На Гранд-плаза ми побачили чудові тарантаси, що сприймалися тепер, як пришельці з минулих століть, Добре випещені коники у гарній збруї возили навколо пам'ятника воїнам, що загинули у війні за незалежність, престарілих дам і дітей. Дами своїм віком представляли минуле століття, і їх можна було розглядати з єдиною метою – щоб пересвідчитися, яка немилосердна й жорстока (як і життя в Америці) природа. Це саме вона, природа, з цих колишніх красунь витворила щось на зразок отих абстракціоністських скульптур. А колись перед цими дамами, їхньою красою, котра здавалася нев'янучою, ставали джентльмени на коліна, віддавали не задумуючись серця і стрілялися на дуелях. Гадаю, вони стрілялися б і зараз, якби котрогось з них примусити ще раз віддати цій дамі своє серце.
Дітки ж тішили наші погляди й серця. Діти завжди діти, де б вони не були. Це свято. Це життя. Це мир на планеті. Але наші погляди здебільшого чомусь зупинялися на їхніх щасливих і молодих мамах, і з тих поглядів можна було робити висновок, що ми вже давно з дому.
Тут же богемні художники малюють прямо на відкритих п'ятачках тротуару своїх Мон Ліз, і ви на їх посмішки, які чомусь тут здаються кривими, можете опустити дайм чи нікел, і на вас ніхто не образиться. Ви цим жестом не принижуєте таланту митця. Тут ви зустрінете художників різних шкіл, течій і напрямків. Серед їхніх картин – як на мій смак – чимало таких, перед якими шедеври Ренуара і Пікассо (мовиться про бачені мною) видаються мені дитячою забавкою. Але я не спеціаліст, а гіда поруч не було, і ніхто не міг сказати, що я в мистецтві, як і в тібетській медицині, не розуміюсь. Тут я й справді не фахівець. І не мені судити про високе мистецтво. Я послідовний прихильник Ренесансу і критичного реалізму, хоча на Заході вони у багатьох уже давно не в моді.
Що б там не було, я із задоволенням придбав би щось найскромніше з епохи Ренесансу, звичайно, по доступній для мене ціні, але ніяк не модерністське.
Ми споглядали й ринг. Власне, всі втупили свої погляди в ринг, а я дивився на болільників, бо на ринг дивитися не міг. Туди вибігали товсті типи й починали гамселити один одного ногами. Коли їм цього виявлялося замало, вони викручували один одному руки. Але й на цьому жоден з них не заспокоювався, підбігав до каната, розганявся і кидався на супротивника. Коли один з них, як туша, падав на підлогу, другий вилазив на канат і з тієї висоти стрибав на голову того, хто валявся на помості. Бив головою, бив ліктем, а коли нарешті остаточно добивав, то хапав за волосся і тягнув переможеного по рингу з дикими вигуками під жахливий акомпанемент якихось осатанілих болільників, що сиділи навколо цього рингу. Враження було таке, що ті діставали задоволення не менше, ніж у Гудзоні води. Дивитися ж на глядачів, особливо на глядачок, було ще цікавіше. Вони верещали, стрибали, стукали кулаком об кулак. А коли ці жести їм здавалися недостатньо промовистими, вони своїми кулачками били самі себе по голові. Били так, ніби під їхніми зачісками було не менше як по дві металеві каски.
Потім виходили жінки і так само билися. Сказати, що це було жахливе видовище, – не сказати нічого або сказати дуже мало. Я не мав честі спостерігати за гладіаторськими боями, але, мабуть, у їхніх поєдинках було більше благородства, ніж в цій наслідувальній огидній бійці під іменем РЕСЛІНГ.
За асоціацією я згадав кілька американських фільмів жахів, які демонструються опівночі: «Для тих, хто не спить. Для тих, хто любить». Все тут супроводжувалося не музикою, а пострілами і вогнем, не словами любові до природи, а диким гудінням міріадів бджіл, які налітали на величезні міста типу Нью-Йорк і жалили тих, хто був на біржі, хто опинявся у центрі їхньої атаки. Від них не було порятунку. Навіть пожежникам з їхніми вогнегасниками. Повсюди валялися мерці. Їх тут виносили дюжинами, тюками, вивозили автомашинами різних типів: легковими, пікапами, вантажними, катафалками, фургонами і навіть кабріолетами, що бігають чи не на всіх площах великих міст США, як сум і докір колишньому тихому й спокійному життю, якщо тут колись таке було.
