Я не міг нічого вдіяти. Я вже й сам бачив, що він божевільний. І вирішив не ризикувати. Тому лагідно запитав:

– Навіщо вам мої ґудзики? Чи у вас нема чого їсти?

– Так, нема. Я приходжу до цього клубу, щоб хоч раз поїсти. Тут не дадуть померти.

– А ґудзики? – Мені жаль було ґудзиків. Я купив їх у Парижі. І це була моя чи не єдина згадка про Париж, в якому й не був. Ми приземлилися в аеропорту Орлі, названому так на честь якогось маршала, нібито українського походження[20]. Я цього стверджувати не можу, бо ми через кілька хвилин знялися в повітря. Маю на увазі – літак.

– Ґудзики?! – він на мене глянув несамовито. Якби ви бачили його очі! Я так злякався, що буквально блискавично випалив:

– Рвіть, рвіть. Якщо вони вам прийшлись до смаку. Вони мені ні до чого, До того ж вони – французькі.

– Французькі? – його рука зупинилась у повітрі в напрямі до мого найнижчого ґудзика. Я взагалі розгубився. Але згадав, що на моїх джинсах блискавка, втішив себе тим, що блискавок і пасків він не колекціонує.

– Французькі? – ще раз перепитав мене й заглянув у вічі. Я не знав: добре це для мене чи погано. Але вирішив: будь, що буде, твердо стоятиму на своєму.

– Так, французькі. Я їх купив у Парижі.

– Чому ви зразу не сказали? – вигукнув він не то на радощах, не то з печалі. – Ви мене хочете звести з цього світу. Так, так, на біса мені ці французькі ґудзики. Я ситий ними по горло.

– І тепер вирішили проковтнути мене?

– Не плетіть дурниць, – трохи грубувато, але досить тверезо сказав він. – Нічого з вами не станеться.

– Спасибі, ви мене заспокоїли, а то я вже було подумав про чорний костюм. Тут щодня когось ховають.

– Сто п'ятдесят чоловік на добу, якщо не всі двісті. Похоронна служба виготовляє їх на двісті осіб. Якщо не вистачає, беруть з інших могил. Покійники не ображаються, – закінчив він.

Я згадав, що про це десь уже читав. Але не хотів позбавляти емігранта «третьої хвилі» права відкривати мені Америку.

– Щодо ґудзиків… – згадав він. – Я дуже шкодую... що. На мене щось найшло. Ви не повірите, але я страшенно засумував за батьківщиною, якої в мене уже нема...

– Не треба! – тихо сказав я.

– Що не треба?

– Говорити так далі не треба!

– Я більше не можу. – І упав мені на груди, заридав.

Потім він мені розповідав, що цілими днями простоює в аеропорту імені Кеннеді і все чекає переказ на тих 100 тисяч доларів...

Згодом до мене підійшла поважна леді. Вона випустила у мене коротку, як черга з автомата, фразу:

– А ви знаєте, що я сюди приїхала через вас?

Це мене так приголомшило, що в мене, певне, очі полізли на лоба.

– Так, так, так – строчила вона далі. – Саме через вас, журналістів і письменників. Вас сюди привозять у салонах першого класу. Вас в аеропорту зустрічають найкращі автомашини посольств і місій. Потім вас везуть у шикарні готелі, тоді водять по найкращих у світі музеях. Показують історичні місця, пам'ятники. Перед від'їздом – на шопінг. І адью, Америко. А тоді в нашій (вибачте, тепер уже у вашій) пресі ви пишете вошивенькі (ще раз вибачте) статейки про цей капіталістичний світ. Пишете поверхово, не пишете, а лозунги виголошуєте. Ми читали й не вірили, все то було непереконливо, Розумієте, непереконливо. Кажу по складах.

– Я вже чую, – вихопилось у мене. – Я колись працював у РАТАУ і знаю, що таке вимовляти по складах.

