– Люба моя, таких стегон я не бачив навіть у «міс Каліфорнії».

Інший вдавався до переконливіших, на його думку, аргументів:

– Мила моя, ти в тисячу разів вродливіша за «міс Гонолулу».

Виходило, що кожен називав міс свого штату, а це майже дорівнювало домашній адресі, якщо взяти до уваги сенаторські чи губернаторські аксельбанти. Тут панів конгресменів підвів американський стандарт – кожний перед собою бачив міс свого штату, забуваючи, що кругозір потрібно розширювати навіть тоді, коли перебуваєш в ліжку із секс-бомбою і кожної хвилини ризикуєш якщо не своєю головою, то посадою.

Прослухавши вдруге рідні голоси (власне, вперше, бо тоді вони, мабуть, до своїх голосів не прислухалися) уже в магнітофонних записах, чиновники схопилися за серця, а потім за гаманці. Кожна магнітофонна стрічка для секс-бомби ставала золотою жилою.

– Гроші на бочку або лікті на суддівську трибуну, – коротко мовила «в тисячу разів вродливіша».– Всі ви в мене найдостойніші. Рівних вам у США немає. Мабуть, і в усьому світі, і через те по три долари за стрічку – ціна, певно, нижче вашої гідності?!

– Нижче, – погодилися вони.

– Нижче й моєї. Ось чому з кожного по сто тисяч доларів.

Вагітні доларами гаманці того ж дня, кажуть, стали такими, якими бувають леді після пологів. Дама уміла працювати й головою. Сенатори й члени палати представників у цьому переконалися й заодно дійшли висновку, що не для кожного «чортова дюжина» – нещасливе число.

Суд не відбувся, але проклятуща буржуазна преса, яка мені особисто нагадує вівчарку з найкращим у світі нюхом, одразу взяла слід і пішла по ньому. Але домашній Клондайк секс-дами на той час закрився. Тимчасово.

На запитання цікавих: «Що було далі?» – відповім: гроші пішли до грошей, а біда повернула до біди. Такий жорстокий закон того світу.

Леді стала в моді, на неї пішов попит. Вона сама для себе зробила пабліситі. Утвердила цю її саморекламу преса. Секс-бомба стала символом. Секс-бомба стала ідолом у спідниці. Народилася чергова модель для американської реклами. Минуле уже не мало значення. Його ніхто не брав до уваги: юрба схилялася перед людиною, що за такий короткий час зуміла зробити великі гроші. Байдуже, як і чим, – бюстом чи стегнами.

Ви хочете бути схожою на нову модель? Купуйте трусики тільки нашої фірми! Купуйте бюстгальтери тільки нашої фірми! Їжте кашку (манну, гречану, пшоняну) тільки нашої фірми! Пийте соки: апельсиновий, мандариновий, гранатовий, томатний, малиновий, яблучний тільки нашої фірми! Бо... Бо, виявляється, щоб стати такою, якою стала Елізабет Рей, треба носити тільки такі ланцюжки на талії, які носила вона, й одягати тільки такі панчохи, які одягала вона.

Кожна американка хотіла мати таке свіже, таке рум'яне і таке святкове лице, і Елізабет Рей рекламувала пудру, рум'яна, креми, якими нібито все життя вона користувалася і які так припадали до серця сенаторам та губернаторам.

Кожна американка хотіла мати магнітофон, і вона його мала. Кожна американка хотіла купити все те, що рекламувала секс-бомба, і вона купувала. Якщо, звісно, мала за віщо.

Дама своєю рекламою давала заробити фірмам, фірми давали заробити дамі. Америка полюбила і даму, і фірми, і рекламовані товари. Усі задоволені. Окрім тих, хто приречений нидіти на чорних манхеттенських решітках. Їм, як у нас кажуть, не до жиру – ні до фірм, ні до дам, ні до її туалетів абсолютно ніякого діла. Бо хочеться їсти.

Тепер леді працювала не в інтимних будуарах при дещо пригашеному світлі електроламп, стилізованих під лампи мадам Помпадур, а під яскравим світлом юпітерів і на очах мільйонної аудиторії, і її праця транслювалася майже по всіх каналах телекомпаній. Навіть по тринадцятому. По наднайщасливішому для неї каналу.

Проте історія з секс-бомбою на цьому не закінчилася. Зараз секс-бомба працює над своїм першим бульварним романом, тираж якого має бути вище тиражів мальованих романів (у США є й така скорочена, як спідничка до пупа, література) і біблії. Замовлення на майбутній бестселер йдуть навіть з Канади, від тих жителів, котрі щодня дивляться американську телерекламу й самі собі вважають, що Канада – це п'ятдесят третій штат США.

