– Частина вже є. Я ж на тракторі працював.

– Похвально, Джордж, похвально. Я знав, що ти підеш моєю дорогою, хоч твоя мати завжди намагалася мене з неї збити. Та це суто між нами, джентльменами, Джордж.

– Так, батьку.

– Решту грошей я тобі на вступ дам, на плату за навчання, вибачай, ти повинен заробляти сам.

– Я вже знайшов собі підходящу роботу.

– Яку, якщо не секрет?

– Я бавитиму онуків бабусі Гамільтон. Вона купила електроняню, однак не дуже довіряє техніці. Каже, няня натуральна – це надійніше. Старі люди всі такі.

– Ти теж так гадаєш, Джордж?

– Пробач, батьку, я не хотів тебе образити. Я дуже щасливий, що ти хоч пізно, та одружився і подарував мені життя.

– Не розчулюй мене, Джордж. Мені приємно чути від тебе ці слова, але ми вже домовилися – п'ятдесят процентів на вступ, і ні цента більше. Слово джентльмена.

– О'кей, батьку!

У мене ніякого сумніву щодо того, чи батько Джорджа дотримав слова. У цих американців слово інколи важить більше, ніж у деяких моїх знайомих папірець.

Справа, звичайно, не в паралелях. Ми щедро ділимося усім кращим, що у нас є, не вимагаючи за те ніякої плати. Не соромно навчатись і нам у когось, коли те навчання піде нам на користь. Є і в американців варті уваги риси і звичаї. Їх, на мою думку, можна запозичити в розумних межах і, звичайно ж, тільки на джентльменських умовах.

Скільки було куплено! Скільки було продано! Історія людства від тих торгів віддавна омита слізьми і кров'ю. Я не подаю вам у цій коротенькій рекламці рецептів, як щось купувати і як продавати, щоб уникнути сумних наслідків. Автор не ставить перед собою такої мети. Мета мого життя, на перший погляд, простіша: бути самим собою. Отже, бути людиною. Це щодо себе самого. У ширшому плані мене цікавить проблема моральної стійкості: чи кожному вдається залишитися вірним собі, не обходячи хитромудрими маневрами життєвих рифів і підводних течій, щоб у першому випадку не сісти на мілину, а в другому – щоб не занесло на манівці. Є люди, що йдуть на компроміс або й зовсім продаються. А якщо продаються! Тоді заради чого!

Запродавши чортові душу, декотрі люди купують собі щось не за такі вже й великі гроші. Якщо ви хочете переконатися у правдивості мого спостереження, дочитавши цей анонс, переходьте до наступного розділу. Сподіваюсь, що там натрапите на людину, у якої немає нічого святого. Як вона зробилася такою – через те, що не дбала про розвиток закладених природою можливостей самоудосконалення, чи тому, що свідомо стала на шлях зради, звиродніння, ницості, – самі побачите.

Коли я збирався їхати до Америки, мати мені сказала:

– Слухай, сину, передай там президентові, хай не дуріють з бомбами й ракетами. Вони ж не діти, а бомби – не іграшки. З цим жартувати не можна. Пообіцяй мені, що ти з ним зустрінешся і так йому скажеш.

Я пообіцяв. Мама завжди була про мене найкращої думки, і я не хотів її розчаровувати.

– Мусить же в нього бути лій у голові!

– За нашою ідеєю так, мамо. А от за їхньою – важко сказати. Якщо тільки доберуся до тієї Америки і випаде нагода побувати у Вашінгтоні, неодмінно зайду в Білий дім і передам усе, що ти сказала...

– Ну, про лій там – ні слова. А то ще, чого доброго, зганьбиш мене. Американці подумають, що ми тут некультурні. Нецивілізовані. Я тебе знаю. Ти завжди язика свого розпускав. Інакше досі був би міністром.

Як бачите, я не вигадував. Мама моя вірила в мої здібності. Коли б про мене так думали і в Комітеті по Нобелівських преміях, то мені вручили б одну з них хоча б як борцеві за мир. Я ж в ООН боровся за мир без вихідних. У вихідні писав полум'яні промови, щоб розтопити серця усіх землян. У тому числі й президента США, якщо він ще себе вважає земним. А не космічним. Якщо ж деякі мої слова до деяких делегатів ООН не дійшли, то це пояснюється тільки тим, що тлумачі своїми синхронно-монотонними перекладами їх позаколисували.

