Бродячи по Манхеттену, ми самі собі нагадували викинутих на берег коропів, бо весь час ходили з розтуленими ротами. Не від здивування, а від задухи. Я особисто – від того й того. За день на кожний квадратний сантиметр мого тіла тут випадало не менше одного центнера сажі, але я витримував. Не витримували тільки мої пори, які ще й досі доводиться прочищати водами благословенного Дніпра.

Отже, пори тут закупорювалися так само надійно, як найкращі французькі коньяки. Випару ніякого.

Мабуть, саме тому нас тягло в Сентрал-парк. Він нам нагадував уславлену, певно, також на весь світ, Володимирську гірку. Тільки з тією різницею, що наша гірка розташувалася на відстані двох кілометрів над високими кручами Дніпра, а Сентрал-парк опустився на два метри нижче рівня озера, що біля Південних воріт парку.

Біля входу в Сентрал-парк вас завжди зустрічають з музикою. Тут майже під кожною аркою стоїть дві групи місцевих Паганіні, Шопенів, Лістів і витинають такі полонези, що хочеться плакати – від самого лише вигляду музик. Скрипки плачуть і ридають такими людськими голосами, що, мені здавалося, коли б поруч пройшов Паганіні, то й він би умився слізьми. Я вже не кажу про Карузо. Правда, я не зовсім впевнений, що Карузо колись грав на скрипці, але в Сентрал-парку грають усі, хто уміє тримати в руках інструмент і не хоче померти з голоду.

Обидві групи достобіса талановиті. Грають так, що в тебе долар сам з кишені вилазить і проситься до них в капелюх чи футляр від банджо.

Я вже писав, що в Америці навіть музикантам і художникам заборонено жебрати, але Америка – країна не формалістична, і якщо полісмен підійде до того якогось американського Огінського й запитає, що він витинає-цигикає, музика може спокійно відповісти:

– Граю на скрипці, сер. Невже ви не чуєте? Чи ваш слух більше тішать постріли кольтів?

Полісмен не образиться.

– О'кей, – скаже він, що в перекладі нашою мовою в даному разі означатиме: гаразд, грай собі далі.

Публіка тут не сумує. Грають невизнані митці під кожною аркою. Хто на гітарі з сомбреро на землі, хто на банджо з капелюхом біля ніг.

Решта в парку – відпочиваючі і «золотошукачі». «Золотошукачі» нагадують саперів на мінному полі. З тією перевагою, що тут вони ніколи не підриваються. У кожного з них на голові навушники і в руках довжелезна палиця із своєрідним радаром на кінці. Той радар вони спрямовують під кущі, дерева, водять над прим'ятою закоханими парочками травою і з душевним трепетом чекають у навушниках писку, схожого на мишачий. Пролунає у навушниках такий писк – значить у траві золота чи срібна обручка, сережка або ланцюжок із шиї, талії, ноги. У США такі срібні чи золоті ланцюжки носять не лише на шиї, а й на талії, якщо вона, звичайно, ще збереглася під натиском здобних французьких булочок і знаменитих на весь світ київських тортів, – та на одній із ніг. Над щиколотками. На лівій чи на правій, залежно від того, яка краща. Чіпляєте на неї ланцюжок, і кавалери дивляться тільки на ту ногу. Інша їх уже не цікавить. По-моєму, прекрасна мода як для Америки. Мабуть, саме тут і народився вислів, протилежний нашому, – «Позолотіть ніжку».

Таких «золотошукачів» ви можете зустріти і в інших «золотоносних місцях». Але це своєрідне американське плем'я живе переважно у великих парках великих міст та ще на пляжних узбережжях Тихого й Атлантичного океанів.

У Сентрал-парку ми любили просиджувати біля прославленого на весь світ дерева Кохання. Кажуть, хто під цим деревом хоч раз у житті побуває, відчує одразу, що таке справжнє кохання.

Тут воно стоїть на узвишші, і нам приємно було дивитися на його густу й могутню крону. Стовбур нам нагадував покрученого радикулітом чоловіка, якого, крім усього, повністю роздягли й виставили напоказ людям і на втіху усім вітрам, що дують як з Атлантики, так і з Тихого океану.

