Їхали ми у Вашінгтон вдруге. Мене товариші взяли тільки для того, щоб я їх розважав по дорозі і не давав на такій прекрасній автостраді заснути. До цієї бензоколонки я чесно виконував свої функції, але після зустрічі з Шеллі Уїльямс ми помінялися ролями. Я настільки пройнявся співчуттям до цієї бідної дівчинки, що хотів попросити нашого постійного представника при ООН час від часу провідувати її. Я знав, що вона потрапила б під надійну опіку. Але й словечка не вимовив – не хотів, щоб це відбилося на кар'єрі опікуна. Він був чоловіком розумним і заслуговував на найвищі ієрархічні щаблі, які тільки є в нашому суспільстві.

– Батько в неї банкір, – став розповідати своїм супутникам, котрі розважали себе анекдотами, перебуваючи, таким чином, тимчасово на самообслуговуванні. – Мати знаменита, – це слово я додав від себе, – актриса. Співала арію Оксани разом з Анатолієм Солов'яненком у Метрополітен-опера і тим прославилась. Рідкісної сили меццо-сопрано. А дитя, можна сказати, неповнолітнє, снує між різними «понтіаками» й «тріумфами». Ризикує своїм життям, матуся ж спокійно виводить арії, батечко нагромаджує долари у вигляді хмарочосів. У цьому суспільстві нікому ні до кого і ні до чого немає діла. Кожний сам по собі.

Коли я скінчив свій перший монолог, вони стали так сміятись, що я подумав: десь сфальшивив, узяв не ту ноту.

– Чого ви смієтесь? Чи гадаєте, що я вам розповідаю гумореску? У такому разі ви мене погано знаєте. Коли я вдаюся до жартів, то присутні з автомашин на ходу вискакують. Хапаються за животи й качаються по автостраді. Щастя ваше, що я зараз не в формі. Шеллі своєю гіркою долею вибила з мене всяке натхнення. Ох, цей наш український сентименталізм!

Раптом я глянув на спідометр і замовк. Він показував сімдесят миль на годину. В Америці дозволяється тільки п'ятдесят п'ять.

Тут уже на ходу не вистрибнеш! І не засмієшся.

Водій збавив газ, але було пізно. «Червоно-синій маячок» уже висів у нас на хвості, а над нами – вертоліт, передавав точну швидкість тим, хто нас переслідував.

П'ятдесят п'ять миль на годину на таких автострадах, де металеві долари на ребра стають, звичайно, малувато. Американські автоінспектори на п'ять зайвих миль дивляться крізь чорні окуляри і вдають, що нічого не помічають, але якщо вже шістдесят один і більше, то за кожну милю – штраф. Виправдовуватимешся – такса одразу подвоїться. Тепер, радів я, щоб знали, як сміятися з людини, котра так близько до серця взяла біль чужої дитини. Я з усіх них посмішки збив одним-єдиним запитанням ще до того, як нас обігнали сержанти. Певен, що то були сержанти, бо навряд, щоб генерали за порушниками ганялися. Один з них показав нам жезлом на бокову смугу для стоянки, які передбачили будівельники для таких, як ми.

– Хто тепер платитиме? Бо я вибуваю з цієї гри.

Я ще й тоді думав про Шеллі. Мене не покидала думка вислати їй з Нью-Йорка десять доларів. Миле було дівча. Личко переді мною маячить і досі. Посмішка теж. Так, думаю, сміються не з добра.

Поліцейські, обвішані різною необхідною у їхній роботі амуніцією, оббігли нас ззаду і спереду. Я ж зовсім розгубився.

– Ваші документи, сер, – звернувся старший із них до нашого водія, а ми всі догідливо полізли до кишень (яка ганьба!). Але витягти посвідчень ми не встигли.

– Руки! – раптом гаркнув той, що стояв позаду. – Руки! – повторив він, хоча міг би й не повторяти. Ми відчули, що нас вони сприйняли не за нас. Через те підняли їх після першого слова. Друге можна буле й зекономити.

З розповідей я знав, що в Америці центуріонів стріляють частіше, ніж зайців. Знав, що при зустрічі з поліцейськими краще самому в свою кишеню не лізти. У виграші лишається той, хто стріляє першим. Водій подав посвідчення,

– О, Совєт Юніон! О'кей, джентльмени.

Слід сказати, що до нас прості смертні, в тому числі й американські сержанти (за генералів мовчу – є всі підстави вважати, що вони там усі войовничі), ставляться дружелюбно. Єдине, що мене особисто дратувало, – це детальний огляд кожного з нас знизу догори й зліва направо, намагання зазирнути аж в нутрощі. Американці, очевидно, ніяк не могли повірити, що ми такі ж люди, як і вони.

