– Якщо зі мною, то доїдете. Можете спокійно й далі рухатися по сторінках мого твору – місцями веселого, місцями сумного, а загалом такого ж правдивого, як і саме життя.

Філадельфія – перший острівок свободи і незалежності сучасних Сполучених Штатів Америки. Як вона мені до душі припала після Нью-Йорка! І не лише тому, що тут понад два століття тому вперше в світі заговорили про права людини, про рівність і братерство, що тут прийняли про все належні закони. Але й тим, що після Нью-Йорка вона мені видалася садом. Усе місто оповите плющем і виноградом. Тут шанобливо оберігають історичні пам'ятники. Припала до серця ще й тим, що чимось нагадала рідну Вінницю.

Філадельфія – сонячне й начебто (після здибленого до неба Нью-Йорка) одноповерхове місто: затишне, зелене й червоне. Червоне від цегли, якою покриті вулиці, тротуари і площі. Червоне ще й від сорому, що декларували свободу і незалежність, рівність і братерство, а все обернулося інакше – заклали банки й офіси, казкове багатство одним, для яких коли хто й був братом, то тільки у Христі. Що ж до рівності, то вона зберігається тільки у вигляді купюр. Купюри однакові, а цифри на них різні. І кількість їх фантастично різна у можновладних і убогих, злиденних.

Спочатку ми відвідали Національний історичний парк Незалежності, названий так на честь проголошеної тут Декларації. незалежності США 1776 року. Це філадельфійська Мекка. Святиня, одним словом. Споконвічний дух свободи тут уперше набув організованих форм і увінчався прийняттям конституції країни. Філадельфійці законно цим гордяться і свято шанують пам'ять про тих, хто свого часу відважно йшов на жертви в ім'я високих ідеалів. То вже інша справа, як тих ідеалів дотримується адміністрація США.

У парку Незалежності нас підвели до «Дзвона незалежності», який лежав на землі. Чи не символічно це? – подумалось. Цим дзвоном мали повідомити всі тринадцять штатів Америки (спочатку було саме стільки штатів, і це американців досі тягне на певні роздуми) про «волю на всій цій землі і всім жителям її». Під словом «всім», на жаль, малися на увазі тільки білі, а не аборигени, не індіанці. Але про це в декларації конкретно не було сказано. Через те віддали перевагу тільки новим господарям землі, щоб не порушувати загальнолюдської традиції: свобода тому, хто сильніший.

Слова декларації не перелились у музику, у благовісні звуки, бо при першому ж ударі серця[10] дзвін обірвався, упав на землю, давши чималеньку тріщину. Американці вже тоді сказали, що це не на добро. Одначе згадані слова про волю накреслено на короні, де ще виблискують і Дзвони свободи, проте реальної сили не мають. Слово і свобода – не синоніми, свободою не кожен народ володіє.

Дзвін свободи цікавий ще й тим, що лежить на землі просто неба. Це тепер чи не єдиний музейний експонат, який можна помацати руками. Можна навіть погладити слово «свобода» – таке солодке, коли вона є, і таке гірке, коли її нема. Одні про неї говорять, що аж в ушах дзвенить, затуманюючи багатьом зір і розум. Інші ж думають, що свободи і незалежності ні словом, ні дзвоном не проголосиш.

Слова про волю землі і всім її жителям, що виражають найголовнішу мету народу, мету його життя, безперечно, нагадують нам про ту свободу, в ім'я якої справжні патріоти боролися, свято вірячи, що все так і буде, як задумано і написано. Але життя, як бачимо, не завжди хоче наслідувати букви закону.

Кажуть, що перші удари філадельфійського дзвона мали оповістити жителям Філадельфії про перше публічне читання Декларації незалежності 8 липня 1776 року на площі Незалежності. Жаль, що він тоді дав тріщину й людей на таку урочисту історичну подію довелося зганяти ледь не батогами.

Благовісту ви не почуєте й сьогодні. І дуже шкода. Бо заради того, щоб почути магічний передзвін, який провіщає найпрекрасніше на землі – Свободу, багато хто ладен не те що перелетіти, а й переплисти Атлантику без будь-яких допоміжних засобів.

