п'ятачок, що називається аеропортом імені Кеннеді?

Бо як не знайде, то ніхто не знайде і нас і того, що від нас залишиться, якщо залишиться.

Але голос Хмельницького (так звали нашого командира) пролунав бадьоро. Не відчувалося, що ми йдемо на дно, хоча опускалися над самим Гудзоном. Це підбадьорило й нашу Мірей Матьє. На згадку про зустріч, окрім білосніжної усмішки, вона подарувала нам по дерев'яній ложці. Нам хотілося отримати з її рук «російський сувенір», але не на цій висоті, а десь, скажімо, в Борисполі, на відстані її руки й серця.

– Не місто – Вавілон, – сказав я, звертаючись до міністра.

Чоловік він вихований, глибоко інтелігентний, освічений, а тому зрозумів мене з першого слова й до мого одного додав ще й своїх два:

– На Гудзоні.

Так народився заголовок мого майбутнього твору.

«Вавілон на Гудзоні».

Міністр з природженою скромністю просив мене його прізвища у новій моїй книжці не називати. Я йому пообіцяв і свого слова дотримую. А тоді подумалося:

«Якби він ще й написав його, то я б не пошкодував для нього гонорару, а собі залишив би славу».

Та доля розпорядилася по-своєму: роман довелося писати мені, а гонорар – віддавати дружині. Схвалюючи мій намір написати книжку про місто на Гудзоні, міністр буквально засипав мене інформацією. І я зрозумів, що коли не втопився в океані, то захлинуся в морі цих даних, адже вони не вміщалися в жоден із моїх найбільших записників.

Літак несподівано затріпотів крильми. Потім ліг на бік, що мені одразу не сподобалося, бо міцно прикувало до сидіння. Раптом щось підкотилося під горло, і ми пішли вниз з такою швидкістю, що деякі спортивні автомашини, якби вони захотіли з нами позмагатися, могли б залишитися тільки на старті.

Ми летіли між хмарочосами. Такого дива я ще ніколи у житті не бачив, і хоч було трохи моторошно, хотілося заплющити очі, але цікавість брала гору.

Раптом літак, наче м'яч, ударився легенько об землю. Тоді трохи підстрибнув і побіг на всій земній швидкості уперед. Він м'яко котився по капіталістичному гудрону нашими вітчизняними колесами, біг, як мустанг, до аеропорту, що мчав нам назустріч з такою швидкістю, що я подумав: чи не пора викидати гальмівний парашут?

У ці радісні хвилини приземлення мені навіть подобалися американські поліцейські в модних білих костюмах, які хизуються почепленими на піджаках бляхами і встромленими за паски картузами. Поліцейські хлопці стояли при кольтах, але без кийків. Я збагнув, що до нас кийків вони не застосовуватимуть. Це в їхню програму не входило. Вони не без цікавості дивилися на нас, а я з цікавістю оглядав їх.

Усі мої буржуазні пережитки тієї ж хвилини, як динозаври, вимерли. І утвердилося переконання, що вони ніколи в мені й не жили.

Пересівши з авіалайнера в автомобіль, ми одразу відчули, що тут значно спокійніше, ніж на висоті десять тисяч метрів та ще й над океаном, до дна якого теж не менше. І я чомусь подумав, що, стрибнувши навіть з такої висоти, одразу дна не дістанеш.