Це мій перший художній відступ. У мене їх попереду стільки, що ви їм і раді не будете. Але нічого не вдієш: такий мій стиль. Я від нього в захопленні!

Міністр свою каву випив, потис мені руку й на прощання сказав:

– До зустрічі в Москві.

Переконаний, що не кожен з нас має щастя перелетіти Атлантику. Захоплююче, скажу вам, видовище. Особливо це відчувається після того, як благополучно приземлишся.

Тоді, коли я літав (це ви помітите із розповіді), ми вживали різні гарячі напої, які нічого не мали спільного з чаєм чи кавою. Я й досі не розумію, для чого ми все те робили, можливо, для того, щоб навіть над Атлантикою нам океан здавався морем по коліна.

Тепер дещо змінилися висотні краєвиди. Стали значно реальнішими. Але щоб уявити, якими вони були, автор люб'язно вас запрошує в салон нашого чудового авіалайнера і гарантує те, чого не може гарантувати жоден пілот світу – благополучної посадки в аеропорту імені Кеннеді.

В Америку ми вилітали з чудового аеропорту Москви – Шереметьєво-2.

– А чи можна звідси потрапити прямо на Той Світ? – поцікавився я.

– Аякже! – відповів мені один із супутників. – Але спецрейсом. Раніше ми літали до Нью-Йорка прямо. Тепер такі рейси американці відмінили.

– Це погано, – сказав я.

– Звичайно, погано. Є певна незручність з пересадками в Монреалі. Але цього разу вам поталанило, – посміхнувся він. – Ви летите прямо туди. На Той Світ, як кажете ви.

– Дуже радий. Мені не страшно – я везучий і стану не лише першим у нашій родині, хто потрапив на Той Світ, але й першим, хто звідти благополучно повернеться.

Протягом дванадцяти годин наш літак легко нанизував хмари на свій обтічний корпус і проходив крізь них, як шампур крізь молоду баранину. Всі дивилися в ілюмінатори. Кожний думав про м'яку посадку в аеропорту імені Кеннеді, й мені не було чого занотовувати. Мене в салоні приваблював лише один живий об'єкт – це стюардеса. Викапана сестра відомої французької співачки Мірей Матьє. Вони, можливо, між собою й не були родичками, бо наша «міс Аерофлот», судячи з вимови, народилася за кілька тисяч кілометрів від Парижа, приблизно в районі Передєлкіна. Так що за місцем народження вони не були сестрами, але за зовнішністю могли зійти за близнят.

Мені хотілося з нею поговорити, зокрема про її родинні зв'язки з Мірей Матьє, аби хоча б чимось заповнити свій записничок (у крайньому випадку, її московською адресою) і таким чином розвіяти важкі думи, що гнітили мене своїм земним тяжінням. Але дівчина була така моторна, що перекинутися з нею бодай словом не вдалося.

За всю дорогу вона з'явилася перед нами лише тричі, як сонце, що ніяк не могло випередити нашого літака. Мушу сказати, що до Нью-Йорка йому так і не вдалося цього зробити. Воно весь час пленталося у хвості лайнера і ще над Америкою довго не опускалося з-над хмар, щоб переконатися, чи ми благополучно приземлилися. Щоправда, перед Шеноном, є такий аеропорт в Ірландії, сонце вирвалося дещо вперед, але радість його виявилась передчасною. Більше в лідерах йому не вдалося побувати аж до самого Нью-Йорка.

Вперше Мірей Матьє (я й надалі її так називатиму, бо справжнього імені й прізвища незнайомки мені встановити не вдалося, про що я дуже шкодую) зайшла до салону оперезана дивовижним поясом. Як потім виявилося, на ній був дублікат того, яким мали перев'язуватися ми, перебуваючи в польоті. Вона показувала нам, як тим поясом користуватися, і робила це спритно. Не кожному б циркачеві так удалося. Усі її рухи мені припали до серця і до душі також. Взагалі все, що вона в повітрі виробляла на висоті одинадцяти тисяч метрів, мені, як сказав би якийсь піжон (по-нашому джиґун), – усе позитивно подобалось.

