Найбільше своїм вбранням хизувалися бабусі. Я з них не дивуюсь. Кожен врешті-решт показує найкраще з того, що має. А ті дами перебували в такому віці, коли й під дулом пістолета не покажеш нічого, окрім сукні. І я подумав, що природа невблаганніша за будь-якого суддю. Суддю так чи інакше якщо не грішми, то гарною жінкою спокусити можна. А ось природу не спокусиш ні коштовним камінням, ні золотом, бо вона їх сама творить.

Дідусі здебільшого понатягували на себе чорні смокінги. В руках тримали палиці із золотими наконечниками. Така паличка, кажуть, могла б прогодувати сорок тисяч нью-йоркських безпритульних. А та, в якої наконечник із найкоштовнішого каменю та ще й з інталіями, то й усі двісті.

Таких паличок з каменями, інталіями я налічив у «Метрополітен – опері» за три сотні. Досить роззброїти цих дідусів, і проблема голоду в Америці була б розв'язана.

Опасистих дідусів, таких, як ми здебільшого малюємо на карикатурах на дядю Сема, чи такого, як Уїнстон Черчілль, – я зустрічав мало. Того дня такі на очі майже не потрапляли. Переважали довгі, немов бамбукова тростина, і худющі, наче хорти. Кожен з них, здається, вимагав додаткового харчування, певних вітамінів і сонячного проміння.

Споглядаючи все це, незчувся, як опинився за порогом. Дія кондиціонера тут закінчувалася, і ми одразу пірнули в нью-йоркський морок – густу суміш вологості і задухи, густого диму й смороду, що ширився із чорних поліетиленових мішків, розкиданих на тротуарах міста.

Коли мої очі трохи призвичаїлися, я помітив, що навколо нас страшенно багато джинсового люду. Одні стояли, пересовуючи цигарку з одного куточка рота в інший, інші багатозначно перекидали корпус тіла з одної ноги на другу. І всі щось жували, не зводячи з нас допитливих очей. Тиша висіла загадкова, мертва і насторожуюча.

«Все, – подумав я, – Почалося, не вистачало, щоб і мене, представника пролетаріату, тут сприйняли за бісового мільярдера і потовкли ребра». Я негайно перестав імітувати багатія і спробував видати себе за круглого сироту з дитячого будинку повоєнних років. А далі взагалі перейшов на пролетарський крок. Хай бачать, що я представник гегемона, такий, як і вони, хоча й без джинсів. Для солідарності теж почав жувати. Оскільки жуйки в кишені не знайшов, взявся за свій язик. І це тепер помітно відбилося на моїй, колись бездоганній, творчості. Я взяв шефа під руку:

– Коли вмирати, то разом!

Мабуть, в тій напруженій обстановці я вимовляв їх стиха. Він, здається, цих слів не почув, бо запитав:

– Що ви сказали?

– Питаю, хто ці люди?

– Американці! Прості американці, які прийшли подивитися на нас, диваків, що слухають арії за тридцять п'ять доларів і не помирають з нудьги. Вони нас вважають ненормальними. Це звичайне явище для Америки. Їх довела до цього «масова культура». Для них опера все одно, що для нас.. А втім, придумайте порівняння самі. Це, либонь, ваш хліб –вигадувати, порівнювати.

Я задумався. Отак одразу нічого й не придумаєш.

– Це все одно, що для мене Ренуар, – випалив я. Але він мого жарту або не зрозумів, або не сприйняв. Відчувши це, я додав:– Ну, тоді як сучасна суперпоезія: чим менше там ясного, зрозумілого, доступного, тим більше претензії на мудрість. Читаєш, а думаєш, що їси сухарі вперемішку з невідшліфованими камінцями.

Він мене, вочевидь, не слухав, бо вів спокійно далі:

– Не бійтеся. Вони прийшли подивитися на «вершки суспільства»: банкірів, міністрів, мільйонерів, мільярдерів. Вони в цю хвилину й на вас так дивляться.

– Чому тільки на мене? – запитав я і відчув, що мені раптом стало холодно. – А на вас? Чи вас тут знають?

– І на мене також, – відповів шеф. І мені трохи полегшало, але не можу сказати, що того вечора мене не била лихоманка. Не хотілося вірити, що то почалися перші ознаки субтропічної лихоманки, але щось схоже на це.

