Я стояв на оглядовому майданчику сто другого поверху й почувався губернатором одразу п'ятьох штатів: штату Нью-Йорк, штату Нью-Джерсі, штату Коннектикут, штату Пенсільванія і штату Массачусетс. Я хотів прибрати собі ще один штат, але не знав, який там після цих названих найближче від Нью-Йорка.

Хмари я помітив одразу, що ж до процесу формування снігу й дощу, то не міг його розгледіти навіть у телескоп.

Зате бачив, як виходили в Атлантику й поверталися з Атлантики кораблі в найбільшу у світі нью-йоркську гавань. Бачив на Пан-Амеріка білдінгу майданчик для вертольотів. Правда, жоден вертоліт там не сів, хоча кілька з них, ризикуючи своїми пропелерами, літали над Гудзоном та Іст-Рівер і з цієї висоти скидалися на сріблясто-зеленкуватих метеликів.

Потім я підвів голову й глянув на телевежу, яка стриміла на чотириста сорок вісім метрів угору, Знаючи, що від неї працювало п'ятнадцять місцевих і закордонних телекомпаній, я тут зрозумів, чому вона так загрозливо над нами коливається, обіцяючи кожної миті впасти комусь на голову. В першу чергу, звичайно, на мою, бо мені вона здавалася найдорожчою. Я негайно подався до ліфта.

Унизу гід зустріла нас типовою американською посмішкою, ніби святкового листівкою, які американці розкидають з цього білдінга під час усіх свят, вітаючи один одного. Така своєрідна святкова пошта. Спочатку вона посміхнулася до одного з наших товаришів, потім – до іншого, а коли побачила мене, то ледь не кинулася в обійми. І я все зрозумів. Вона раділа, що у мене все гаразд, що я вернувся на 5-ту авеню саме цим шляхом – ліфтом, а не сторч головою. Мабуть, саме з цієї радості вона повідомила, що в білдінг вкладено три з половиною милі телефонних і телеграфних кабелів, шістдесят миль водопровідних труб, що в будинку шість тисяч п'ятсот вікон. Кожне з яких двічі на місяць миють. Я чомусь блискавично перенісся думкою до вікон свого будинку, став пригадувати, чи торкалася упродовж останніх десяти років до них волога ганчірка? А потім себе заспокоїв тим, що в нас все-таки чисте повітря і ми, на щастя, поки що не знаємо, що таке смог.

– На будівництво Емпайр стейт білдінга пішло шістдесят тисяч тонн сталі. Такої кількості металу вистачило б на залізничну колію у два напрямки від Нью-Йорка до Балтімора, – говорила вона, як отченаш.

Я не знаю, де розташувався той Балтімор, але подумав: якщо «мор», то це походить від нашого слова море, як, скажімо, чорномор, а до моря таки далеченько.

На сталі наша гід не зупинилась, не заспокоїлась. Вона по секрету сказала нам, що кондинейшн шість разів за годину тут міняють повітря. От тільки в якому напрямку: від Балтімора до Нью-Йорка чи навпаки – цього не повідомила.

– Тридцять верхніх поверхів щоночі підсвічуються, і це принадно красиве видовище. Найкраще у світі.

Не знаю, чи справді найкраще в світі, але що дуже гарно, то це факт. Світло таке м'яке і таке вночі променисте, що вам здається, усі тридцять поверхів покриті позолотою. Ця своєрідна підсвітка називається «салютом націй», і мені думається – вона цілком відповідає своїй назві. Що гарно, то гарно.

Я потиснув руку нашому гідові, хотів навіть поцілувати її в щічку, але подумав, чи не занадто низько робити це зараз, коли з таких висот опустився на грішну землю.