Маніяки і монстри з шкірою плазунів знищували цілі ферми, містечка, а коли це їх не задовольняло, – палили величезні міста. Для чого це все? Можливо, американці безтямно люблять гострі відчуття і для них це життєва необхідність. Можливо, потреба. А можливо, продумана підготовка, психологічна підготовка до найгіршого. Щоб люди зустріли його у всеозброєнні.
Чи боротьба супроти лишніх й нових людей Америки? Але де гарантія, що божевільні, наркомани й дебіли нищитимуть тільки собі подібних, бездомних, безробітних? Чи тих, що на грані жебрацтва? Чи отих, які на сто другому й сто десятих поверхах шукають можливості кинутись сторч головою? А якщо вони натомість візьмуться за тих, хто ці фільми фінансує, продукує, пропагує, замовляє? Може, вийти, як кажуть в Одесі, трохи нехорошо. Мільйонів, чорт забирай, шкода. Чи не краще хоч дещицю обернути на соціальні проблеми?
Ми дивилися й паради. Просто були глядачами, стояли, як ті, хто стежить за порядком і рівністю рядів, – на відстані. Попереду маршируючих йшла Софі Лорен. Її того дня було обрано фельдмаршалом параду. Губернатор штату Нью-Йорк, американець італійського походження, йшов, як її ад'ютант, поруч. Але з високо піднятою головою. Йому все-таки було приємно, що фельдмаршалом теж італійка. Організатори могли ще сюди включити кількох главарів італійської мафії, але ті виявили скромність і вирішили за краще на вулицю не висовуватись. Це єдине, що вони зробили правильно. В іншому випадку ми так спокійно не могли б стояти, і боюсь, що довелося б лежати, і навіть спокійніше, ніж ми стояли.
Не знаю, як мої супутники, а я особисто намагався тут, на берегах Гудзону, як і в Європі, заглянути хоч одній дівчині в очі. Але це мені не вдавалося. Усі вони, зайняті своїм проклятим бізнесом, йшли повз мене, ніби повз телеграфний стовп. Мало того, що вони на мене, знову ж таки, як кажуть в Одесі, – нуль уваги, йшли, натягнувши на чарівні голівки шоломи з навушниками і слухали вереск чергової естрадної суперзірки. Я ладен був схопити томагавк, зняти, як скальп, той проклятий шолом і сказати своє улюблене (придбав в Америці – і, уявіть собі, безкоштовно):
«Чорт побери, невже ти не можеш хоч раз ніжно посміхнутись й невже з твого чудового маленького ротика не може злетіти кілька теплих, без штучного підогріву, словечок? Хай би вже тими проклятими акціями, гонитвою за доларами і центами займались чоловіки, бо так на цьому вашому Гудзоні ви всі побожеволієте...»
Якщо слово «Гудзон» тут вжито недоречно, то прошу це сприйняти не за помилку, а як вияв перевтоми.
Загалом мені багато чого сподобалося у Нью-Йорку. Одначе сказати, що я в захопленні від метро – це означало б зухвало сміятися в очі мерові міста і всьому його муніципалітету. Я цього собі не дозволю. Я себе відношу до людей добропорядних: насміхатися з чужого горя – щонайменше безтактно. Багато чого у світі я бачив, але такої чудасії, як нью-Йоркське метро, бачити не доводилось. Порівняти його з деякими нашими громадськими туалетами на автобусних станціях – по-моєму, рівнозначно, що зробити нечуваний комплімент сабвею. Називати його клоакою – язик не повертається.
Але як би там не було, ньюйорківці гордяться і своїм метро. Воно – найоригінальніше в світі. І тут я вже нічого сказати не можу. Справді, це так. Усім найзнаменитішим картинам найзнаменитіших абстракціоністів перед мальовничістю метро можна відразу скласти свою зброю і не пробувати організовувати будь-де своїх виставок. Нью-йоркське метро – це пересувна виставка, кожний його вагон, розцяцькований у стилі модерн, мчить з гуркотом, його сталеві боки, як і боки згадуваних уже залізничних вагонів, розписані фломастерами, маркерами й розпилювачами фарб. Чого ви тут тільки не побачите! Описові не піддається. Перо проти маркерів і розпилювачів фарб безсило. Конкурувати з їхніми витворами – значить заздалегідь приректи себе на цілковиту поразку. А кому охота ризикувати своєю репутацією.
