Я повернувся й мимоволі глянув на нього. О боже, як він апетитно їв! Я ніколи на жодному обличчі не бачив стільки задоволення. Як йому все те смакувало! Я дивився на нього й думав: «Звідки воно йде? Чи всі представники всіх народів світу такі самі, як ми, чи тільки окремі з них? Чи всі хочуть через дві години по тому, як пересікли кордон, отак усім нутром і зовнішнім виглядом здатися імпортними, імпортнішими за всіх імпортних?»

Можна курити «Мальборо». Можна затягуватися «Кентом», очима пускати «Кемел» – я не проти. Їсти лангусти і осьминоги, закушувати анчоусами, ковтати мідій і кальмарів, запивати шнапсом і кокою. Жувати авокадо й трухіліо. Все це я можу зрозуміти. Та щоб у тебе з пам'яті за дві години раптом вибило те, що було закладено чи закладалося десятками років – цього збагнути не можу. Це над мої сили і мій розум. Щоб вивітрилися повністю домашні смакові якості разом з рідними із дитинства словами матері, – цього аж ніяк зрозуміти не можу. Хіба що тричі стрибну в Атлантику і двічі випірну з її вод. Може, тільки тоді, щось відбивши всередині, зрозумію свого сусіда, який при першому-ліпшому слові рідною мовою зривався з місця і боявся, щоб його ніхто не почув і не запримітив, що він досі не став іноземцем.

– Як? – очі в нього заокруглилися. – Ви не вживаєте ірландський соус? Вам не до вподоби лангусти й омари?

Я відчув, що провалююсь в безодню, синонім якої – повітряна яма. З переляку в мене відняло мову. Я припускав, що я сірятина, плебей, ідіот, бевзь, віслюк, неук, дикун, але щоб настільки, я відчув тільки тут. Я ладен ковтати лангусти, устриці, мідії, кальмарів, кашалотів, живих і мертвих, їсти морську капусту, проковтнути живим пару сікачів, пару мечів, пару пилок, пару голок, пару їжаків, електроскатів... (Яка там ще в Атлантиці водиться риба!), аби тільки він мене таким тоном не питав, чи не їстиму ірландський або французький соуси. Я навіть проковтнув би кілька шпильок, виделок і штопорів, якщо він подасть їх мені в живому вигляді. Навіть не зчищатиму луски. Аби тільки ці риби-штопори й риби-виделки були іноземного походження. Наших же навіть стерлядок смажених на чистій соняшниковій олії чи карасів у сметані нізащо не їстиму. Слово честі.

Але зі страху мені заціпило. Я не міг вимовити жодного слова. І, певне, тільки цим пояснюється, що лангусти й омари так і лишилися цілими й неушкодженими разом з вареною ірландською цибулькою, схожою на вимерзлий агрус. Так само стояли переді мною недоторкані, як шістнадцятирічні дівиці XVII століття, мідії в соусі «ескабеш», устриці і сирі зеленкувато-червонясті креветки. Я сидів і, як то кажуть, почувався не в своїй тарілці. І не помилився: моя тарілка стояла поруч мене, а я від розгубленості сьорбав суп із чужої. Мене спочатку кинуло в жар, потім в холод.

– Нічого, нічого. Не переживайте. – Господиня була справді люб'язна. – Наших тарілок тут нема. Беремо американські. Напрокат. Не возити ж нам їх аж із Союзу в Нью-Йорк.

Вона мене приспокоїла. До мене знову повернувся апетит. Коли я поїв того супу, для пристойності трохи лишивши на дні тарілки, вона, щоб я остаточно заспокоївся, сказала:

– У нас не залишають.

Я все зрозумів і досьорбав, як і належить, до кінця. На дні залишилась сама рідина, я вважав, що це найкраще випити. Я бачив, як це в деяких ресторанах робили американці.

Коли я показав своєму товаришеві на те дивацтво з тарілкою супу, він зовсім не здивувався: «Американці роблять все так, як їм зручно». Це їхнє святе правило, і його тут ніхто не може відмінити. Вони цим гордяться. Вони гадають, що живуть у вільній країні, і роблять, що їм в голову стукне.

Я загалом проти того стукання нічого не мав, аби тільки все те не відбивалося на моїй голові. Боляче кольнуло інше – хоч і в дрібниці, але і я виявив схильність до імпортності, схиляння перед Заходом.