– Вас трясе?

– Це від незвички. Я досі не акліматизувався.

– Так, цей процес проходить довго, – мовив шеф, і я з цього зробив висновок, що він достобіса розумний чоловік.

Ми стояли на сходах «Метрополітен-опери», й мені так хотілося сказати щось мудре. І я сказав, показавши на гурт людей, що не спускав з нас очей:

– Всі вони теж мріють стати міністрами.

– Ні. Всі вони хочуть стати мільярдерами. А стати міністром чи президентом, вони так гадають, то може й осел, якщо він хоч трохи розумніший від ослиці, але найперше, коли має гроші.

Розкішні автомобілі, покриті шкірою й позолотою і витягнуті, як сигари, підкочували один за одним. З тих ролс-ройсів, континенталів, імперіалів, кадилаків вискакували військові (очевидно, генерали) й відчиняли перед своїми босами двері, віддаючи кожному честь і щомиті готові в разі потреби віддати за них своє життя.

– Вперше бачу таку армію генералів. Судячи з еполетів та галунів, у них достобіса родів військ, – поділився я своїми спостереженнями з міністром. – І, до речі, в них непогана форма.

– Це не генерали, – перебив мене шеф, щоб я зі своїми спостереженнями не зайшов ще далі. Я вирішив виправити свою помилку й собі дещо безцеремонно перебив його:

– Я й сам бачу, що серед них попадаються адмірали й фельдмаршали. Але їх значно менше...

– Це лакеї і швейцари, – спокійно сказав шеф.

– З такими кокардами на таких шикарних кашкетах?

– Чим багатший бос, тим яскравіше одягнений швейцар, лакей. А офіцерів та генералів у формі в містах США ви взагалі не побачите. В них військові у формі в містах не розгулюють.

– Збожеволіти можна, Це не Америка, а зовсім інший світ. Ви знаєте, в мене тут не все вкладається в голові, а хочеться спакувати якнайбільше.

– Записуйте у блокнот, – порадив шеф. – Інформацію я вам даватиму.

Мені хотілося його обняти, але якраз під'їхав наш кадилак, і я не встиг. До відвідування «Метрололітен-опери» я вважав, що наш кадилак найшикарніша автомашина. Навіть гадав, що вона найкраща в світі, але на фоні тих, які сюди прибували, думка змінилася, хоча автомашина справді чудова. А якщо порівняти з нашим «Запорожцем», то можна сказати, що вона – цілий універсам, у якому все необхідне є. Навіть свій мікрокінотеатр, де можна не лише слухати опери, а й переглядати відеокасети, прокат яких дешевший від редьки, вирощеної корейцями прямо на дахах хмарочосів.

– Підступи імперіалізму, – сказав своє улюблене наш водій і зло натис педалі акселератора. За нами тільки захурчало. Сотні дві американців середнього достатку не без цікавості проводжали нас, доки не розчарувались, помітивши, що за номерами автомашина належала до дипломатичного корпусу. А дипломати в їхніх очах це не ті люди, що свого часу натрапили на золоту жилу Клондайку, по якій досі пульсує кров у вигляді золотого дощу.

Щоб уявити собі Нью-Йорк, спершу треба уявити нагромадження висотних пам'ятників на кладовищі. Потім те кладовище в уяві збільшити в сотні разів і пустити по асфальтних проходах поміж пам'ятників автомашини, які б рухалися у три-п'ять рядів в один і в другий бік. І щоб серед машин – жодної людини.

Нью-Йорк – це неймовірно. Це – фантастика. Вашінгтон після Нью-Йорка – все одно, що Жмеринка після Парижа. А як виглядатиме Філадельфія – цей острів, на якому вперше... А втім, не будемо силувати уяви, не будемо поспішати. До Філадельфії ще треба доїхати.

Ось ми й мчимо по автостраді, немов по асфальту, як по безконечному дзеркалу. Тут також не зустрінеш людини. Люди в автомашинах. і у вас таке враження, ніби по тому дзеркалу снують некеровані об'єкти, поміж яких мчите автомашиною і ви, мчите і весь час напружено думаєте: «Чи доїду сьогодні до Філадельфії!» Угадуючи ваші сумніви, кажу: