– Джон, який на той час уже не мав куди дівати грошей, жодної копійки не дав сім'ї Френка. Коли Френк повернувся з війни, то дізнався, що його діти й дружина померли з голоду і що Джон Девідсон поховав їх у сімейному склепі Рокфеллерів.

– Боже, яка жорстокість і який цинізм! – не витримав я.– Невже таке може бути?

– Тепер вам цитата. Записуйте. Цією єдиною цитатою Френк Рокфеллер вторгнувся в історію сім'ї Рокфеллерів. Але цю цитату ніхто окремою брошурою не видавав і не видасть. Усі тепер хочуть показати, які були Рокфеллери роботящі цяці. Якщо й ви, мовляв, такими будете, то й вам бог дасть гроші. Ваш записник при вас?

– Ще зранку ношу з собою, якщо не витягнув хто з тих, кому не пофортунило стати Джоном Девідсом Рокфеллером.

– Тоді пишіть. Френк наказав викопати своїх дітей і переховати їх в іншому місці. Натовпові, що обступив сімейний склеп, він сказав:

«Я не хочу, щоб хтось із моїх близьких лежав на землі цієї потвори, цього монстра Джона Девідсона Рокфеллера».

– Справді, на тих позолочених плитах я цієї цитати не зустрічав.

– І не зустрінете. Записуйте, поки я живий...

Тієї миті золото на мармурових плитах Рокфеллер-центру, що й так у моїх очах тьмяніло, зовсім поблякло. Я уявив, як призахідне проміння сонця падає на позолочені плити. Золоті літери на плитах і янголята ставали криваво-червоними, а зміст десяти заповідей набув одверто знущального відтінку. Особливо стосовно тих, хто приходить сюди з вірою у те, що все на світі зроблено чесними руками, а отже – святе. Яке ж розчарування жде того, хто довідається правду про творця викарбуваного золотом ідеалу:

Справедливості ради треба було б до тих високих слів додати ще одне – ЖОРСТОКІСТЬ. Така цитата відзначалася б тією повчальною особливістю, що хоч в одному слові звучить правда.

Бути у Нью-Йорку і не забратися на один із хмарочосів, – означало 6 не відчути, не осягнути цього найвищого в світі міста.

Сімнадцять чоловік за п'ятдесятирічну історію Емпайр стейт білдінга відчули його в одну мить, шугонувши сторч головою із сто другого поверху лише заради сумнівної слави. Скільки стрибало в пошуках раю, якого вони ке знайшли в Америці, – з точністю сказати не можу. Лазив на маківку хмарочоса і я, але тільки для того, щоб розширити свій кругозір. Раджу це зробити й вам. Небезпеки ніякої. Хіба що трішки запаморочиться голова, І то від багатослів'я екскурсовода.

На хмарочос Емпайр стейт білдінг ми піднімалися, відчуваючи на собі пильне око поліцейського. Якщо вже бути до кінця точним, то кожен поліцейський (тут їх стояло четверо у формі і двоє в цивільному) мав по три ока. Двоє очей своїх (у США в полісмени циклопів і гомосеків не беруть. Поліція тут дорожить своїм престижем) і одне скляне, але вставлене для чогось у трубу, схожу на підзорну. Ця труба мене найбільше дратувала, хоча й люблю романтичні аксесуари. Сам люблю дивитися в підзорні труби, а тут підзорна труба дивилася на мене. Коли в нас у підзорну трубу дивляться з верхнього поверху на нижній, то тут її призначення інше. Оскільки вікна кругом зашторені, вони націлені на громадян, тим більше громадян-іноземців.

Підіймаючись в одному із сімдесяти трьох ліфтів, я дізнався від товариша, що та підзорна труба біля каси (квиток на хмарочос коштує півтора долара) не що інше, як звичайнісінька телекамера, яка тільки супроводить, зле не стріляє. Так що коли вона дивилася на мене з підозрою (привітності в тому погляді не помітив), мені ставало трохи не по собі, і що вражає, – тієї ж миті поліцейські підгягувались, зосереджувались. Вони вимагали сумочок, портфелів і копирсалися у них, як у власних валізах. Грошей, щоправда, за це не брали. Сумочки повертали назад. Після нас особливо ретельно перевіряли інших. Я згадав ярлик, подарований мені аерофлотом із написом «VIP», і все зрозумів, Вони одразу здогадалися, які важливі персони рухалися ліфтом на вісімдесят шостий поверх. Ми мали намір піднятися з колегами ще й на сто другий поверх, якщо на вісімдесят шостому ніхто по нас не бабахне із вогнепальної зброї, яку тут носять усі, навіть немовлята.

