Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятий рік – особливий рік: для нас і для всього людства. Сорокаріччя Перемоги над коричневою чумою ХХ століття – фашизмом. Це також сорокаріччя заснування ООН – організації, яка створена в ім'я миру й життя на планеті.

На честь цих двох визначних дат я пропоную розбити, але дружно, одне-єдине кладовище. Так. Я не обмовився: одне-єдине, щоб зарити на ньому авіабомби і атомно-ядерні ракети! В ім'я людства на землі! В ім'я вічності життя на ній! В ім'я чистого й завжди голубого неба над головою!

Я за кладовище! Але повторюю – за одне-єдине в світі: для атомних, для нейтронних, для ядерних ракет і бомб. На цьому стояв, на цьому стою і за це подаю свій голос, щоб він пролунав на весь світ і на якнайтепліше відгукнувся у душі й серці кожної чесної істоти, ім'я якої поки що ЛЮДИНА.

Я далекий від ідеалізму! Але в душі тішу себе надією, як і всі ви тут, що від мого маленького вкладу у скарбницю миру світ стане кращим. Світ стане спокійнішим! Я хочу вірити в це чудо! Кожен з нас має причетність до долі цього світу! Кожен сьогодні повинен проникнутися тривогою за майбутнє цього світу! Кожний! Щоб добро перемогло зло.

Мій великий земляк Микола Васильович Гоголь сказав, що сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться. Я теж сатирик. І до певної міри володію наймогутнішою зброєю у світі. Але я сьогодні готовий скласти її і перейти на лірику. Я готовий поміняти перо на лопату й закопати нею ті свої дві ракети й дві авіабомби, які призначені для мене і поки що зберігаються у смертоносних арсеналах, закопати на тому всесвітньому кладовищі авіабомб і ракет.

Сьогодні і щодня тисячі людей вмирають від голоду, від хвороб, не маючи найелементарніших людських умов.

Сьогодні на землі в достатку тільки один продукт, але й той не їстівний – це ядерна зброя.

Планета від тієї зброї уже пливе у всесвіті боком. Не перевантажуйте її, панове палії війни. Не перевантажуйте тягарем авіабомб і ракетних установок, панове імперіалісти. Не гальмуйте мирного руху планети по своїй орбіті. Хай собі граціозно крутиться між іншими мирними планетами всесвіту.

Скиньте маски, творці нових міжконтинентальних ракет «МХ», вибух однієї з яких прирівнюється до вибуху усіх разом узятих бомб і снарядів у другій світовій війні.

Розплющте очі! Погляньте на землю. По ній уже бродить найстрашніша, найсмертельніша… не варфоломіївська, а ядерна ніч. Ядерна і безконечна, як всесвіт. Ядерна і безконечна, як смерть.

Згадую випадок, містер чеемен! Так би мовити, урок історії. До одного із королів Франції підійшов камергер і повідомив:

– Мій король! До тебе на аудієнцію проситься великий винахідник. Він хоче тобі піднести найкращий у світі подарунок.

– Приведіть. – наказав Людовік. Це був один із Людовіків. У Франції тоді жило їх понад дюжину, і який з них саме наказав привести винахідника – я вже не пам'ятаю. Але, гадаю, найрозумніший.

– Ваша величність! – несміливо розпочав учений. – Я замість мушкета винайшов кулемет. Цією зброєю ти можеш завоювати весь світ. Приведи невірних тобі й постав у саду, і ти можеш пересвідчитися у дії моєї зброї, – і після цього вніс поправку: – Мій імператоре!

Людовік випробував зброю, і побачивши, з якою нищівністю і ненаситністю вона косить людей, наказав:

– Знищити винахід разом з винахідником. До чого може дійти людство, якщо розум не візьме гори над безглуздям!

І винахідника знищили, Така тоді була мода у Франції. Шкода, що вона не поширилась на весь світ і на сьогодні вважається дещо застарілою, хоч і народилася в Парижі. Кажуть, саме після того випадку французький народ вперше вигукнув:

– Хай живе король!

Мені ж сьогодні хочеться сказати: хай живе МИР! Перемога миру була б найсвятішим святом на землі.

