– Покажи мені щось американське! – наказала вона.

– У валізах – усе американське, – відповів я. – Все купував у Нью-Йорку, Вашінгтоні.

Вона повернулась і нагнулась над чемоданами.

– Гонконг, Корея, Японія, – читала уголос.

– В тебе розігралась хвороблива уява.

У відповідь вона запустила в мене биті валянки. Я їх підняв і прочитав:

– Мейд ін Ісландія!

Вона кинула мені ще якийсь сувенір: «Мейд ін Японія». Предмети летіли в мене, як трасуючі кулі в збільшеному до снарядів вигляді.

– Франція, Західна Німеччина, Англія, Ірландія, Шотландія, Нідерланди... – Я ледве встигав читати назви країн.

– Ти що, був у кругосвітній подорожі?

– У Нью-Йорк припливають товари з різних кінців світу, – захищався я.

– А що ж ти, голубе, не привіз жодного сувеніра із Америки?

– А те, що ти тримаєш в руках, я звідки привіз? Із Козятина чи з Шепетівки?

– Тут нема жодного найменування, – по-комерційному мовила вона, – американського виробництва.

– Зовсім нема? – у свою чергу здивувався я.

– Зовсім, – вона тицьнула мені ярлички: один, другий, третій, четвертий.. В очах побігли кола, як на електронній стрічці реклам, «Мейд ін Корея», «Мейд ін Китай», «Мейд ін Гонконг», «Мейд ін Тайвань». – А де ж американське?

Я відчув, що червонію. І цього разу, здається, справді за Америку. Мені стало соромно, як ніколи.

– Ти ж кажеш – найпередовіша країна у світі.

– Була, – здався я.

– Викручуєшся. Цікаво, що ти зараз придумаєш?

– Треба читати газети, дивитися телевізор. Америка на сьогоднішній день відстає...

– Я хочу знати, чого ти так почервонів? Скажеш, від своєї довгої промови?

– Я червонію за Америку. Мені соромно за американців, За чудовий і трудолюбивий народ. За енергійний, ввічливий, демократичний, дружелюбний, здібний, талановитий...

– Ох, ох, ох!!!

– Так, так. Ти не охкай. Я серйозно кажу. Кажу, бо мені сьогодні стає страшно, коли я задумуюсь, куди йде ця країна. Куди адміністрація, монополії, воєнно-промисловий комплекс тягнуть свій народ...

– А чого це тобі за них голова болить?

– Того, що сьогодні у світі все у взаємозв'язку. Чи розумієш це ти? Якщо сьогоднішня адміністрація втягне свій народ у безодню, то Америка в ту безодню втягне і нас. Вони сьогодні займаються тільки озброєнням. Вони роблять лише ракети, бомби й труни. Їм ніколи робити тобі цих пухових пальт. Їм нема вже кого скубти. Вони середнього американця вже обскубли до нитки. Скоро його голого пустять по світу.

– Якщо Америка не турбується про своїх громадян, чого повинен турбуватися про них ти?

Я не відповів. У кімнату забіг син. Я зрадів.

– Хелоу, бой! – гукнув до сина. – Збігай на шопінг і візьми, пліз, у Мюллера пива. Тільки бочкового, о'кей!

– О'кей! – відповів син і, довго збираючись, сходив по те пиво аж після обіду.

– Сенк'ю, бой! – посміхнувся я.

– Але пиво не Мюллера, – сказав син. – Сьогодні пиво продавав Мілер.

– Яка різниця, аби не кисле! Все о'кей, – випив я ковток. – Сенк'ю, синок!

– Пліз, ватербутер, – відповів син.

– Не валяйте дурня, – втрутилась дружина й мати водночас.

– А чи не пішла б ти і не принесла тарані, – сказав я.

– О'кей, бой! – похвалив мене син.

– Вчи, вчи! – сказала мати. – Побачиш, ким він стане, як виросте...

– Але це вчу не я. У мені ще живуть пережитки вчорашнього минулого, Я ж учора тільки повернувся із США, і ти б це могла зрозуміти.

Дружина мене все одно не зрозуміла.

– Тиждень без року побув, і вже по-нашому ні бельмеса, – зауважила осудливо вона.

Ні, що не кажіть, а жінки народ консервативніший, ніж ми з вами. Вони так швидко під вплив Заходу, як ми, не потрапляють. О'кей!

