А як же секс-бомба? Підписує контракт на видання свого роману? Кажуть, що придивляється, як у неї складається сімейне життя і чи воно не набридне. Можливо, вона й підпише контракт. А поки що працює над бестселером.

Ось що таке для американця реклама. Ось що таке один-єдиний жест американського президента. Став чоловік з ніг на голову і – будь ласка, ланцюгова реакція: долари з усіх кишень посипалися то в один мішок, то в другий.

Тепер ви можете побачити сотні таких жіночих і чоловічих манекенів у вітринах супермагазинів. Вам не потрібно ні згинатися, ні нахилятися і нікуди не заглядати – все видно на рівні вашого носа: трусики фламінго, трусики рожевий пудель, трусики стиглий банан, переспілий персик, золотий апельсин і зелений помідор. Ви тут навіть підошви ваших улюблених черевиків і відоме усьому світові «Маде ін USA» можете побачити на людині, яка виконує роль манекена, стоячи у вітрині на голові.

Не утримаюсь від спокуси бодай схематично розповісти ще про одну рекламу – емігрантську. Веде її по радіо щотижня на хвилі ФМ-97,9 якась мадам Полонська. Веде і заводить і світ, і радіослухачів, котрі їй вірять на слово, яке вона їм регулярно втовкмачує в голови, в нетрі облудної брехні. Ось один із зразків тієї радіореклами. На власний телевізор, як і на шматок хліба з маслом, вони ще не розжились. «Туристичне агентство "Тревел плаз корпорейшн" пропонує групове турне – "Російська одіссея": маршрут по великій Росії, по її головних містах: Москва, Київ, Мінськ, Тифліс. На два тижні. Чи це не чудесно? Чи це не грандіозно?»

Мадам Полонська розповідає про нашу країну так, ніби не знає, що царської Росії уже давно не існує, що є багатонаціональна держава – Союз Радянських Соціалістичних Республік, Ніби вона не знає, що Російська імперія розпалася майже сімдесят років тому і на її території утворився союз п'ятнадцяти союзних і двадцяти автономних республік, десяти автономних округів і восьми автономних областей. Понад сто націй і народностей живуть у сім'ї вольній, новій. Вона, бач, не знає, що в Союзі є Україна із столицею – Київ, Білорусія із столицею – Мінськ, Грузія із столицею не Тифліс, а Тбілісі. Що у всіх цих, як і інших республік, своя мова, своя національна за формою, соціалістична за змістом культура і жодного Валуєвського й Емського указів – хоч при світлі атомних електростанцій пошукай. Звідки їй про все це знати, коли вона думає про «Бенк оф Америка» і про свої шість процентів вкладу. Звідки їй знати, що я, українець, нині очолюю одне із найпопулярніших українських видавництв (гадаю, не лише у республіці, Союзі, але й у світі також). Видаємо книжки українською мовою (не менше ста п'ятдесяти назв щороку) і сам пишу тією мовою, яка за царату російського заборонялася.

Полонська прикидається незнайкою, мовляв, у Радянському Союзі з періоду царської Росії нічого не змінилося. Ніби й не було Великої Жовтневої соціалістичної революції, Ніби під час Великої Вітчизняної війни не воювали проти гітлерівської Німеччини пліч-о-пліч росіяни й українці, білоруси й грузини, вірмени й литовці, казахи й башкіри, азербайджанці й киргизи, узбеки й таджики, молдавани й латиші...

Ніби вона не бачить трьох наших прапорів перед штаб-квартирою ООН на Іст-Рівер: союзного, українського й білоруського.

Переконаний, що мадам Полонська все бачила і все чудово знає, тільки вдає із себе, як кажуть в Одесі, «маленьку скромну дурочку».

