Можливо, в медиків є якісь інші клінічні картини, котрі конкретніше характеризують ностальгію, у мене перші ознаки її такі: суцільне безсоння, сіпання ніг, кліпання віями і підморгування усім без винятку стрічним. Навіть комісарові поліції міста Нью-Йорка, з яким я двічі зустрічався, але він не знав, що то я, а я не знав, що то він.

Щастя моє, що американці зайняті своїм бізнесом і їм до твого підморгування байдуже. Інакше б, думається, старі дами розцінили б це підморгування як ознаку старого розпусника з диким відхиленням. Молоді дівчата – як сексуального маніяка, а чоловіки, незважаючи на вік, – як одного із бродвейських гомосеків. Щоб нікому з них не дати можливості так думати про мене, я негайно попросився додому, бо відчув, що дим Вітчизни (навіть від вихлопної труби угорського «Ікаруса», що ходить по Хрещатику) мені солодкий і рідний.

Оскільки я й у цьому розділі чимало написав про уже відому вам пам'ятку, то не можу не стриматися, щоб не похвалитися ще однією, котру я також привіз із Нью-Йорка. Можливо, вона до цього розділу й не вельми пасує, але скажіть: куди її найкраще приліпити? До стінки над ліжком? Цілком можливо. Раджу взяти ножиці й вирізати її. Книжка від цього втратить небагато, а вам для дому, для сім'ї – справжня знахідка.

Ще в Америці мені сподобалася одна пам'ятка. Але давайте домовимося одразу, я її нікому не нав'язую, окрім своєї дружини. Це наші сімейні справи, й дуже хотів би, щоб вона вивісила її у спальні над своїм ліжком і, лягаючи спати, щовечора по одному пункту зазубрювала. Ось ті геніальні рядки, які, на жаль, мені не належать:

«Добираючи туалет, насамперед враховувати смаки рідного чоловіка.

Частіше готувати те, що любить рідний чоловік.

Не користуватися без дозволу рідного чоловіка його священними предметами, зокрема електробритвою». (До відома наших жінок: американки електробритвами голять своє волосся на відкритих частинах тіла – кінцівках, обличчі, вухах, у носі тощо. Слова теж не мої – взяті з реклами по продажу електробритв для жіночих ніг).

«Не лазити по його кишенях, не порядкувати у його портфелі, шухляді письмового стола. Якщо такий є.

Не зітхати, не бити посуд і не закликати у свідки господа бога, якщо ваш чоловік у новому товаристві починає розповідь, яку ви чули тисячу разів, а це якраз тисячу перший.

Не робити йому абсолютно ніяких зауважень, не критикувати, особливо в присутності чужих жінок та дітей.

Вдавати інколи, що ви прислухалися до його порад, можете навіть зробити йому комплімент, але ніколи не перегравайте й не перегрівайте.

Не запрошуйте гостей, від яких у нього алергія. Запрошуйте тих жінок, які йому подобаються. Помітивши їх, він вам негайно дасть спокій.

Жінці, яка вдруге вийшла заміж, краще не говорити про чесноти першого чоловіка. Особливо в ліжку. Це йому може не сподобатися».

Все це подавалося під рубрикою «Подружня галантність» і входило в обов'язки жінки. Жаль, що я не знайшов таких порад для чоловіків. Тепер і надалі залишуся таким же невігласом, яким був до поїздки в Америку. А так хотілося стати кращим і вирости в очах хоча б рідної жінки. Але я щасливий і з того, що в нашій сім'ї хоч один із нас буде кращий. До цього завжди тяглася моя дружина. Їй і пам'ятка в руки.

Якщо вас уже хилить на сон, як мене часто в Нью-Йорку після цілоденної біганини, то сьогодні – спати, спати, спати. Адже завтра, за моїм планом, вихід на Бродвей. Щоправда, без кольта. Бо Бродвей – це вам не набережна Сени, не Дерибасівська в Одесі і навіть не діагональна вулиця Нью-Йорка, де тільки театри і магазини. Бродвей – це і гаряча точка планети, де з двадцять першої до двадцять четвертої години настає найбільша спека. О цій порі, якщо вірити статистиці, то американці вбивають один одного кожної двадцять третьої хвилини. Якщо брати статистику знаменитого на весь світ Бродвею, то загальноамериканська цифра так само блідне, як і ви в сяйві Великого білого шляху.

