Решта пішоходів ішла в загальному ритмі Нью-Йорка: їх темп скидався на дещо уповільнений темп скороходів, але з усього відчувалося, що ньюйорківці мають достатній запас витривалості і можуть подолати шлях у кілька разів довший. І мені там здалося, що будь-якого ньюйорківця можна виставляти на Олімпійські ігри з цього виду спорту без попередніх тренувань і відбіркових ігор. Вони не пастимуть задніх.

Ми вирівнялися і їхали на чималій-таки, як для Нью-Йорка, швидкості, але жовті божі коровки, як я прозвав подумки нью-йоркські таксі, примудрялися обганяти нас зліва і справа. Для них правил ніби й не існує. Вони й зупинялися раптово й точно там, де їх зупиняли. Пасажир не біг за таксі й не намагався перегнати жодної автомашини. Таксист, незважаючи на інтенсивність руху, завжди зупинявся біля вашого лівого плеча з таким розрахунком, щоб ви лише простягли руку й відчинили дверцята. Тому таксистів за такі вибрики у Нью-Йорку, та й, мабуть, в усій Америці, не дуже люблять і кожен водій прагне його об'їхати стороною. Та слід віддати належне й таксистам. Це люди мужні. Особливо ця мужність стає у пригоді вночі, Я з одним таким їхав, він розповів:

– Уночі протягом усього маршруту я чекаю слів: «Гроші або життя». Життя, як бачите, в мене ще залишилося, а от з доларами доводилося прощатися, і не раз. Хоч було їх небагато. Якраз на прожиття.

Чимало таксистів їздять у кабінах-клітках. Через металеву сітку таксиста ножем не вб'єш. А от від кулі кольта чи «беретти» вона не захищає.

Загалом водії в Америці ввічливі: ніхто нікому не крутить пальця біля скроні й не кричить крізь вітрове скло:

«Ей, козел! Куди преш?». Я особисто таких питань ні разу не чув. Чого не можна сказати про Оболонь чи Куренівку.

Не чув я особливих суперечок і на будівництві, Саме повз таке ми проїжджали, наближаючись до ООН. На 90-й стріт будували хмарочос. Я не чув, щоб тут кричали:

«Слухай, подай оту штуковину!» – «Яку штуковину? Ось цю?» – «Та ні, ось ту». – «Я не бачу, на яку ти показуєш. Злізь і сам візьми».– «Та ти що! Я ж на п'ятдесят восьмому поверсі».

Дивно, але всі предмети в американців мають свої назви. У нас на будівництві будь-який предмет має одну й ту ж назву – штуковина. Я, звичайно, міг би надрукувати й інший синонім до слова «штуковина», але в мене редактор (я його давно знаю) дуже цнотливий, і не хочу зловживати його доброзичливістю.

Дошка є дошка. Цегла є цегла. Цемент є цемент. Цвях є цвях. Плінтус є плінтус.. Я не будівельник і, можливо, теж не знаю, як усі ті штуковини називаються. У мене є родич-будівельник, і, кажуть, непоганий, проте його лексикон бажає бути багатшим. Дуже вже скупа його професійна термінологія. Як не дивно, а порівняно з ним я – енциклопедист. У нього лише два слова, а я навів п'ять.

Поруч з нашою місією будівельники вдовбувалися у манхеттенський камінь. Там стояв паркан з величезним збільшувальним, на мою думку, склом. Ви могли спостерігати, як і на яку глибину закладається фундамент. Можливо, до рівня дна Гудзону. Там мав вирости хмарочос. Поки я закінчу писати книжку, він уже, мабуть, стоятиме. А книжки я, між іншим, пишу швидко. Читач це відчуває. Не поспіхом, уточнюю, а швидко.

Мене тільки одне дивує, куди американці дівають сміття під час будівництва. Невже пресують? За допомогою спецмашин. А тоді з того сміття видають пальне чи декоративні прикраси. Досі збагнути не можу. Секрет фірми.

І ще одне: здають будинок, і ніяких тріщин. І це на такій висоті. Жодного разу не бачив, щоб із п'ятдесяти дев'яти раптом стало сорок вісім. Аж сум бере...

Цегла тут, складається враження, на вагу золота, і її вам весь час хочеться попробувати, як золотий долар, на зуб.