– Тут немає життя. Ви його й не бачили. Ви його не хочете або боїтеся бачити. А ви поїдьте в Гарлем, ви поїдьте у мій теперішній Бронкс. У Нью-Джерсі. Цей штат активно рекламує нам якась Маргарита Полонська. Мабуть, також емігрантка. І запевняє, що там справжній рай для емігрантів. А тут: жорстокість, жорстокість, жорстокість! Напишіть так, щоб було сильно, щоб було переконливо. Це моє останнє прохання у цьому світі. – Ці слова вона вимовила особливо зворушливо.

Я пообіцяв по можливості задовольнити її прохання. І через те розділ цей назвав: «Живі манекени». А ось чи сильно, чи переконливо – судити не мені.

Коронованих королів, шейхів, султанів я набачився у штаб-квартирі ООН, але в США є ще й інші королі. Малопримітні. Не Рокфеллери, не Дюпони, не Моргани. Назовемо їх королями асфальту. Про них і піде мова, й ви з ними можете познайомитися особисто, якщо, звичайно, у вас виникне таке бажання.

Але щоб не мучити усіх читачів підряд, раджу цей розділ прочитати тільки водіям, автолюбителям, працівникам державтоінспекції і тим, хто сьогодні уже мріє стати власником «Запорожця», «Ниви», «Москвича», «Жигулів», «Лади» чи «Волги».

Решта може пропустити цей розділ без особливої втрати для себе і цим самим ще раз підтвердити, що моєї книжки не можна нічим замінити. По-перше, вона на всі чи майже на всі випадки життя; по-друге, цікава тим, що її можна читати вибірково, і, по-третє, цінна своєю оригінальністю; у ній вперше в історії літератури мистецтво художнього слова тісно переплітається з мистецтвом реклами і одне одному не заважає.

Цікаві люди, американські полісмени. Я впевнений, що жоден з них не хворіє на радикуліт і ні в кого з них не вилітають диски з хребців. Кожен з них обвішаний сотнею (не менше) різних предметів, що звисають з обох поясів. Гадаю, це запроваджено для стійкості. Щоб поліцейський, як ніхто інший, відчував земне тяжіння і міцно стояв на ногах. Через це не кожного американського полісмена легко зіб'єш з ніг. Кольт, гумова палиця, ліхтарі, ніж, ножик, ножиці, олівці, авторучки, кулькові ручки, наручники, бляхи, телефони, рації – і все це на двох поясах і на одній людині. Для повної безпеки й, звичайно, для враження кожному поліцейському Нью-Йорка варто б повісити по сокирі й по молотку.

Цей тягар, очевидно, виструнює їхні постаті. Треба мати неабияку силу й мужність, щоб все це носити роками на собі й не почувати себе ослом. Маю на увазі осла як тяглову силу. Мені особисто американські поліцейські нічого поганого не вчинили, і вони тільки за цей тягар гідні того, щоб їх там шанували. Отож, зовсім не маю наміру їх ображати, інакше сам собі нагадував би іншу тварину, яка в морі може замінити компас, але все одно називається свинею. Аби не свині, яких Христофор Колумб брав собі на борт – частину для харчів, а решту замість компасів, – то йому б ніколи не відкрити Америки. А відкривши її, ніколи б не повернутися додому. Рим, як відомо, врятували гуси, а Колумба – свині. Тепер, слід гадати, зрозуміло, звідки пішло оте «підкласти свиню».

Поліцейський у США цінується на рівні журналіста й президента. Першого там не визнають, другого не оберуть, я третього – не візьмуть на роботу, якщо він не зразковий сім'янин. Це одне з найсвятіших правил. Вважається, що коли ти чесний у сім'ї, то чесний і в житті. Як буває насправді, один бог знає, Ну, й, припускаю, Федеральне бюро розслідування.

... Загалом Нью-Йоркські поліцейські нагадують мені вишколених артистів. Вони не ходять, а, сказати б, вишивають. Вони не стоять, а позують. І на вас крадькома кидають погляди, і не тому, що ви у них викликали підозру, а лише щоб переконатися, чи ви милуєтеся ними. Це – нью-йоркські нарциси.

Свої кольти поліцейські США носять так, щоб вони могли при першій потребі вивалитися з кобури. Для мене це найбільша загадка: як, на чому ті пістолети у тих кобурах тримаються? Вони зовсім-зовсім оголені.