За обідом я чомусь згадав один випадок: йде поперед мене струнка американка. Власне, в неї ноги були стрункі, сама ж не вельми. Надто зачіска, що була схожа на парик Людовіка XIV. Мені здавалося, що вона їй не дуже пасувала. А втім, про смак не сперечаються. Я ж звернув увагу на її ноги. Ми, чоловіки, коли йдемо позаду жінки, чомусь завжди спочатку звертаємо увагу на ноги, а тоді намагаємось обігнати й для чогось заглянути їй ще й в обличчя, наперед знаючи, що вона тобі скаже: «Я на Бродвеї не знайомлюсь» і т. д. і т. п. Але досить нам побачити ті ноги, як починаємо і свої переставляти вслід за тими, в принципі не зовсім незнайомими нам ногами. Американка йшла на високих модних каблучках. Раптом зупинилася, скинула один черевичок, потім другий і поклала їх у спортивну сумку. Звідти витягла домашні капці з оголеними п'ятами, взулась і пішла далі. Ноги одразу погіршали, американка, можна сказати, в ту ж мить упала в моїх очах. Але їй до того було байдуже. Видно, щоб мені ще більше допекти й розчарувати, вона через двадцять кроків роззулася зовсім, а ті капці викинула геть. Прямо на тротуар, і пішла в самих капронах. На неї, крім мене, ніхто не звернув уваги. Ніхто їй не сказав, що вона вдалася до хуліганських витівок. Але тут мені сяйнула думка, що коли йтиму за нею й далі і не спускатиму з її ніг очей, то вона почне скидати з себе капрони. Я наддав ходу, обігнав її і подумав: «Природа жорстока, як і весь капіталістичний світ, завжди порушує гармонію. Дає людині такі стрункі ноги й зовсім не вкладає любові у ліплення обличчя. Коли б знаття, був би обігнав ще раніше».

Мій спогад перебила хазяйка:

– Вам цей суп по-французьки не подобається?

– Звідки ви взяли? – відповів, бо цей суп справді був смачний.

– Я вас, звичайно, не підганяю, хочу лише нагадати: на вас чекає гарячий метрдотель.

– Метрдотель?! – вихопилося в мене. – Але чому саме гарячий?

– А ви що, любите холодний?

«Чорт забирай з цією французькою кухнею, – лайнувся я в думці. – Знову в чомусь не добрав».

– Метрдотель – це антрекот по-французьки, – шепнув мені сусіда зліва, який знав стільки, скільки не знав ніхто інший. Європейського виховання.

– Якщо гарячий, тоді я поспішаю, – вигукнув я. – Гарячі ніколи не терплять.

На той час я уже мав за спиною два тижні життя у США і вже дещо бачив. У всякому разі, кілька американських звичок набув. Я легко чвиркав крізь зуби прямо на паркани, ходив, похитуючи корпусом, як боксер, насвистував, а натягши навушники, пританцьовував, вдаючи із себе корінного, якому абсолютно байдуже до цілого світу. Я згадав, як в ресторані п'ють супи, і, не вагаючись, підніс чужу тарілку до рота і той французький суп випив до дна. Ще й облизався.

– А й справді, так набагато смачніше, а головне – зручно.

У декого з гостей мадам Помпадур у роті позастрявали виделки, але, на щастя, вони зайшли не глибоко.

Рівно за місяць після того пам'ятного обіду по-французьки у мадам Помпадур мав відбутися банкет з нагоди дня її народження. Я пишу «мав», бо він не відбувся.

Мадам Помпадур, дізнавшись, що до дня її народження готуюсь і я, глянула на свій сервірований стіл і заявила чоловікові:

– Ти вже їх тут сам приймай. А я поїхала в Союз! Виховані чоловіки, перш ніж запросити гостей, радяться з дружиною.

Кажуть, чоловік її намагався у чомусь переконати, але вона виявилася твердішою за горішок. Невже на неї і справді так сильно подіяла американська тарілка з французьким супом «а ля Портос»?

Анонсувати свої успіхи чи досягнення – невдячна справа. Та я б ще додав – нескромна. І це справді так. Але пам'ятаючи дещо осучаснену народну мудрість, що скромність – це крок до невідомості, я все ж наважився на цей крок. Тішу себе й тим, що добра частина американців взагалі ке чула про таке поняття, як скромність, а от про рекламу – про це кожний американець знає ще з пелюшок, як тільки ті пелюшки починають рекламувати. Тому я вирішив, що свій роман я повинен рекламувати сам. А кому це зробити, як не винахіднику нового англійського слова, яким я озолотив багату англійську мову.