Людина звикає до всього. Навіть до Нью-Йорка. За місяць-півтора і я звик, бо вважав себе людиною, а інколи, в години натхнення, навіть писав своє прізвище з великої літери.

Я не можу похвалитися, що в мене там стали нерви такі ж залізні, як у Джеймса Бонда, а серце спокійне, як сфінкс. Але я знав одне: сферу нашого домашнього обслуговування, і думав, що того, хто хоч раз стикався з цією сферою, можна посилати в найжаркіші регіони нашої планети, а кожного з тих, хто мав справу з працівниками комунального й побутового обслуговування, можна посилати на нью-йоркський Бродвей навіть о третій годині ночі.

Всі оті бродвейські забавки поблякнуть, мов сонце в очах рекламних лампочок Бродвею, що його тут навіть удень називають не інакше, як «Великим білим шляхом» (очевидно, натяк на біле простирадло й саван). Вони тут часто потрібніші, ніж фінка, кольт і кастет. Я особисто радив би тим, хто збирається після двадцять першої години провести на Бродвеї хоч одну ніч, замовити про всяк випадок катафалк, пару вінків, десяток плакальниць і духовий оркестр. Такі процесії (у мене склалося таке враження) оживляють час від часу ньюйорківців. Вони від цього не опускають голови й не занепадають духом. Енергії у них хоч відбавляй. Населення теж. Щодоби нью-йоркські жінки видають в руки своїм чоловікам (звісно, в середньому) по 250-300 чудових малюків, які весело аукають, не відаючи, що їх чекає попереду і що батечкові (якщо він є) його поява на світ обходиться у чотири-п'ять тисяч доларів. Коли ж він прийматиме свого нащадка разом з лікарем, може дещицю зекономити. Але перед тим як йти на такий серйозний крок, його думки день і ніч пробивають череп: що робити – народжувати Бетті чи Лінді чи купити новеньку «тойоту». Те й те коштує приблизно однаково. Тепер ви розумієте, чому так багато в Америці лисих. Як тут від таких дум волосся не випаде. А якщо згадати ще й ціни за квартиру, податки.. В американок, до речі, теж волосся на голові не росте. Вони купують якісь дивовижні перуки, такі кучеряві, як у найпородистішого пуделя, і, не соромлячись, носять.

Мені не дуже віриться, щоб жінка з такою зачіскою могла подобатися чоловікові. Але не стану нав'язувати американцям своїх смаків. Це було б непорядно з мого боку. В кожного свій смак. Хто перший про це сказав, я вже забув. Але знаю, що такий вислів існує.

У Нью-Йорку подибуєш людей не менше сотні різних племен і націй. Тисячі ресторанів. Серед них – сотні національних. Ресторани, ресторани, ресторани. Французькі, італійські, іспанські, китайські, українські, німецькі, швейцарські, польські, угорські, російські, румунські... А понад усе – піцца[6]. Піцца, піцца, піцца. Італійська піцца – як сіцілійська мафія. Вона тебе підстерігає на кожному кроці, за кожним рогом, кричить з кожного вікна, з кожного даху, з кожної крамниці, з кожного фасаду.

«Піцца, піцца, піцца» – біжать електронні літери над авеню і стріт по Таймс-скверу і Бродвею. Спалахують електричні лампочки: зелені, червоні, оранжеві. І що найдивніше, вони не набивають американцеві оскому. В мене особисто складалося враження: коли товар так широко рекламується, то він… А втім, я тут не спеціаліст. Я не співробітник інституту громадської думки США. Там, очевидно, інший підхід. Інша психологія. Піццу продають французи. Піццу продають угорці. Піццу продають литовці. Піццу продають вірмени. Піццу продають євреї. Піццу тут продають усі, кого тільки піцца може прогодувати. Піцци у Нью-Йорку більше, ніж у самій Італії.