– А наші дипломи в Америці визнають? – поцікавився я.

– В Америці і своїх не визнають, – відповів він.

У Нью-Йорку собаки тихі, смирні, лагідні, чого не можна сказати про поліцейські машини, що своїм завиванням до певної міри заміняють тут собак. А цього разу собаки вигулькнули з під'їзду, мов скажені. «Спецняня» ледве утримував їх у руках. Справжні рисаки. Доглянуті. В яблуках. Не інакше як рокфеллерівські. Ми якраз проходили недалечко від Рокфеллер-центру. І в мене майнув здогад:

– Це на нас?

– Чому ви так подумали? – здивувався товариш.

– Напевне, їм руським духом запахло. Б'юсь об заклад.

Ми зупинили «няню» (він важив не менше чотирьохсот фунтів) на поважній відстані від морд його псів.

– Скажіть, сер, це собаки багатих босів?

– О так! Це найбагатші в світі собаки.

Кого він під словом «собаки» мав на увазі, я не зрозумів. Але в його вустах воно звучало мов каламбур.

– Я, сер, з Того Світу, – звернувся я.– Скажіть, чи вони випадково не на мене гавкають?

– Б'юсь об заклад, ви Бейкер. Я дуже люблю вас, сер. Ваші смішні історії я вирізую з газет і веду картотеку, сер. Прошу ваш автограф, сер.

Я не хотів його розчаровувати і розписався на газеті, яку він мені подав, латинкою.

Хай уже Рассел Бейкер мені вибачить. Але дуже захотілось хоча на мить побувати в його шкурі. Раптом йому колись зустрінеться той, кому до серця мої фейлетони, я не заперечуватиму, щоб розписався за мене, Не ображусь.

– Сенк'ю, сер! – Він узяв у мене газету. – А гавкають вони не на вас, а на мене, сер. Я до цього працював гицлем. Хазяї цих собак про те не знають, але здогадуються, здогадуються й собаки і ніяк не можуть мені цього вибачити. Бай, бай! – люб'язно закінчив він, бажаючи нам доброї ночі.

Ми, спітнілі і втомлені, поверталися до готелю з однією лише думкою: хутчій прийняти душ, розпластатися на ліжку й заснути.

Якби американці прилаштували мені спідометра, то можна було переконатися, що кожного дня я ходив по Нью-Йорку стільки кілометрів, скільки від Каліфорнії до Дакоти. За умови, якщо ці штати не поруч. З таким темпом Канаду перетнув би запросто й пішки добрався б до Аляски за кілька днів, на ходу перекушуючи.

У Нью-Йорку я не міг всидіти й хвилини, щоб не понести себе поміж хмарочосів, наперед знаючи, що ця пристрасть ходити і вдивлятися у чужий світ не скінчиться добром. Дивовижна натура людська. Поки по ній кілька разів з «беретти» не пальнуть, – не повірить. Кожен виходить із своєї добропорядності. А вона ж не в кожного навіть на ночівлю проситься. Зате пізно ввечері ми мали можливість по-справжньому оцінити, що таке втома і що таке сон навіть у тому місці, яке загалом ніколи не спить. Ноги наші дзвеніли, мов телеграфні стовпи, дроти яких передавали єдине слово: «Спати, спати, спати», І це там була єдина й щаслива зброя, якою вдавалося боротися з такою хворобою, як ностальгія.

Вивчати Манхеттен знизу, збоку, з центру і не побачити його з усіх чотирьох сторін світу – це все одно, що, пропливаючи на «Королеві Вікторії» (так називалася каравела, на якій я плив), не помітити в нью-йоркській гавані двохсотчотиритонну статую з мідних листків під іменем Свобода. Статую, яку подарував французький скульптор Федерік Огюст Бартольді американському народові.

Сьогодні ви не зможете разом зі мною піднятися по її східцях на дев'яносточотириметрову висоту і глянути на протоку Веррацано-Нарроус, яка, кажуть, тепер солона від сліз іммігрантів, що пливли сюди в пошуках раю з усіх світів.