Потім я сказав, що як би там не було, а я вірю в це свято! Вірю в день прийдешній, незважаючи на те, що живу зараз (тимчасово) на американській землі. А тоді попросив усіх присутніх на чолі з містером чееменом глянути на світ очима дитини. Дитини, яка малює на тротуарах Києва й Москви, Парижа й Вашингтона, Лондона й Мадрида ранок, що народжується над планетою. Малює і, просячи, наказує нам:

ХАЙ ЗАВЖДИ БУДЕ СОНЦЕ!

Завжди і всюди. Не закривайте його чорним крилом смерті. Не перекреслюйте його траурним розписом ядерної ракети. Адже малюнок дитини – це життя. А життя, як і діти, – майбутнє планети. Тож борімося за майбутнє планети, за свято. Хай завжди буде праця – – як свято, як мир на землі й у всесвіті!

Напередодні Нового року вітаю усіх з новими тисячоліттями, кожне з яких має увінчувати доброта і розум.

Отак або дуже (повторюю) приблизно так я хотів виголосити свою промову в ООН. Шкода, що я її тоді не виголосив. Мені чомусь і тепер думається, що світ хоча б на краплину став веснянішим і теплішим. Звичайно, у промові, яку тоді виголосив я замість цієї, прозвучали всі втілені тут думки, але без пафосу, без емоційного заряду, без яскравих і переконливих прикладів. З мого погляду, прозвучали холоднувато, без пристрасті. Це й ображало, бо за мир треба боротись на повен голос, полум'яно й наступально!

ООН! Я згадую цей новий всесвітній ковчег людства. Я бачу представників різних країн у кожному із семи комітетів. Я чую їхні голоси на різних мовах світу. І цього не порівнюю з Вавілоном. Я не хочу цього порівняння. Але чи не здається вам сьогодні, що новий Ноїв ковчег з кожним днем наближається до останнього свого водоспаду? Я чую голоси відчаю і крику, вслухаюся в поради і пропозиції. Усі на всіх мовах світу сьогодні один одному радять, як відвести каравелу по імені Земля від останнього водоспаду. Але чи не час уже взятися за весла?

За весла, земляни! Щоб потім не було пізно! Щоб усім нам і кожному зокрема не стало соромно при наступному витку цивілізації. Цивілізації, яка б після цього не сказала в своїй новій історії людства:

– До нас цю планету населяли варвари!

А може, на той час вони якесь інше слово вигадають. Такого в їхньому лексиконі взагалі не буде.

ЗАДУМАЙМОСЯ!

СЬОГОДНІ! –

ЗАВТРА

БУДЕ ПІЗНО!

МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 16

Вавілон на Гудзоні - doc2fb_image_02000012.jpg

Готель – це рідний дім не лише для тих, хто там працює, комівояжерів, але й для тих, хто більшість свого життя проводить у відрядженнях. От, скажімо, як я. На своєму літературному віку мені доводилося описувати чимало готелів. Та й у цьому іронічному творі я вже присвятив кілька сторінок своєму тимчасовому притулку. Але я й інші готелі бачив. Готелі, куди ви можете зі своїм чемоданом і у своєму вагоні заїхати прямо в готельний коридор – до портьє. А так само й готелі для кішок, готелі для собак... Звичайно, я не бачив готелів для тих, хто змушений валятися на манхеттенських вентиляційних решітках... Але вчасно поставимо три крапки. Бо далі вийде дубляж наступного розділу під скромною назвою «Готель».

Розділ XVI. ГОТЕЛЬ

Здається, про все розповів: і про портьє, і про подушечку, і про електролампи, а от про готель, в якому жив довго і в якому перебував тимчасово, – жодного слова.

Ну, почнемо з того, що ви увійшли в номер. Одразу, як щиро радить комісар поліції міста. Нью-Йорка (і я, користуючись нагодою, ще раз сердечно дякую йому), накидайте на двері ланцюжок, а то й два і погляньте у вічко, чи за вами ніхто не вийшов з ліфта й не стежить. Все в готельних дверях, як і в квартирі кожного американця, є. Не вистачає, щоправда, для більшої гарантії барикад, зо два кулемети й хоча б одного міномета. Це на той випадок, якщо вам удасться в Нью-Йорку заснути й хтось з цього скористається і несподівано прорве вашу оборону. Бо тут, як ніде, підходить: твій дім – твоя фортеця.

32
{"b":"971638","o":1}