– Коли вже тебе чорти візьмуть.

Саме з того часу й пішла така невдячна молодь. Зовсім не поважає старших. А хто – якщо розібратися – винен, хто?

Адам тим часом удав, що збайдужів до Єви, і це буквально за якусь мить після палкої любові. Як тільки вони вийшли за райські ворота, він заявив:

– Я тебе ненавиджу!

– Але за що, Адаме! Я тобі віддала все, що мала. – Вона натякала на фіговий листок. – Я хотіла, щоб тобі було якнайкраще.

– Аби хотіла, то не зчиняла б галасу на весь сад. Бач, нюні розпустила. Аж бог прокинувся.

– Адаме, куди ти?

– Я пішов шукати собі іншу. Таку, щоб мені не було соромно за неї. – І справді пішов. Кажуть, ту іншу він шукає і досі. Ця негарна звичка від нашого пращура передалася і нам. Ми так само, як Адам, шукаємо, але знаходимо саме розчарування і, переконавшись, кажемо:

– Всі вони однакові. Дідько їх створив на один копил. Це, очевидно, трапилося тоді, коли вони з-під божого контролю вийшли. Є, щоправда, щасливці. Принаймні вони так вважають і запевняють нас у цьому. Я їх здебільшого зустрічав у літературних творах. То там джентльмени – герої. Вони з гордістю заявляють:

– Леді, ви мені послані самим богом...

Леді у відповідь тільки посміхається, а він, бовдур, ту посмішку сприймає, як позолочений долар, – за чисту монету. А та ще й підтверджує, ніби ми нічого не знаємо:

– Так, мій любий, мені тебе сам бог послав.

Хоч тепер, після Адама і Єви, бог цими справами давно не займається. Він це повністю переклав на чорта – першого свого заступника на землі. Тому тих дам ніколи в лукавстві й не запідозриш. Не хотіли самі вчити. Тепер вони курс молодого бійця у самого чорта проходять. На нашу, між іншим, голову і на наш гаманець.

Все це пробігло перед моїми очима, як одна хвилина кабельної реклами. Я повторив своє питання. Але мене ніхто не зрозумів. Тоді я до них звернувся французькою мовою. І вони нарешті зрозуміли, що я хочу побачити одаліску чи гризетку з 8-ї авеню. Але товариші, котрі завжди зі мною ходили скрізь і всюди, тепер не могли у відповідь і слова вимовити. Таким було їх здивування.

– Так хто з вас наважиться? – повторив я востаннє.

Не наважився ніхто. Один зробив вигляд, що він французької мови взагалі ніколи у своєму житті не чув. Другий удав, що забув замкнути у своєму столі шухляду. Третій виявився моїм колегою-гумористом. Він сказав:

– У моєму віці Єви з 8-ї авеню мені ні до чого.

У четвертого звело щелепи, п'ятий почав заїкатись. По-моєму, він заїкається і досі, і з огляду на це є така думка – більше його в ООН перекладачем не посилати.

Я дуже шкодую, але що вдієш? Література – це мистецтво, а воно завжди вимагало жертв.

І тільки після цих красномовних поглядів і такого багатозмістовного мовчання я зрозумів, що людей найдревнішої професії мені побачити того дня не вдасться. Це був той випадок, коли можна сміливо сказати: «Що ж, голубе, мистецтво вимагає жертви. Цього разу обійдешся без роздумів сумнівного характеру. Не побачиш тих дівиць, поведінку яких у школі не прийнято вважати зразковою».

І все ж я їздив на 8-му авеню. Їздив автомашиною. Скажу вам чесно, нічого оригінального там не зауважив. Бачив кількох Єв. На Єв, правда, не дуже схожих. Під прозорими халатиками фігових листків не носять. Коли ж вітер пронизує до кісток, одягають шуби, як операційні медсестри халати – на голе тіло. Коли поблизу поліцейський, то мовчки переминаються з ноги на ногу, демонструючи без відхилення в бік недозволеного різні пози і найкращі частини свого тіла.