Потім, коли в секс-бомби стало стільки доларів, скільки мріяв мати під останній рік свого життя її чоловік, що встиг катастрофічно постаріти, вона купила собі молодого парубка – при тілі і при здоров'ї. Звичайно, купівлю-продаж оформили не в кращому супермагазині, а в американському бюро запису громадянського стану. Чоловік виявився двометровим на зріст негром. Тепер її запрошують у порнофільми й обіцяють контракт ще на два мільйони доларів, але дама поки що відпочиває на пляжах Майамі і Ямайки, рекламуючи у хвилини дозвілля путівки на ці курорти та різні пляжні атрибути.

Хтось із американців кілька десятків разів казав: «Людина – не автомобіль. Для неї запчастин не випускаємо». Тепер це твердження застаріло. Ви можете купити тих запчастин у магазинах Бродвею скільки завгодно. Ті частини, котрі християни всіляко прикривали, як гріх, і не радили показувати навіть у темряві, нині продаються відверто, серед білого дня, в будь-якому асортименті.

Все це відбувається у Сполучених Штатах сьогодні, на очах цивілізованого світу. Відбувається процес морального падіння. І відбувається катастрофічно швидко, бо ще два десятки років тому у цій, колись пуританській країні не дозволялося в кінофільмі цілуватися більше трьох секунд, а годувати немовля молоком матері й при цьому демонструвати груди вважалося дикою непристойністю. Я вже не кажу про брутальну, дику, атомно-ядерну лайку. Тепер ви це можете побачити й почути як на екрані, так і на вулиці. У фільмах у ліжко до супержінки замість мужчин кладуть анаконду, восьминога, спрута. Все це гадюччя (так запевняють леді) приносить своїми гарячими обіймами їм насолоду й теплоту, якої в останнє століття не випромінюють навіть супермужчини, бо, мовляв, у вік «першінгів» вони перевелися. Жінкам – сумнівну насолоду, секс-індустрії – реальний капітал.

Кінофільми з такими божевільними сюжетами ви можете замовити додому. Вам не обов'язково ходити в порнокінотеатри. Ви все це можете побачити, лежачи в себе в ліжку, поклавши дітей спати, якщо вони у вас є, і «насолоджуватися» до очманіння. В кінці фільму можете прокрутити ролик. Вам його додають безкоштовно.

«Якщо це вам припало до душі, то такого песика ви можете придбати у нашому зоомагазині». Далі подається адреса магазину й номер телефону.

Детальніше про порно не можу писати. Боюсь, щоб не звинуватили в смакуванні. Хоч там і смакувати нічим. Все синтетичне. Тисячні копії стрічок. Усе бридке, мертве, хоч на екрані начебто рухається. Бувши в національній картинній галереї, я зрозумів, що Ван Гога полюбити важче, ніж картинки з Венсесою.

І коли я дивився на зображених там милих і пухленьких дівчаток з рожевими ямочками, то весь час мене тривожило питання: «Чи є у них мами? І що вони собі думають?»

І ще чомусь згадував розповідь моєї матері, яка казала: «Колись Ладим побачив голі коліна Марії і знепритомнів». Я подумав, що був би дядько Ладим живий, то побачивши «міс Венсесу» – вчорашню «міс Америку» – помер би знову. Колись, до 1969 року, від оголених колін помирали й громадяни пуританської Америки. Тепер ніхто не помирає. Тепер насолоджуються. Чесно признаюсь, і мені довелось подивитися кілька тих фільмів. Сталося розрідження лівої частини мозку, що я відніс на рахунок розрідженого в Нью-Йорку кисню. Але тепер, коли потроху отямився, переконався, що повітря тут ні до чого. Тут швидше вплив американських теле- й кінофільмів, які можуть не тільки розрідити, але й вивернути мізки. У них-бо все живе й недобите корчилося, волало, кликало про допомогу, а коли та допомога не приходила, – вмирало. В агонії, у крові. З ножами в грудях, з томагавками між лопатками, з бритвами біля горла. А те, що кілька хвилин тому називалося людьми, – виносилося тюками, вивозилося автомашинами: легковими, вантажними, пікапами, фургонами. Маніяки й монстри з шкірою гадюк та інших плазунів і неповзучих гадів знищували цілі ферми, містечка. А коли й цього їм стало замало, вони почали палити міста. Так пропагується бандитизм, так підриваються рештки людської моралі. Все це виправдовується необхідністю боротися з перенаселенням. Але де гарантія, що божевільні й психи, наркомани й дебіли знищуватимуть тільки бездомних, безробітних, отих, що перебувають на грані жебрацтва чи на грані сто другого поверху. Але по якому праву цих нещасних треба нищити? Захищаючи своє право на життя, вони, як і всі цивілізовані люди, мають відповідно до конституції всі підстави сказати: «А чи не справедливіше буде взятися за тих, хто оплачує ці фільми, продукує, пропагує? Га-а?» А тим часом мільйони, чорт забирай (навчився в американців), гатять на пропаганду дикунства, розпусти, деградації, розтління. Неймовірно, але – факт.