Тридцять поверхів за дев'ять місяців з обідами й перекурами, щоправда, не дуже затяжними. Як на мене, дилетанта, – цикл повноцінної вагітності.

– Ось цього хмарочоса торік ще не було, – мовив водій. – Тут лежав смітник.

Тепер височить хмарочос із басейном на даху, З солярієм і пляжем. Можливо, там. ще й кафе, медпункт і одна-дві розважальні установи, які офіційно трохи не так називаються. Я там не був і цього стверджувати не стану. Можливо, там лише один-два павільйони з купальним асортиментом товарів. Це характерно для пляжів Америки. Щодо стоянки автомашин, то її, мабуть, нема. Якщо є якийсь майданчик, то він для вертольотів.

В ООН ми справді не запізнилися. Власне, я зайшов саме тоді, коли якийсь середнього зросту чолов'яга підходив до трибуни.

– Це хто? – запитав я.

Сусід коротко кинув:

– Міністр без портфеля.

Я поглянув на того міністра. Він справді був без портфеля. Я спочатку гадав, що він поставив його біля головної трибуни у залі засідань ООН. Оглянув трибуну. Там портфеля теж не було.

Міністр щось довго говорив. Я дивився на нього. Намагався вловити зміст його промови, але це давалося нелегко. Говорив він запально. Сильно жестикулював, і я подумав, що йому в ці хвилини той портфель справді ні до чого. Він так темпераментно розмахував руками, що мені подумалось: портфель він викинув ще перед ООН, і добре, між іншим, зробив. Бо всім відомо, що сюди зі зброєю (будь-якого виду) входити заборонено. ООН символізує наймирнішу установу світу. А якби цей діяч раптом зайшов з портфелем і заходився отак розмахувати, боюсь, що отой портфель полетів би аж у президію або, скажімо, зірвався і долетів до нас. Українська делегація на цій сесії сиділа в першому ряду, й висловлювалася думка, що нам, українцям, поталанило. Бачитимемо безпосередньо й слухатимемо на найближчій відстані президентів, прем'єрів, шейхів, королів, султанів, міністрів без портфеля...

Ми спочатку й самі так вважали. Принаймні до виступу міністра без портфеля. А коли тільки він вийшов на трибуну і став жестикулювати, то я зрозумів, що найкраще пересісти в другий ряд. Попереду все-таки бар'єр. Крім того, я був певен, що в міністра є-таки портфель. Але коли він зійшов з трибуни і ще довго розмахував у повітрі руками, я переконався, що міністр справді без портфеля, і полегшено зітхнув: він благополучно пройшов повз мене і сів десь аж за делегацією Білорусії, яка цього року мала місце у п'ятнадцятому ряду.

Тепер я міг спокійно слухати наступного оратора, який виявився наймолодшим у світі султаном – і за віком, і за тим, що султанує він усього півроку.

Я не можу з певністю сказати, звідки саме той юний султан. Виявилося, ніхто не знає, де його країна знаходиться. Один каже, що на острові. Другий запевнив, що вона разом з іншими міні-країнами міститься на цілій гряді островів, але він не пригадує, в якому саме океані: Індійському чи Тихому. Словом, десь в Азії.

Це я й, без них знав. Я ж бачив, що він султан, хоча тюрбана не носить. Але так оголосили по радіо, і до трибуни його підвів шеф-протокола. Я одразу зрозумів, що це постать номер один. Шеф-протокола до великої трибуни ООН в головній залі засідань супроводжує тільки королів, президентів, шейхів і царів. Останніх, правда, бачити не доводилось.

Щодо міністрів закордонних справ і міністрів без портфелів – їх ніхто не супроводжує. Може, саме тому міністри й виходять на трибуни без портфелів. На знак протесту.

Султана ж і назад супроводжував шеф-протокола, а потім передав у руки фельдмаршалові.

Гарно одягнений у нього фельдмаршал. Не те що султан. Султан – як наш десятикласник. А от фельдмаршал... Я завважив, що декотрі делегати із заздрістю дивились на його уніформу.

Але мені не дали висловитися до кінця. Цього разу з'ясувалося, що то не фельдмаршал, а лакей.

І я остаточно замовк. З того часу намагався якомога рідше висловлювати свої думки вголос, бо всі вони, виявляється, різко розходилися з реальністю життя, в якому я обертався за океаном.