Коли ж поліцейського нема – шубки розкрилюються і так тріпотять, ніби їхнім господиням нестерпно душно. Базар стає жвавішим. Торгуються вголос і різними мовами. Повторюють одну й ту ж фразу, яка при добрій редакції виглядає (дуже приблизно) так:

– Я тебе любитиму дуже й дуже міцно.

Протягом якого часу любитиме і за яку плату, спочатку не кажуть.

У повній відсутності небезпеки (розвідка виходить на квартал уперед як на лівий, так і на правий фланги) починають роздягатись повністю. Зробити це, виявляється, зовсім нескладно, якщо врахувати, що шуба, накинута наопашку, є одним-єдиним предметом туалету. Панчіх і пояса я не враховую, бо жодного разу не бачив, щоб вони роззувалися. Хоч проходив там тричі. Але це між нами.

Ви запитаєте, до чого тут Адам і Єва? Скажу: щоб показати, що з того часу в світі дещо змінилося, хоча й не набагато. Єви зберегли вірність своїй праматері, а от про чоловіків цього не скажеш. Сюди вони приїжджали одягнені з ніг до голови. Більшість з них – на автомобілях, і це свідчило про те, що чоловіки не постійні у своїх поглядах, не такі вже консервативні й порушують усякі традиції й звичаї. А цим самим плюють на бога й на все святе, що ще лишилося на цій грішній і такій незрозумілій планеті.

Наспостерігавшись, я залишив 8-му авеню і по дорозі додому думав про те, що людство мало чим змінилося від часів Адама і Єви. Мабуть, потрібно було відкрити Америку на 1000 років раніше, щоб остаточно пересвідчитись, до яких вершин прогресу воно може піднятися і до яких моральних низин може опуститись.

В Америці те й те йшло пліч-о-пліч і сягнуло як запаморочливих вершин, так і дивовижних прірв, безодень.

Яких тільки ви людей не зустрінете за кордоном! Яких тільки страв ви не надивитеся! Я не пишу накуштуєтесь, а хоча б надивитесь. А ще ви помітите, як ми любимо перевтілюватися, навіть при наявності найменшого таланту. І як ми любимо видавати себе не за того, ким мм є насправді.

Якщо хтось з вас цей розділ збирається читати без олівця, то він може його взагалі не читати. Якщо ж хтось хоче збагатити себе уявленням про сервірований стіл по-американськи, то, будь паска, озброюйтесь олівцем, ручкою, записником, світлом, окулярами і – за роботу, товариші! Її треба починати буквально з перших сторінок наступного розділу, що хоч подається під рекламним заголовком «Ми стаємо імпортними», але на меті має протилежне.

З якою космічною швидкістю ми звикаємо до всього чужого! Інколи розчиняємось, мов кава, аби нас не сприйняли за того, ким ми є насправді.

Якось мене запросили на обід.

– У нас сьогодні чудова французька кухня, – з неприхованою радістю ощасливила мене славна дружина мого славного товариша. Чесне слово, не іронізую. Загалом, дуже миле й симпатичне сімейство. Після того, щоправда, більше не запрошували. І в тому їхнє щастя. Але про це згодом.

Подружжя було напрочуд гарне. Це я цілком серйозно. Клянусь, що в цих словах й відтінку немає насмішки. А дружина просто чарівна жіночка.

– У вас чудовий вигляд! – сказав я їй при першій зустрічі.

– Ієс. Вибачте, так. Ми довго жили в Парижі.

– Париж – місто молодості. Місто чудес, – сказав я, і хоч там ніколи не був, все ж не стримався: – Чудесна Ейфелева башта, набережна Сени, Лувр, Собор Паризької богоматері, Ла-Плаз і Пер-Лашез...

Я їй не дав навіть і слова вимовити. Щастя її, що оголосили посадку і всіх, окрім мене, запросили в автобус, а я лишився по цей бік барикад і раптом за асоціацією згадав ще одне слово, пов'язане з Францією.

– Гаврош! – вигукнув я, і на цьому мій запас знань про Париж вичерпався, як маленьке джерело в польовій криничці. Та останнього слова вона, здається, не почула. Дружньо помахала мені рукою і мило посміхнулася. Вихована жінка. Недаром у Парижі стільки прожила.