– Рокфеллер-центр, – оголосив гід. – На фасадах цих хмарочосів дами можуть себе розглядати на повний зріст. І розгледіти навіть зачіску й каблучки. Тут їм не треба боятися, що вони не вмістяться у рамки цього фасаду, скільки б тістечок і булочок вони не з'їдали за добу.

Потім на якийсь час він знову замовк, і я відчув, що мої вуха дзвенять, як дзвіночки у районі Бауері. Поки я збирався з думками й сортував у своєму записнику його дотепи, він мовби прокинувся і закричав на весь автобус таким голосом, ніби побачив на небосхилі нову планету.

– Порт Нью-Йорк. Світ біля ваших ніг. Два штати – один порт. На штат Нью-Йорк і на штат Нью-Джерсі! – Після кожного слова він, здається, ставив по три знаки оклику. У мене складалося враження, що йому хтось в горлянку накидав швейних голок від машинки «Зінгер», і він тепер їх разом із словами випльовує, але з таким розрахунком, щоб вони долітали аж до води.

– Пірси, причали, пристані – тисяча кілометрів. Найбільша у світі гавань, дивіться, поки живі, і слухайте, поки я живий, – горланив він. – Через гавань щодня проходять до десяти тисяч кораблів.

Він, звичайно, при такому темпі пояснень міг би й заокруглити цифру до ста, йому б повірили. Адже в Америці все масштабне, все знамените, все шикарне, все грандіозне. То чому б не повірити і в інші його слова!

– Акваторія цього порту...

Шкода, що через проклятий вертоліт, який ледь не збив з моєї голови капелюха, я не почув його останніх слів. Гід з нами прощався. Я з ним попрощатися ніяк не міг. Хвилин з тридцять ходив за ним назирці і думав: якщо він до нас повернеться зі своїм чорним гумором, я все-таки запитаю, яка акваторія порту. По-перше, мені сподобалося це слово, а по-друге, я хотів дізнатися, на якій глибині живуть в акваторії раки. Гадаю, ці дані і йому б знадобилися.

Я знав людину, яка змащувала соусом від шашлика камінці і кидала в пащу лева. Лев, на жаль, лежав за ґратами. Коли того, що стояв по цей бік клітки, запитали: «Для чого ви це робите!» – він цілком серйозно відповів:

– Розширяю світогляд.

– Свій?

– Ні, своєї дами.

Я не мав честі побувати у нью-йоркському звіринці. У Києві цей заклад називається зоопарком і міститься він на проспекті Перемоги. Тож, звісно, не бачив і там таких диваків. Але бачив інших. І де б ви думали! У центрі Нью-Йорка, на Манхеттені. Але цього разу без гіда.

По Манхеттену я здебільшого ходив не сам. Ми ходили втрьох. Один з нас мав почуття гумору, другий зовсім його не мав. А я ж не розумів їх обох. Це всіх цілком влаштовувало, і, мабуть, тому ми знаходили спільну мову. А за тиждень-два вже не могли обійтися один без одного й почали переживати, що з нами станеться, коли доведеться розлучатися.

Товариші мої – люди досвідчені, професійні дипломати. Кожний з них за кордоном прожив більше, ніж дома, якщо всі їхні поїздки скласти докупи. Вони для мене були як ходячі енциклопедії, буклети й путівники із словами іншомовного походження, але я їх розумів, чого не скажеш про них стосовно мене.

Наші маршрути щодня змінювалися. Скромно кажучи, цю ідею товаришам нав'язав я і дуже гордився своїм незвичним для мене досягненням. Я, між іншим, і зараз горджусь, коли читаю ці рядки. Перший маршрут не мав нічого спільного з другим, а третій маршрут – з двадцять восьмим. Бо перший маршрут, скажімо, йшов по 1-й авеню, а двадцять восьмий – по 28-й стріт. І все було простим, як розграфлення вулиць у Нью-Йорку. Не знаю тільки, як устигав за нами той, хто ув'язувався назирці й вдавав, що вивчає вітрини манхеттенських магазинів, котрі його цікавили так само, як нас, скажімо, оксамитові трусики для кімнатного пуделька. Впевнений, що йому доводилося просити про підсилення наряду, бо він за нами не встигав.

Один з тих «пудельків» (я його спостеріг ще в готелі) часто поновлював свої кучері, чим нагадував дворічного баранчика, якому, безперечно, міг тільки позаздрити, бо той завивки щомісячної не вимагав, а значить, і коштів на неї не витрачав.