Вітру, що його нам обіцяли того дня подати з боку Атлантики, так і не було. Для Америки порушення слова джентльмена – рідкісне явище. Але факт залишається фактом. Щось у них там не спрацювало. Кажуть, уночі по Атлантиці пройшов величезний шторм. Двадцятибальний. Можливо, й не такої сили, але ті, хто у нього потрапив, запевняли, що не менше як тридцять п'ять. Мабуть, саме через такий шторм і вийшов з ладу (звичайно, тимчасово) найкращий у світі зв'язок. Ми стояли на манхеттенському валуні й дивилися, як два відчайдухи вистрибнули з якихось білдінгів і їх понесло до міської ратуші, де вони зачепилися за надійний шпиль. Ми здогадалися, що з моря повіяв вітер. Видно, зв'язок таки налагодили. Парашутисти ж на тому шпилі висіли до ранку. Вранці, дізнавшись, що фірми те висіння їм оплачують погодинно, вони запротестували проти зняття: захотілося повисіти довше. Так вони стали черговими тимчасовими кумирами молоді. Кумиром і мільйонером в Америці можна стати так само несподівано, як і самовбивцею. Шанс, можна сказати, абсолютно однаковий. Усе залежить від усмішки фортуни.

Парашутистів зробили героями дня. У них брали автографи навіть полісмени перед тим, як оштрафувати за такі манхеттенські фокуси. В їхніх блокнотах вони – як герої – розписувалися вперше і ставили обов'язково час, щоб потім показати рідним і знайомим, що вони з тими шибайголовами мали честь познайомитися найпершими. Це – теж Америка. Та щоб стрибати з парашутом між манхеттенських шпилів, треба, погодьтеся, бути у певній незлагоді із здоровим глуздом. Одначе лікарських довідок тут не перевіряють. Вірять на слово. На слово джентльмена. А для реклами взагалі довідки непотрібні. Поки вони дриґалися на тих шпилях, повисаючи на парашутах, телекамери вже накручували їх на ролики, а фірми, що випускають і продають парашути, сплачували належні суми за таку ось рекламу-блискавку:

«Користуйтесь парашутами тільки нашої фірми! Наші парашути найкращі в світі. Вони не тільки не пропускають крізь себе повітря, але й найгостріших манхеттенських шпилів!»

Всі до єдиного парашути були розпродані до вечора. Я теж хотів дещицю прихопити на всяк випадок, але не встиг.

Дійшлий читач, певне, зауважив, що майже в усіх розділах я пишу про рекламу. То ласкаво прошу не вбачати у цьому неуважність чи недбалість у доборі матеріалу. Мені хочеться, щоб читач відчув її психологічно так само, як і я, – на кожному кроці. Про рекламу й мовиться майже в усіх розділах. Можливо, це перебиває плавність розповіді у найцікавіших місцях, а інколи й дратує читача, як часто дратували мене в Америці численні найдивовижніші, іноді аж нахабні реклами.

Тож і кортить передати той психологічний стан, у якому перебував постійно в Америці. Реклама буквально лізла межи очі, мов п'яна жінка, що чіпляється до кожного перехожого й не дає йому спокійно дістатися додому. Тут рекламісти такі специ, що здатні витягти з вашої кишені навіть ті долари, які ви ще маєте колись заробити. Вони – справжні фокусники. Не випадково тут кажуть, що реклама – богиня-заступниця бізнесу.

На закінчення скажу ще кілька слів про Емпайр стейт білдінг. Мені й зараз страшно, як згадаю сто другий поверх. Тоді якось не відчував. А тепер, як запевняв у «Запорожці за Дунаєм» Карась Одарку, на відстані часу і простору, «страх мене бере й тепер». Буває, присниться, що ти підійшов до самого бар'єра оглядового майданчика, нерви не витримують, і ти.. стрибаєш сторч головою. Єдиний порятунок, що, летячи, кричиш. Дружина почує – будить.

– Що таке? – питає.

– Знову Америка снилась.

– Хай вона їм самим сниться!

– Хоч бери і прив'язуйся на ніч, – кажу я і витираю холодний піт з чола махровим американським рушником. Рекламованим.

Якщо вам хочеться постати в очах оточуючих вищим, ніж ви є насправді, то не обов'язково для цього взуватися у черевики на високих каблуках. Я особисто для цього читаю книги, відвідую театри і музеї. Чесно зізнаюсь, що музеї мене завжди цікавили. Особливо у тих країнах, де тієї історії із заячий хвіст, а музеї... Таким музеям могла б позаздрити будь-яка країна з будь-якою історією. Але про це буде далі. Власне, не далі наступного розділу.