Мама стояла на порозі і, проводжаючи мене на Той Світ (вона сказала й одразу прикусила, бідна, язика, адже не хотіла навіть думати про таке), мовила:

– То в мене, синку, не зумисне вихопилося. Але це добра ознака: обов'язково повернешся. Якщо про людину раптом хтось скаже, що вона померла, то вона довго житиме.

– Спасибі, мамо. – Я поцілував її в мудре чоло й сказав: – Тепер я спокійний. І ти не переживай. Про лій я не скажу. Бо як це слово перекладається на англійсьху – не знаю.

Уперше з президентом Рейганом я зустрівся у дворі штаб-квартири ООН в Нью-Йорку. Якщо по-чесному, то цю зустріч я ледь не проморгав. Хтось із моїх товаришів запропонував сходити на берег Іст-Рівер і на згадку сфотографуватись. Я вже вийшов з автомашини, як раптом почув:

– Ох, ох, ох!

Я перелякався мало не на смерть. Охкало щось зовсім поряд. Позаду стояв один наш юний дипломат (назвемо його умовно Сергієм К.) і хапався за серце.

– Тримайте мене, тримайте мене! – благав він.

Я кинувся до нього й обійняв за плечі.

– Упаду, – промовив він і обхопив мене за шию. – Точно упаду.

– Тобі погано? – запитав я.– Серце? Валідолу, нітрогліцерину? Що тобі?

Він раптом відштовхнувся від мене й спитав:

– Хіба ви нічого не бачите?

– Не бачу, – відповів я. – Якщо вам погано, то, може... «швидку допомогу»?

– Ви гляньте на такого дивака...

Я оглянувся і побачив Рейгана. Він сидів у відкритій автомашині. Попереду ще йшло кілька машин з відкритими кузовами. На них сиділи джентльмени віком десь років по двадцять п'ять. Надійні хлопці. У всіх очі світилися войовничим блиском, і відчувалося, що кожен з них може зняти скальп так, що ти не встигнеш навіть бровою повести.

За ними йшло кілька авто з телекамерами. Мабуть, усіх телекомпаній Америки.

Рейган сидів скромно, вдавав, що йому весело, посміхався, однак про всяк випадок (мені так здалось) озирався. Обабіч нього їхало ще по одній машині з такими ж хлопцями. Дівчаток не було.

– Ви маєте на увазі Рейгана? – перепитав я Сергія.

– Я маю на увазі вас.

Він мене привселюдно образив. Я від нього міг чекати чого завгодно, пробачив йому навіть шоппі енд, але порівняти мене з президентом Рейганом.. Я ладен був кинути йому рукавичку й тільки пошкодував, що дуелі у нашій країні відмінено. До речі, дуелі в США, на Бродвеї й Гарлемі, – буденне явище.

– То ви мали на увазі мене? – перепитав я.

– Вас! Вас! – І потім, нахилившись над вухом, запитав:– Хто тільки вас за кордон пустив? Невже ви не бачите цієї ляльки? Це ж а-ля комедія! Хто в нього стрілятиме? Кому він потрібний?

Мені стало соромно за юнака, що втратив чуття міри й реальності. І я, пригадую, сказав йому коротко і ясно:

– Але ж тут президентів стріляють...

– Хто? Я вас питаю, хто стріляє? – Він уже мене тряс за лацкан піджака. Я зійшов з бруківки і попростував до Іст-Рівер, думаючи про Сергієву категоричність, запальність. Йому чомусь здавалося, що не стріляють. Молоді, вони завжди безпечніші. А я вже був у тому поважному віці, коли починав дорожити своїм життям і навіть думав про те, як зберегти здоров'я, хоч твердо знаю, що вже пізно. Стоячи на березі Іст-Рівер, я дивився на її зеленуваті, схожі на водорості води і ніяк не міг погодитися із Сергієм. По президентах в Америці стріляють, як по куріпках. Однак попит на тих й тих майже однаковий. Якби вам довелося прожити в США двісті років (так мені уявляється), то ви стали б свідком не одного полювання на президентів. Але й з історії відомо, що полювали на кожного третього.