Як би там не було, але того «баранчика» ми остаточно збивали з курсу. Особливо у плані релігійному. Ми так часто відвідували тут церкви, собори, кірхи й костьоли, що тепер він і його колеги по плащу (кинджала я в нього не бачив) й фотоапарату б'ються над загадкою, якої ж ми віри: та їм це так само важко буде розгадати, як таємницю Бермудського трикутника. Як буде згодом, час покаже.

Звичайно, мандруючи по Манхеттену, ми не скидалися на людей, які ходять від одного хмарочоса до іншого тільки тому, що їм у Нью-Йорку більше нічого робити. Я знав, що це місто контрастів, і мене, зрозуміло, цікавило питання, чому поруч з фешенебельними готелями з такими пишними, мов королівські камердинери, лакеями стоять люди й продають, скажімо, добре загострені олівці з одного боку із мікрогумкою з іншого. До ноги продавця хтось прикував могутнім якірним ланцюгом досить скромну бляшанку з-під м'ясної тушонки. У цю бляшанку центи так само рідко падали, як і золотий дощ над Нью-Йорком. Продавець олівців стояв на Чейз Манхеттен-плаза поруч з модерністською скульптурою і сам чимось скидався на той покруч з чорного, як цвинтарна огорожа, металу, котрий невідомо що символізував.

Я так би й не розібрався, хто цей нещасний дивак обличчя якого благало бритви, туалетного мила, рушника, одеколону, а шлунок, очевидно, шматка хліба. Мої супутники одразу мені все пояснили, і в моїй голові розвиднилося. Стало так ясно, як в сонячний день над Манхеттеном у ті благословенні години, коли з Атлантики раптом повівав добрий вітер видував усі тумани з-поміж хмарочосів. Виявилося, що в Америці, тобто у США, забороняється (ви чули таке слово – і це у вільній країні!) жебрати. Помирати – будь ласка, а жебрати забороняється. Дивовижна країна. Фактично ж те жебрацтво існує, а щоб набрало привабливішого забарвлення, жебракові дозволено виступати в ролі продавця олівців. А продавати тут нічого не забороняється.

Забороняється у США і пити. Маю на увазі пити алкогольні напої, а не воду з-під крана. Пийте скільки вам влізе, і для цього не обов'язково шукати десь під'їзду і третього співпляшника. Достатньо знайти пакетик з цупкого і темного паперу (аби етикетки не було видно, що там віскі), і дудліть собі хоч перед ворітьми Білого дому, – вам ніхто й слова не скаже.

Ми йшли і роздивлялися Нью-Йорк – увесь американський світ у мініатюрі. Загалом те, що в цілому світі є, те є і в Нью-Йорку. Скажемо точніше: у Нью-Йорку немає тільки того, чого не існує в світі.

У Нью-Йорку чимало історичних пам'ятників, хоча історії самої нібито й нема. Але в затишку хмарочосів вони рідко кому впадають в очі. Через те особисто радив би муніципалітету міста, його мерові найцінніші пам'ятники поставити на колеса й вивозити на широкі нью-йоркські площі, якщо такі там знайдуться.

Якщо ж така можливість відсутня (маю на увазі можливість технічну), то перед кожним пам'ятником варто б поставити збільшувальне скло. Може, й не таке, як Пан-Амеріка білдінг, але в жодному разі не менше. А то за вуличними дівицями, що прикривають своє цнотливе тіло гілочкою оливки, не завжди того пам'ятника помітиш. Реклама – це добре, але пам'ятник – незрівнянно краще, бо це й учитель. Це й вихователь, це й ідеал. Ставлять, як правило, їх людям розумним, видатним.

А дівиці на повну висоту фасаду білдінга дуже відволікають увагу від інтелектуальних потреб, розширення світогляду й різко повертають ваші погляди у бік атавізму. Я б сказав, що від дівиць і ковбоїв, котрі так рясно заполонили дахи, площі, пустирі, фасади закинутих богом і людьми будинків, починаєш невідступно тупіти. Коли зважити, що ті ж самі об'єкти рекламуються усіма дванадцятьма каналами американських телекомпаній і їх дивиться день і ніч багато мільйонів ньюйорківців, то зовсім неважко зрозуміти, чому так багато серед них людей із порушеною психікою, душевнохворих.