Через місяць я виїхав з Києва, щоб продовжити писати свій «Вавілон» у провінції, в тиші й самотності. Я спочатку працював у знаменитому на весь Союз (тепер, гадаю, і на весь світ) Немирівському будинку відпочинку. І ось якогось дня до нас прибув невизначеного віку, невизначених занять і професії чолов'яга. Його посадили поруч з моїм столиком. Як тільки йому визначили місце, він одразу глянув на мене і сказав:

– А в Америці не так. От коли я був в Америці, мені у перший день приїзду запропонували сісти біля вікна...

Цим він мені одразу не сподобався, бо мітив прямісінько на моє місце. Але цього йому, видно, було мало. В обід дієт-сестра робила обхід. Вона всім без винятку бажала смачного й питала, у кого які будуть претензії, пропозиції. Підійшла й до мене. Я настільки розгубився, що автоматично випалив: «Все о'кей!»

Той же чолов'яга зауважив:

– А в Америці не так. От коли я був в Америці... Так мене ще зранку запитували, з яким номером я обідатиму: 6-м, 10-м, 15-м.

Коли сестра пішла, він звернувся до товариша, якого посадили поруч нього.

– От коли я був у Ялті, мені одразу поклали серветки, як і тому он товаришеві, – показав він на мене.

– Зараз принесу і вам, – спалахнула від сорому офіціантка. Заодно, очевидно, і за мене.

– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – вів далі він, не даючи взятися сусідові за ложку. – В мене на столі стояли: гірчиця, сіль, перець і хрін, хоча я й сидів на дієті.

Я глянув на свій стіл: на ньому стояв набір спецій, які він назвав. Я, не чекаючи офіціантки, переставив набір до нього.

– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – сказав він мені, неначе цю фразу я від нього мав почути вперше в житті, – мені офіціантка цей прибор сама подала...

Так тривало кілька днів. І вранці і ввечері я чув оту фразу: «А в Америці не так». Я ходив з нею на прогулянку, до знайомих, у кіно, на концерт і на екскурсії. Я її поклав на ноти, почав наспівувати пісеньку на мотив «Коли б я був полтавським соцьким...». Словом, що я не робив, а тієї проклятої фрази позбутися не міг. Досить мені було її забути, як, прийшовши в їдальню, знову почув:

– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – мовив він до офіціантки, – мені на гарнір завжди давали або смажену картоплю, або гречану кашу. А ви мені що подали?

Я глянув на свою тарілку. У мене в тарілці була гречана каша.

– Гречану кашу, – сказала офіціантка.

– Це ви називаєте гречаною кашею? А в Америці...

Я більше не міг витримати. Підвівся з-за столу, про всяк випадок прихопив з собою десертного ножа. З практики знав, що такими ножами масло важко різати, а такого типа просто доведеться пиляти. Але я готовий був на все.

– Слухайте, ви! – підійшов до нього я.– Коли ви були в тій Америці?

– Я там не був! – тихо зізнався він. – Я тільки у Ялті був. У тій, що біля Жданова...

– Я був у Нью-Йорку, і то не кричу на весь світ. Отож заткнись, їж, і якщо ще є апетит, то й жуй. Бо в мене, крім ножа, і довідка є. Я все можу.

Він опустив голову й замовк. Це, здається, на нього вплинуло. Та й врешті-решт я міг теж комусь сказати, що я, хоча й не був у Ялті, але був у Нью-Йорку. А якщо кожен отак почне принижувати Немирів.. Ні, це мене зачепило за живе. Дівчину-офіціантку, видно, також, бо на її очах зблиснула сльоза.

– Дякую вам, – тихо мовила вона. – Ви справжній джентльмен.

– Ще б пак. Якщо він вам й надалі вимотуватиме нерви, скажете йому, що я був ще у Вашінгтоні, Філадельфії і двічі на нічному Бродвеї, і він замовкне, поки мене бачитиме.

Те, що нічний Бродвей я бачив тільки з вікна автомобіля, не став їй уточнювати.

Ви пам'ятаєте: кожна рушниця, що з'являється на першій сторінці – на останній повинна стрельнути. Це була моя остання сторінка в цьому творі. Я кинув перо (хоч друкував на машинці, письменник повинен висловлюватися не завжди логічно, але завжди образно), схопив рушницю, вискочив на найвищу дніпрову кручу в районі селища Стайків і тричі підряд вистрілив. Луна озвалася спочатку над головою, потім пронеслася над поверхнею Дніпра. Дніпро – взявся хвилями. Я тричі вигукнув: «Ура-Ура-Ура!!!» У відповідь мені почулося відлуння – найкраще відлуння в світі. Затим я повернувся до кімнати й поставив крапку.