Сержанти нас відпустили, не взявши жодного цента. Очевидно, з поваги до високого авторитету нашої держави. Адже ми й там – представники найпередовішої країни світу.

Сидячи в скверику, я все це згадував. Зринула в пам'яті ще одна історія. Зринула за асоціацією. Власне, мамочки тих малюків з фонтанчиками підказали. Одна з них раптом сердито й зневажливо вигукнула:

– Ти, може, ще примусиш мене козу доїти?!

Між мамами назрівала сварка. Я заплющив очі й знову перенісся подумки в Нью-Йорк, у Сентрал-парк. На лавочці біля нас, пригадую, примостилися молодята. Симпатична дівчина, модно одягнена й усміхнена, а поруч з нею з ніг до голови джинсовий хлопчина. Ми завели розмову. Їх цікавила наша мова (до речі, перший випадок у моєму житті). Щоправда, потім до мене прийшло розчарування, бо хлопець, намагаючись вгадати нашу національність, поцікавився:

– Італьяно?

Про українську він взагалі не чув. Тоді запитав, хто ми. Довелося сказати, хоча з нас ніхто цього не вимагав. Мені у свою чергу захотілося дізнатися, хто вони. Мої співбесідники вдовольнили мою цікавість, заявивши, звичайно, не без гордості, що вони американці.

– Хто ви за професією? – уточнили ми.

– Я ремонтую ось такі коляски, – показав він на інваліда, який саме проїжджав повз нас. І додав, кивнувши на свою подружку: – А Джуллі шукає роботу. Вона закінчила коледж в Лонг-Айленді. Вихователька маленьких дітей. Зовсім маленьких. – І я зрозумів, що мала б працювати з дітьми ясельної групи.

– Ми у Йонкерсі наймаємо квартиру.

– А чим, Джуллі, займаєтесь ви, коли Уїн на роботі? – я чув, як вона називала його, і подумав, що то абревіатура.

– Зранку прибираю квартиру. Потім пасу козу. В нас є коза. – Вона це сказала з такою гордістю, як у нас деякі донечки кажуть: «У нас є "Волга"». – А ввечері видоюю, і ми з Уїном п'ємо молоко. Козяче молоко дуже корисне. Натуральне. Найкраще в світі.

Я спочатку намагався заглянути їй в очі, чи часом не іронізує, тоді – Уїнстону (його звали Уїнстон). Ні, вони з себе не глузували. Я був вражений.

– Нічого дивного, – коли ми з ними попрощалися, пояснив один з наших товаришів. – Будь-яка праця у них почесна. Будь-яка праця – у них свято. Труд для американця – це життя.

Якогось дня ми обідали в ресторані. За сусіднім столиком сиділи дід і внук. Та ось юнак підвівся.

– Ти вже йдеш, Девід?

– Так, діду.

– Ми лише півгодини з тобою посиділи, Девід.

– Нічого не вдієш, діду. Бізнес є бізнес.

– Ти молодчина, Девід. Ти весь як я. Я горджусь тобою. Чуєш, Девід? Ні, ця музика не дасть мені слова сказати.

– Я все чую, діду.

– Ти хотів розрахуватися, Девід.

– Так, діду. Я плачу половину.

– А фрукти, кава? Може, ти б випив кави, Девід?

– Ніколи, діду. За кілька хвилин на мене чекатиме в офісі мій компаньйон. А ще ж треба зважити, що зараз година «пік». Манхеттенські пробки. Бай, бай, діду!

– Бай, бай, Девід! Цілуй мою правнучку. Мабуть, достобіса миле дівча. Яка вона з себе?

– Білява, діду.

– Білява, кажеш. Як ми. Пішла в прадіда й прабабку.

– Привіт бабусі, діду. Я її так ніколи й не бачив.

– Ти щасливий, Девід. А я з цим чудовиськом прожив усе життя і так її й не зрозумів до кінця...

Може, я дещо перебільшив. Але загалом показав правду. Батьки й діти, Тема особлива. Я не кажу, що цікава. Вона вічна. Вічна, як любов, як життя на землі. В Америці, як тільки діти підростають і батьки переконані, що вони вже можуть літати самі, їх викидають з гнізда.

Ще один спогад – і все.

– Я слухаю тебе, Джордж, – мовив батько до сина. – Ну, сміливіше, інакше в нашому житті ти собі дороги не прокладеш.

– Я вирішив прокласти її крізь університет.

– Це похвально, Джордж. Але одне питання: гроші для вступу в тебе є?