Ліфт стрімко ніс нас угору з швидкістю космічної ракети найновішого зразка. Можливо, ракета від ліфта навіть трохи відставала б, але не думаю, що набагато. Нас несло туди, де, як писалося в путівнику, ви можете побачити найбільше скупчення хмар, а також утворення дощу і снігу. Мені страшенно хотілося простежити за цим процесом. Я навіть дав собі слово, що коли те скупчення закінчиться, спробую схопити хмаринку за одне місце й потрусити нею як слід. Адже над Нью-Йорком уже давно не висіло таких дощових хмар і стояла така задуха, що втягнути в себе більш-менш свіже повітря ти міг лише на вісімдесят шостому поверсі.

Рекламка повідомляла нас про ще одне досить цікаве явище, яке можна було відчути на висоті досягнутого нами поверху, так би мовити, не відходячи від каси, – це цілуватися. Кращого місця у Нью-Йорку для цього ви не знайдете, писала реклама. Повітря чисте, дещо розріджене від газів, і якщо ви будете задихатися, то лише від гарячих поцілунків.

Чесно кажучи, і в мене виник такий благородний намір, але народу так багато зібралося, що в мене просто очі розбігалися: я не знав, з ким тут можна пересвідчитись у правдивості реклами. Окрім цього, мене відволікали різні панорами й скупчення хмар десятьма поверхами вище, і я зрозумів, що в той день ощасливити дощем чи снігом нікого з ньюйорківців не вдасться – руки виявилися короткими. Довелося підійматися вище, на сто другий поверх. Не заради самореклами, а для ствердження факту зауважу, що на таку висоту підіймалися тільки окремі сміливці. Серед них був і я. У мене особисто від гордощів дух перехоплювало. Особливо, як ти дивишся угору чи вниз. Там і там видовище майже однакове. Коли дивишся вниз, то враження таке, ніби ти летиш на хмарі десь в районі Пенсільванії чи над штатом Коннектикут. І ти думаєш: «Якщо хмари й далі так інтенсивно розріджуватимуться, то до Коннектикуту, мабуть, не долетиш. Опустишся трохи раніше – в Нью-Джерсі».

Коли ж ти дивишся угору, то тут на тебе чекає інша небезпека: та ж хмара вчепилася за вершечок телевежі. Над головою в тебе ще й телевежа. До низу чотириста вісімдесят один метр, вгору триста вісімдесят шість, а ти десь посередині, тож краще взагалі нікуди не дивитись. Амплітуда вежі тут така, що маятникам наших домашніх ходиків треба замовкнути й кувати зозулькою. Бо її коливання сюди-туди страшенно гнітюче діє на нервову систему, яка в тебе – тут це особливо відчуваєш – так само розхитана, як і ця телевежа.

Коротше кажучи, якщо ти уже сюди добрався, то почуваєшся так, ніби в гостях у самого господа бога: приємності мало, а небезпека велика. А ще там шкодуєш. що ти оце стоїш на вершечку Емпайр стейт білдінга, а тебе не бачать твої рідні. Хай би глянули, на яку нарешті світову височінь ти піднявся. Відтак мали б приємність розповідати близьким і далеким, на якій висоті щойно ти побував. Хоча й тимчасово, як усе в цьому житті.

Емпайр стейт білдінг – це найвідоміша в усьому світі обсерваторія. Розташувалася вона на розі 5-ї авеню і 34-ї стріт, в корінь назви якої покладено наші слова: стрілятися, стрітень тощо, – стріт.

Відкрита обсерваторія від дев'ятої години тридцяти хвилин ранку за нью-Йоркським часом (тут нью-йоркський час, як, наприклад, у Варшаві – варшавський) до дванадцятої ночі. Для усіх, в тому числі і для самогубців.