І от Рейган переді мною. Моєму здивуванню не було меж. Президент Рейган стояв на голові недалечко від Білого дому і позував перед фотоапаратом. Поруч з ним на всіх своїх чотирьох повзав якийсь дивак і чи то щось комусь доводив, чи у такий дивовижний спосіб брав у когось інтерв'ю. Я підійшов ближче. Президент навіть ногою не поворухнув. «Сталеві нерви, – захопився я його витримкою, – і яка стойка! Щось рекламує… Але що саме? Мабуть, шкарпетки, черевики й підтяжки». Став придивлятись уважніше й помітив, що холоші брюк президента не опускалися і на йоту, хоча ноги стриміли різко вертикально вгору. «Все ясно, – вирішив про себе. – Американці винайшли нову матерію на штани. Вона зовсім не гнеться. Залізна матерія».

Американці полюбляють такі означення – залізна. Реклама, я знаю, додасть: шикарна матерія, єдина у світі.

Але навіщо це потрібно президентові? Я знаю, що Рональд Рейган – колишній голлівудський актор. Потім став багатим землевласником. А ось тепер пішов на свого найголовнішу роль, про яку мріяв упродовж усього свого артистичного життя, – на роль президента США. І зараз грав її непогано. Принаймні народ фальші не помічає, Але навіщо йому реклама? Та ще в такій позі. Я знаю, що американці поважають тільки тих, хто стає улюбленцем публіки, їхнім ідолом, ідеалом, суперменом. Невже й таке входить у комплекс завоювання авторитету? Я бачив на 5-й авеню Нью-Йорка живих манекенів, що демонстрували костюми, спортивні штани, блузи. Я бачив подібні манекени з «міс Америк» останніх п'яти років. Вони теж стояли на головах, але у вітринах магазинів і рекламували різного фасону трусики, панчохи, підв'язки, пояси, колготи, купальні костюми. Це було зручно для покупця, бо спіднички на них піднімалися аж до грудей чи навіть до підборіддя, і рекламований одяг облягає наймодніші фігури.

Мені хотілося побалакати з президентом. Але я не був певний, що зможу й собі так стати на голову. На моє превелике щастя і здивування, він раптом став з голови на ноги. І зробив це так спритно, що я й не помітив, коли те сталося. Щоправда, трохи похитувався, але в тому – нічого дивного. Людині сімдесят три роки, подумав я. У його віці чи зможу я не те що на голові – на ногах триматися.

Тепер я підійшов до нього упритул, і яким було моє здивування, коли побачив, що цей президент – манекен. Манекен, з яким, виявляється, можна сфотографуватися за два долари.

– Будь ласка, сер! – запропонував мені молодий жвавий фотограф.

Свій подив я висловив уголос українською мовою, щоб юний бізнесмен нічого не зрозумів.

– О, ви з України! – вихопилося в нього. – Чую знайому українську мову.

«Невже й Вашінгтон це Вавілон, але вже не на Гудзоні, а на Потомаці? Невже й тут усі поліглоти?»

– Ви не дивуйтесь – я з Одеси. Ваш колишній земляк.

– Але як? – тільки й вихопилося в мене.

– Що як?

– Як ви до цього дійшли?

– Слухайте сюди, – він підійшов до мене ближче, на ходу перелічуючи долари. – Ви коли-небудь були в Одесі?

Я звів угору брови. Мовляв, що за питання? Жити на Україні – і не побувати у такому чарівному місті!

– А там на пляжах ви були? Ви бачили, як там у нас фотографують дітей на левах, леопардах, тиграх? Їх знімають з мавпочками і крокодилами. Ягуарами і вовками. Зайчиками «Ну, постривай» і тим сучим сином – Вовком. А це Америка. Це Сполучені Штати... Тут на мавпочок нуль уваги. Тут для клієнта давай щось вагоміше. Їм потрібен його кумир. Усі хочуть сфотографуватися з Ронні… І я їх один на весь Вашінгтон задовольняю. Це мій винахід. Мій патент. Хочете сфотографуватися на згадку? Приїдете на Україну, скажете: «Фотографувався з Рейганом».

– Не велика честь, – сказав я.

– Невелика. А хто сказав, що велика? Але й недорога.

