– Яке око?

– Сине! Форма ж фебеер синя.

– Синя – в поліцейських. Виявляється, ви не знаєте навіть, яка форма в фебеерівців.

– А звідки мені знати? Коли вони всі перевдягнені.

– Отож-бо й воно. А щодо кораблика, який оті кола виробляє, то все пояснюється просто. Він керується дистанційним управлінням. Тут вони з дитинства до техніки привчаються. Читати ще не вміє, а вже кермує, управляє.

Під кущем раптом щось зойкнуло і так само раптово стихло.

– Що там таке? – запитав я.– Уже зарізав?

– Ну, ви й даєте! Вам таки трохи треба цієї нью-йоркської каші попоїсти. І солі також не завадить. Він тепер у неї вимагає гаманця. Бачте, йому того мало, що роздягнув.. Йому ще давай долари... І це в парку серед білого дня. Це на очах поліцейських і всієї маси народу.

– Ну й світ! – прокоментував я.

– Який світ? – перепитав він мене,

– Цей світ, у якому зараз перебуваємо. Якщо образно висловлюватися, Той Світ.

– Це не світ. Це пекло. Це Адамів тартар. А це озеро – отой проклятий Стікс. Ви чули про таке?

Я не знав, що відповісти. Хотів сказати: «Не чув», – але боявся, що він знову заходиться заповнювати у моїх знаннях деякі прогалини, цього разу – з міфології. Скажу, що чув. А що коли раптом розігрує? Раптом знає, що Стікс – не озеро, а – річка. Від нього всього можна чекати. Я вирішив не зачіпати. Замовк, як наш третій приятель.

– Ви чого мовчите? – Він не міг заспокоїтись.

Мені нічого не залишалося, як податися до озера. Я бачив, що вода в ньому не першої свіжості. Знав, що медицина тут коштує дуже дорого. За лікування треба платити долари. У мене вони були. Я заплющив очі й набрав повний рот води. Тепер ніяке його питання не лякало.

Перед тим як приступити до вивчення наступного розділу, я раджу вам уявити таку картину. Група людей сидить у човні й «сушить весла». Човен наближається до водоспаду. Кожний член екіпажу повчає іншого, що треба робити, щоб врятуватися. Вчить замість того, щоб кожному зокрема й усім разом взятися дружно за весла І відпливати від страшенного і, може, останнього в їхньому житті урвища.

Ви не намагалися уявити собі такої картини? Тоді – у подорож роздумів, печалі і, звичайно, оптимізму. Бо завтра, кажуть, буде пізно.

Нашого водія, що возив нас від місії до ООН, можна було порівняти з академіком-філологом. Він так блискуче володів мовою, що, думається, всім американцям без винятку нічого не лишалося, як, послухавши його, вибачатися й хапатися за словники, аби збагатити свій лексикон.

Пам'ятаю, заговоривши про дівчат (про молодиць ми теж іноді згадували. Звичайно, про наших), водій, який знав Манхеттен, як зморшки на своїй долоні, несподівано спинився у штаті Нью-Джерсі. Так запевняв він, хоча я глибоко переконаний, що то був штат Коннектікут.

– Підступи імперіалізму, – вилаявся він.

Ми запізнювалися в ООН на засідання. Знаючи, що ООН – це та організація, куди ніхто ніколи не запізнюється, я все ж хвилювався.

– Екскьюз мі! – вигукнув наш водій до першого-ліпшого водія американського походження. Де тут севен ексхіт ісх бін Манхеттен?

Американець від тих слів буквально пополотнів. Наш шофер зрозумів це по-своєму:

– Вжив не те одне слово, – мовив він і став негайно виправляти помилку. – Севен ексхіт нах Манхеттен. – При цьому він так багатозначно показав рукою в напрямку найбільших хмарочосів Манхеттену, що тому нічого не лишалося, як зрозуміти.

– О'кей, – почервонів американець – Севен ексхіт?