Тішу себе тим, що бачив дзвін; його, як і міську таверну, показують безплатно. Це, звісно, далеко не рівнозначні пам'ятки. Не випадково біля дзвона ти можеш сфотографуватись, а в таверні пообідати. Фотографуватися дозволяють безплатно, а в таверні, де можна відчути дух кухні й атмосферу кінця XVIII століття, треба, як і всюди, заплатити пару доларів.

У цьому чудесному філадельфійському парку ніщо так не хвилює, як добра пам'ять про кращих синів і дочок Америки, котрі щиро хотіли свободи цій країні. Тут починалося відродження Америки і було закладено основи для утворення американської нації.

Бачив я філадельфійців, які буденно ставляться до минулого своєї країни. Можливо, й не знають її історії. У парку, де густо сиділи парочки закоханих і смачно цілувалися. Можна було подумати, що поцілунки їм заміняють обід, хоча я з власної практики знаю, що жоден поцілунок обіду не замінить.

Це спонукало мене запитати в гіда – досить привітної жінки похилого віку – таке:

– Чи не на цих лавочках була підписана декларація і прийнята Федеральна конституція?

Вона у відповідь тільки розсміялась і сказала:

– Ви, бачу, гуморист.

Я, звичайно, вдячний їй за це визнання. Бо вдома дехто сумнівається.

– Безперечно, не тут. А он у тому приміщенні, яке ви щойно оглядали.

Я їй сердечно подякував.

– Але ще за кілька років, – казала далі наш гід (і слід відзначити, що вона все робила на совість), – до здійснення американської революції державою керувала одна людина. Веніамін Франклін. Ще до початку війни з Британською імперією Франклін відсвяткував стільки перемог у різних галузях життя, що багато великих і мудрих могли б йому позаздрити. Його діяння ставали легендою. Ось таким був Франклін.

Вона так і сказала, дружньо, майже інтимно: Франклін. Я на таке не наважився б.

– Франклін у Філадельфію приїхав підлітком. – Гід наша дозволила собі скинути черевички на високому каблучку й одягти домашні капці, що були у неї в сумці. – Не маючи ні грошей, ні друзів (єдиним харчем йому була булка, яку їв, йдучи по Макет-стріт), він уже тоді думав про найбільші вершини, до яких тягнуться всі народи світу, свободу й незалежність. Нікого так не боялися найбагатші власники, як Франкліна, бо ніхто не мав більшого впливу в уряді, чим Франклін.

Кожне своє повідомлення вона подавала, як пісню. Говорила піднесено, майже патетично. Не знаю, чи є ще кращий епітет для характеристики мови нашого гіда.

Її пафос так передавався, що нам негайно захотілося побачити двір Франкліна. Він тут усе збудував своїми руками, і, на мою думку, збудував добре. Звичайно, можна краще, але навіщо? Головне – усе тут доцільно.

– Друкар, видавець, громадський, державний діяч і всесвітньовідомий учений.

Зізнатися, я був не підготовлений для сприйняття цього порівняння. Що він винайшов як учений, я не знав. Але гідові вірив на слово. В її віці вже не жартують. У моєму теж.

– У цьому ж будинку Франклін і помер. І, як належить таким великим людям, Франклін перед смертю написав записку до конгресу про необхідність відмінити рабство. Це був останній акт його громадянської діяльності й мужності. Уже цим актом Франклін заслуговує на безсмертя, – закінчила вона.

Щоб внести певне пожвавлення в наші ряди і не так втомлювати переліком фактів, які сипалися на нашу голову, мов зерно з елеватора, в стіні якого раптом утворилася дірка, гід повела нас до міської таверни.

– Перед вами найзнаменитіша в світі таверна.

Я чекав від гіда чого завгодно, тільки не цього. Знав добре, що у США все найзнаменитіше в світі. Так американці себе рекламують, але не думав, що й міс піде на цей сумнівний прийом. Гадав, що поставиться до нас доброзичливіше. Семюєл Адамс[11] був значно скромніший, назвавши цю корчму «найблагороднішою таверною в усій Америці». Вона ж пішла далі. Скромності їй, як бачимо, не бракує.