– Скільки ж ця розкіш коштує?

– Лише два долари.

– Ну, що ж,– сказав я, – президент за два долари – це й справді не так уже й дорого!

Я цю фотографію привіз з собою і міг би помістити її на цій сторінці, щоб переконати читача, що жодного слова тут не вигадую. Але маю певність, що й так мені вірять.

Зате цей знімок я показав мамі. Вона мене не зрозуміла.

– Хіба ж я тобі наказувала фотографуватися з ним? Я тебе просила тільки сказати, щоб він після зустрічі з тобою набрався розуму (ви чуєте, якої думки про мене мама?). Ти ж, якщо захочеш, переконаєш навіть колоду, щоб вона ожила. Коли чогось хочеш – ти завжди свого доб'єшся. Чи мо', ти й добивався, щоб отак фотографуватися з ним? Я від тебе цього не чекала.

– Мамо, але ви подивіться, яка поза в мене і яка в нього. Ви бачите, як я йому переказую ваші слова. Він намагався дещо зрозуміти, але до нього не все доходило. В мене страшенно погана англійська вимова. Він гадав, що я з штату Огайо. А коли я йому сказав про лій в голові, він зблід. Ти бачиш, яка мертвотність у нього на обличчі? Як у манекена. Стовідсоткового манекена. «З тим космічним щитом у тебе нічого не вийде, Ронні, – казав я йому. – Ти краще подумай про тих тридцять п'ять мільйонів, що живуть за межею бідності, про три мільйони жебраків». Я все йому сказав, мамо.

– Все одно не треба було фотографуватися. Ти ганьбиш нашу сім'ю. У нас ніхто не сидів у в'язниці, не втік за кордон.

– Але він, може, порозумнішає, мамо.

– Хто? Манекен?

– Який манекен? – перепитав розгублено я.

– Оцей манекен, – показала вона на Рейгана. – Ти ж сам казав. Блідість, обличчя, як у манекена.

Я прикусив язика. Ні, мама таки все зрозуміла.

– І невже з ним може сфотографуватися будь-хто? – запитала вона. .

– Будь-хто. Крім американського безпритульного, – відповів я. – По-перше, він бездомний, по-друге, безробітний, і йому не те, що на копію, а й на оригінал начхати. По-третє, коли б той безпритульний мав два долари, то він би краще купив шматок м'яса й кусень хліба, аніж...

Я не хотів ображати президента. Та й, мабуть, не маю морального права. Я тільки констатую факти, підтверджуючи їх своєю фотографією.

Можу навести ще один приклад.

Напередодні виборів одна з фірм випустила туалетний папір. Побачили б ви, яка за ним черга стояла! Адже папір був з портретом президента Рейгана. Я не знаю, хто випускав той папір, до якої партії належав власник тієї фірми, але знаю одне: американцям видніше, куди поміщати портрет свого президента. Я в їхні внутрішні справи не втручаюсь. Це було б нечесно і непорядно. Мене саме так виховували – в чужі справи не втручайсь. Самі розберуться. Це, між іншим, досить мудрий життєвий принцип. Прикро, що не всі його засвоїли. Бо коли б засвоїли – то в світі було б набагато спокійніше. І головне – оптимістичніше.

Ми чимало знаємо про існування манекенів: жіночих, дівочих, хлоп’ячих, дитячих. Але щоб в ролі манекенів виступали живі люди – таке можна зустріти тільки в Америці. Якщо ви маєте бажання уявити хоча б в загальних рисах, що це таке – то вперед, до розділу «Живі манекени»! Вивчивши його напам'ять, можете сміливо казати далеким знайомим: «Оце нещодавно побував у США, то таке...» Але зачекаймо – давайте усе по порядку і до кінця. Тим більше що кінець не так вже й далеко.

Я й зараз вважаю, що всі мої зустрічі у США відбулися на належному рівні. Мої ж промови – на найвищому рівні. Як оцінювали їх мої споглядальники і мої слухачі – важко сказати.

У США мені доводилося зустрічатися з багатьма різними і за світоглядом, і за віком людьми. Зустрічався часто і так само часто перед ними виступав, удосконалюючи свій ораторський хист.