А втім, чи варто ображати упереджену, вороже настроєну людину? Якщо вже їй (кажуть, вона здобувала освіту в нашій країні) нічого не дав радянський вуз, то які знання історії і які моральні цінності здобуде у Нью-Йорку! Тим більше якщо Полонська, можливо, мріє про той день, коли над нашою Вітчизною знову замайорить імперський прапор. Хай собі мріє. У її вільній країні ніхто мріяти не забороняє, Навіть ляпати дурниці в ефір. Але Полонська та їй подібні повинні знати, що вже дзуськи. Яких би князів, царевичів у будь-якому коліні нам не підсовували, у наших народів відповідь одна – коліном під те саме місце, яким Полонська стілець накриває. Якщо вже мріється бачити ту імперію, то, будь ласка, – на Гудзоні. Знайдіть собі острівок, знайдіть собі царевича, оберніть його в маленького імператора і грайтесь. Грайтеся в царя, грайтесь у батюшку, грайтесь в імперію та імператора. Ви у вільній країні, що хочте, те й робіть. Але дуже просимо – не втручайтесь у наші внутрішні справи. Ставайте собі з ніг на голову. Але не забувайте: манекен – це одне, а народ... Народ, то зовсім інше – його на голову не поставиш.

«Господи, що за діти тепер пішли! Хіба в наш час такі вони були» – бідкався якийсь батечко на схилі віку у своїй цидулі. Ту його нотатку знайдено нещодавно в одній з єгипетських пірамід, спорудженій більше як три тисячі років тому.

Як бачите, проблема «батьків | дітей» існувала і в ті далекі часи. Дітям здавалося, що їхні батьки не порозумнішали з часу створення світу, а батьки, відповідно, думали так само про своїх дітей.

Батьки і діти – проблема вічна і, звичайно, глобальна. Допоки буде людське життя, допоки буде і ця проблема. Менші діти – проблеми менші, більші діти – проблеми більші.

Є ці проблеми, цілком природно, І в нас, є вони і в американців. Придивляючись до американського способу життя, прийшов до висновку, що у США цікава система виховання дітей, багато в чому повчальна. З моїми суб'єктивними висновками можна не погоджуватися. Тим більше що я не виступаю за впровадження системи виховання наших дітей в американському стилі. А втім, прочитавши наступний розділ, самі в тому переконаєтесь. Можете згоджуватися чи не згоджуватись (як уже ви там на цю проблему дивитесь), але маю певність, що ловитиме себе на думці: Щось там є.

Відверто кажучи, Америка на мене в дечому погано вплинула. Я досі не можу збагнути, як можна кидати немовля у воду, коли в нього ще й пуп як слід не зав'язався.

– Людина повинна вийти сухою з будь-якої ситуації. Життя жорстоке. Дитя має знати це одразу, як тільки відчує під своїми ногами твердь земну й зрозуміє, що хоча земля ніби й надійна, та утриматися на ній важко.

– Але ж це немовля, містер Бішоп, – спробував заперечити я.

– А немовля, по-вашому, не людина? – перепитав мене містер Бішоп, і мені заціпило.

Так американці поводяться зі своїми крихітними спадкоємцями. Як тільки те немовля виростає у того, кого починають називати громадянином, батько йому показує на поріг і каже:

– Адью, Джеррі. Світ жорстокий. Хочеш у ньому вижити, спробуй робити це без моєї допомоги.

– Але, містер Челвіз, – схопив я його за руку. Це ж ваш син – Так, – відповів мені цього разу містер Челвіз. – І я йому хочу добра. Бай, бай, Джеррі! – помахав він синові рукою, коли той сідав у пошарпаний часом і зустрічними автомашинами старий б'юїк.

Я не знаю, де мій батько почув цю притчу, але й донині пам'ятаю, як він розповідав її у нашій білій хаті над Південним Бугом.

– Коли я стану старим, чи ти мені допомагатимеш? – запитав батько.

– Обов'язково, тату, – відповів я.

– А от послухай, синку, притчу. Старий орел переносив через море своїх орлят. Спочатку взяв одне і, коли долетів до середини моря, запитав його: «Чи будеш ти мені допомагати, коли стану старим і немічним?» – «Буду, батьку» – відповіло орля. Старий орел повернувся і кинув його у воду.

Потім так само вчинив і з другим. Тоді звернувся із тим же запитанням до третього.