Загалом, летячи зі швидкістю вісімсот кілометрів на годину на такій висоті, ніяких особливо бентежних думок у собі ми не виявили. Окрім, звичайно, найкращих і найтепліших, які завжди бувають у людей до найближчого знайомства.

Міс Аерофлот нас заспокоювала. Вона мала таку вишколену властивість голосу – навіювати бажаний душевний стан. Я подумав, що коли б вона раптом потрапила під скорочення штатів через відмінення спецрейсів, то Мірей Матьє з такою зовнішністю могла б йти в диктори всесоюзного телебачення, і нікому за неї соромно не було б. Принаймні могла б гордитися її мама. Я теж, маючи таку знайому.

А якби в неї прорізався ще й голос, як у її далекої паризької копії, то була б незамінною кіноактрисою для ліричних ролей. Така б на знімальному майданчику не набридала б партнерові навіть після сто тринадцятого дубля, якби довелося імітувати закоханість.

З її пухкеньких губок, за якими не дуже глибоко ховалися два ряди класично поставлених мамою зубів, злітали з такою ніжністю і любов'ю до нас слова, що здавалося, вони вимовлялися, ніби деякі арії, справжньою італійською мовою.

Вдруге в салоні першого класу (я, скромно кажучи, сидів саме в цьому салоні) вона з'явилася у різнокольоровому жилеті і з свистком у руках.

Слід сказати, що той жилет їй пасував так само, як і свисток. Їй буквально все пасувало, і я ще раз переконався, що не одяг прикрашає гарну людину, а вона сама прикрашає одяг. Надто ж коли ця людина жіночої статі і в тому віці, коли якраз на порі вести до загсу.

– На випадок посадки нашого авіалайнера на води Атлантики ви одягаєте на себе жилет (він у кожного пасажира над головою). Вам для цього достатньо простягти тільки руки...

Про ноги вона мовчала. Може, тому, що я саме цим питанням був зайнятий, не зводячи з неї очей, і це її вочевидь дещо шокувало, але я мав витримку. Слухати її – сама насолода. Якщо, звичайно, не сказати більше.

– Тоді надуваєте його. – Вона взяла у свій маленький ротик шланг. – Ось так.

Щічки її надулись. Ямочки щезли навіть з підборіддя, обличчя набуло досить-таки приємного забарвлення, яке можна зустріти лише в тропіках, і то не на всіх рожевих квітах.

Надувши, вона вийняла шланг з рота, і мені здалося – передчасно. Я хотів детальніше описати її великі випуклі очі, що під час цієї оригінальної процедури з шлангом вимальовувалися в дещо збільшеному розмірі, й це було дуже мило. За такі очі можна не червоніти, а маючи рожеві щічки, не вдаватися зайвий раз до рум'ян, вони й так палахкотіли світанковою зоряністю.

– Тепер берете в рот свисток, – вела далі вона і так свиснула, що салонна тиша авіалайнера опинилася аж під дашком. Я заплющив від несподіванки очі й уявив, що вже опустився на землю й перебігаю вулицю над підземним переходом. О, Мірей Матьє таки була майстринею своєї справи. Іншої у спецрейс, упевнений, не взяли б.

– Свистітимете в тому випадку, – пояснювала вона спокійно, і цей спокій передавався нам, – коли ми приводнимося в океані, і щоб ніхто далеко не запливав. Ми повинні зібратися всі в одному місці й пересісти на плоти.

Все правильно (це знову я). Дисципліна і порядок насамперед. Бо я особисто знаю своїх земляків. Їх не так легко зібрати докупи, навіть за такої небезпечної ситуації. Один скаже, що він, мовляв, своїм ходом добереться, другий, що йому цей надувний пліт ні до чого, й схопиться за нього, доки не переверне усіх разом з матросом, якщо той там раптом з'явиться. Третій з переляку поляпає стилем брас до найближчого берега. Четвертий поцікавиться, чи далеко звідси до Індійського океану, бо йому, бачте, захочеться побувати в столиці Індії – Делі чи прогулятися вулицями Бомбея.