Сьогодні Свобода уже стара. Їй без двох років – сто. Вона вся в зморшках і риштуванні. Одні запевняють, що це від солоного вітру і моря, інші – від сліз. Хто з них правий – нехай час розсудить. Адже час найсправедливіший суддя. Жаль тільки, що справедливість часто торжествує запізно.

О десятій годині за Нью-Йоркським часом ми вийшли в широке море. Якщо вірити нашому екскурсоводові, для нас це мала бути не просто прогулянка, а суцільне свято, свято сміху й радощів – океан задоволення від його власних дотепів і від тих, які він у когось позичив у тимчасове користування, що дуже модно в Америці. Я стояв на палубі, і якби у мене було одне лише око, то почувався б адміралом Нельсоном. Попереду нашої «калоші», за кількасот ярдів, брьохались учасники марафонського запливу навколо Манхеттену.

Ця списана з далекого плавання посудина працювала на двічі переробленій солярці і йшла з швидкістю дошки, кинутої кимось за борт. Часом, коли вітер був попутний, якась трухлява дошка переганяла нас. Бувало, що й відставала, але нижче корми.

Цей дивовижний спогад від колишньої каравели свого часу, певне, носив прекрасне й горде ім'я, перетинав води світових океанів, якщо, звісно, йому хоч один раз доводилося виходити за межі Гудзонової затоки. Тепер назва на борту нашого лайнера дещо стерлася. Власне, її зовсім не існувало, хоча гід нас запевнив, що її справжнє ім'я «Королева Вікторія». Знаючи, як усе в Америці ласе до величі, думаю, посудина не сприймає свою назву як глузування. Та й нас вона цілком влаштовувала, бо я після прогулянки, прибувши в гавань, міг з чистим серцем сказати, що виходив в океан на «Королеві Вікторії», і ніхто б мене ні в чому не запідозрив.

Мені, безперечно, весь час, поки ми вирушили в круїз навколо Манхеттену, хотілося підійти до капітана й запитати:

– Як називається ваш фрегат, сер?

Але я так і не наважився, щоб не видати, в якому жанрі я спеціалізуюсь. Окрім того, мені не хотілося відбирати хліб в екскурсовода, який, очевидно, народився десь на Чорноморському узбережжі, бо в його розповіді зауважив стільки штампів і перифраз із поширеного в усьому світі одеського гумору, що, аби не іноземна мова, міг би заплющити очі й подумати, що ми пропливаємо в районі Ланжерону чи дачі Ковалевського, недалечко від Великого Фонтана.

Екскурсовод і сам через хвилину-другу пожартував на цю тему. Хтось із таких допитливців, як я, і зануд, що все підряд записував, підійшов до «земляка» і запитав:

– Яке ім'я цієї каравели?

Екскурсовод вимкнув гучномовець і відповів щось йому на вухо. Я одразу здогадався, що це ім'я ніколи в житті на цій шхуні навіть у вільній на весь світ державі не буде намальоване, незважаючи на те, що жодна інша в світі такого ім'я не мала б. А потім, увімкнувши знову свій рупор, сказав:

– Сер, якщо ви хочете, щоб ми щасливо добралися до того пірса, від якого відчалили, не запитуйте про це нашого капітана. Він не переживе. Побережіть його.

І той відійшов, але ненадовго. Бо через кілька хвилин знову з'явився на палубі, став перед екскурсоводом, і відчувалося, що наш гід від того втрачає почуття гумору. Принаймні його жарти уже не здавалися такими свіжими, як спочатку, хоча пасажирів, особливо з далекої провінції, ще не раз спонукали до сміху.

– Нашим найдосвідченішим реставраторам поки що не вдалося реставрувати її першу назву. Однак певний, – вів далі екскурсовод, – якби досвідчені сажотруси їм хоча б приблизно вказали, на якому місці колись біліла та назва, вони б її знайшли і відбілили. А тим часом вони в пошуках. Щасливцеві, якому це вдасться, наше пароплавство обіцяє винагороду й довічну славу. Ця каравела називатиметься його іменем.

Екскурсоводи в Нью-Йорку всі веселі й дотепні. Цей же вражав не тільки жартами, але й щедрістю, – тими дотепами просто сипав, як зерном з невідремонтованого кузова, по дорозі до елеватора, чого тут, до речі, не трапляється.