Дивлячись на дерево, я весь час думав: якщо воно тут не захиріє від двобічного запалення легенів, то молоді американські варвари доконають його ножами. На його уже голих плечах і на грудях стільки вирізано сердець, яблук (яблуко – символ Нью-Йорка) і стріл, що якби сюди прилетіла армада вгодованих амурчиків, то стріли їм довелося б носити не лише в сагайдаках, але і в зубах.

Довкола стовбура цього дерева не росло жодної стеблинки. Усе було витоптано так, ніби там споконвіку містилося стійбище бізонів, які щоночі влаштовували свої весільні ігрища.

Майнула думка – чи не слід би перейменувати це дерево, наректи його, скажімо, Бізнесом. Але сам злякався цього імені. Якщо комусь справді спаде на думку назвати голе дерево Бізнесом і запевнити громадян, нібито доторк до нього приносить щастя, то американці, що божеволіють на доларах, кинуться сюди цілою «Армією спасіння», і воно ввійде в історію людства, як перше дерево у світі, що вмерло стоячи.

Та не це лише мене так глибоко тривожило. Я помітив на вершечку дерева цяточку чистого стовбура і подумав: що як раптом у туристичну мандрівку сюди приїде Вася з Конотопа? Чи залишиться та цяточка такою? Чи не задумає наш юний земляк увічнити себе: «Тут був я». Слово Конотоп, певне, не поміститься. Занадто вже мало там місця лишилося.

Через кілька днів те дерево спиляли. Хтось таки пожалів його. Знайшлась милосердна рука. І я подумав про народну мудрість, за якою: «Краще вмерти, ніж отак жити».

От куди б поїхати нашим парубійкам, які так люблять увіковічнювати на стовбурах дерев, скелях, стінах свої імена. Там би вони збагатилися досвідом. Бо в цьому – назовемо його рукоприкладним – мистецтві (правду треба завжди визнавати) ми ще відстаємо. Засвідчити це може навіть мер міста Нью-Йорка.

Єдине, що мене тішило в тих написах і не кидало в жар у присутності досить-таки елегантних дам, так це те, що не всі ті написи я розумів. Кілька з них скопіював, і привіз на батьківщину, й показав любителям похизуватися своєю словесною творчістю на стінах наших будинків і ліфтів. Але до цих моїх сувенірів вони поставились байдуже, якщо не сказати більше – просто з неприхованою зневагою. Бачачи таку реакцію, я подумав, що в цих молодих талантів ще не все втрачено. Почуття патріотизму не позбавлені. Але вони мене розчарували:

– Латинкою довго писати. Можуть застукати, – сказав один із них. – Я вже пробував. У телефонній будці. Ледве виповз звідти.

– Та й не всі ті написи зрозуміють. По-нашому – зрозуміло і для дітей, і для дорослих. А по-їхньому – тільки для інтелектуалів.

Ні, я таки не помилився. Вони ще не зовсім позбулися патріотичного чуття. Про масову культуру думають. Я не прихильник того, щоб таких хлоп'ят карати. Але, скинувши штанці, варто залишити кілька автографів на м'якому місці. Для першого разу кропивою.

У парку почало сутеніти, й ми негайно покинули його. Ніхто з нас не хотів ризикувати двадцятьма доларами і життям, яке тут вкладалося у цю суму. Похорон коштував набагато дорожче. І про це за таких обставин треба думати.

Милуватися прекрасним вечірнім парком – справжня насолода.

Але отримати її може тільки людина неймовірної сміливості й відваги. Нам хотілося побачитися з джентльменом такої вдачі, джентльменом, який осмілиться провести в Сентрал-парку цілу ніч, я навіть мріяв взяти у нього інтерв'ю, бо таки цікаво, що саме діється в цьому парку, скажімо, опівночі? Але такого джентльмена ніхто з нас за три місяці не зустрів.

На вулиці саме виводили собак. В одній руці по п'ять-шість упряжок. Виводили псів «спецняні». Мабуть, найкращі в світі знавці собачої психології і психології хазяїв. Бо знайти спільну мову із псами – на це треба мати собачий нюх. Кажу таке без особливого переконання. Можливо, вони не найкращі в світі «спецняні», але те, що найосвіченіші – факт. Якщо судити про нянь собачки чи собацюри, то можна безпомильно стверджувати, що няня-дядя має один, а то й кілька дипломів про закінчення не тільки коледжу, а й університету. Ми тут навіть одного земляка зустріли – в руках тримав дві упряжки. На лацкані піджака мав два значки, що свідчили про два дипломи – одеський і віденський.