– Я, я, – чомусь по-німецьки погодився водій, і американець все збагнув. Він наказав негайно розвертатися, а сам помчав від нас щодуху. Щоправда, про всяк випадок двічі оглянувся і, я гадаю, неодмінно перезарядив пістолет. Та цього ми не бачили, бо лягли на протилежний курс і нічим йому не загрожували.

Сьомий виїзд якраз лежав перед нами. І ще мені здалося, що американець дещо перебрав швидкість. Бо, якщо вдатися до термінології кавалеристів, він одразу перейшов з алюру в галоп, і за ним тільки захурчало. Боюсь, що того дня він також проскочив кілька штатів.

– Помчав вивчати рідну мову, сучий син, – пояснив мені водій. – Бач, соромно стало. Не знає, що таке сьомий ексхіт. Ні по-англійськи, ні по-американськи...

Попереду нас, поважно погойдуючись, ішов «крайслер». На його кормі (інакше й не назвеш), там, де замість номерів стояли ініціали власника автомашини (кожна літера двадцять п'ять доларів коштує), переливалася всіма кольорами райдуги табличка з написом:

А внизу, для більшого переконання чи, скажемо простіше, як наочна агітація, хтось вправно вималював пістолет. Можна гадати, що то був кольт. Саме таким я його уявляв. Справжнього ж ніколи не бачив.

– Сподіваюсь, він не з сифона збирається пальнути по нас? – запитав я у водія.

– Не звертайте уваги. Я за такими типами кілька років їжджу. Ще жоден не пальнув. Тільки народ лякають. Піжоняться.

– Ти щасливчик, – сказав я йому. – А от про себе я такого сказати не можу. Коли спалахнула перша епідемія грипу в країні, то я був серед перших, кого він вразив. Тифу вже не застав. Щодо пострілів, то...

– То з вами небезпечно їздити...

– На такій відстані дуже небезпечно, – погодився я. – Ми все-таки з тобою не на Борщагівці.

– Зі мною не пропадете.

– У тебе куленепробивний жилет? Тоді про всяк випадок зупини. Я сяду позаду тебе. Зайвий раз не завадить прикритися товаришем.

– То все підступи імперіалізму!

Але я сам собі нагадував осла.

– Знаєш, мене вже один заспокоював на Борщагівці.

– І чим закінчилося?

– Для мене нічим. А він свою автомашину добре-таки потовк… Спочатку вітрове скло потовк, а тоді вже власну автомашину об багажник чужої автомашини.

– І як це сталося?

– Відстані не дотримувався. Передній ударив несподівано по гальмах, а задній – по його задку. Хтось асфальт черговий раз перекопав. А знак забув поставити.

– Тут такого не буває, – впевнено сказав наш водій. – Асфальт рідко перекопують. А якщо вже трапляється, то закривають авеню чи стріт. Але це буває рідше, ніж до них ті тарілочки прилітають, на яких вони помішалися.. Це американський жарт.

– Знаєш, я з цими жартами особисто не знайомий і не хотів би, щоб він свої дотепи зреалізував саме на мені. Такі жарти дуже швидко доходять. Особливо до серця, однак душа їх не завжди витримує.

Ми виїхали на Манхеттен. Тут уже з'явилися люди. Ділові американці цілеспрямовано, не кваплячись, поспішали. У цій, на перший погляд, суперечливості їхній принцип життя. Поміж них, відгороджуючи себе від навколишнього світу, контрастно вирізнялися юнаки й дівчата. Не лише своєю молодістю і цілковитою байдужістю до модного одягу, але й тим, що були в навушниках із записами пісеньок свого чергового кумира.

На перехресті вулиці й авеню стояв негр із візком і такими ж навушниками. Він насолоджувався ритмами. Судячи з його вихилясів, вони мали досить-таки активний характер. Бо візок в його руках нагадував предмет, якого несподівано підключили до електроструму, й ним почало трясти. Негр мав необережність вхопитися обома руками за металеві держаки цього візка, й тепер електрострум з ним виробляв ті ж самі па.

Ми, як і решта автомашин, спокійно об'їхали його. Не можна було сказати, що він не заважав рухові, але йому рух абсолютно не заважав. Він увійшов в екстаз. Це його задовольняло. До інших йому байдуже.