Як на мене, то Марк Твен заслуговує більшої шани, ніж будь-який мільярдер Сполучених Штатів Америки. Але американці не дуже мріють про титули всесвітньовідомих сатириків. Вони віддають перевагу садибам, біографіям і мільйонам Вандербільдів, Рокфеллерів і Дюпонів.

Проте останніх двох речень я тоді вголос не сказав – боявся, що це вже втручання у внутрішні справи Америки. Хай там собі розбираються. Та якщо раптом прислухаються до моїх порад і вшанують трохи краще, ніж шанують дотепер славне ім'я Семюела Клеменса, то вважатиму, що й американці живуть не доларом єдиним.

Але повернімося у готель з чарівною назвою «Вишневий сад». Мій колега сидів на дивані умиротворений. Я мав щастя насолоджуватися спокоєм товариша і навіть ділити це почуття навпіл. Хай уже його буде зверху. Мені ще з ним працювати й повертатися додому. Чи варто ламати списи за якогось американця, якщо він навіть здобув усесвітнє визнання?

– Тепер уже можна говорити. Ви, сподіваюсь, добре потрусили мізки тим підслуховувачам, – похвалив його.

– Я їм завдав жару, – без удаваної скромності гордо відповів він.

– У такому випадку я б хотів запитати вас, як справи з досьє?

Чорт забирай, від цього останнього слова в нього десь спрацювала невидима пружина. Не віриться, що вона вмонтовувалася в американський диван, але можу засвідчити будь-де і перед будь-ким, що його підкидало саме після цього слова, і з такою силою, якій би могла позаздрити будь-яка катапульта в сучасних реактивних літаках.

– Про це тут ні слова, – застеріг він. – Тільки на вулиці, – прошепотів на вухо. – Там я вам усе поясню!

Я заспокоївся. Він також. Хоча мені дуже хотілося, щоб він ще раз підстрибнув. Але колега пересів на стілець, і тепер я не був певний, що там є такі ж пружини, як у дивані.

– Досьє, – сказав він після першого американського сніданку, який ми витягли з вітчизняних рюкзаків, – у них давно на всіх нас є. Вони все про кожного з нас знають. Навіть який колір ваших очей.

– Але в мене колір очей міняється залежно від ситуації, обставини і положення корпуса тіла.

– Вони й це враховують, – твердо запевнив він мене, бо йому, бачте, це було відомо. – Вони знають навіть те, чого ви самі про себе не знаєте.

Я йому вірив (а не вірити не міг – він же не вперше в Америці) і тому одразу з усім погодився. Хоча й сказав:

– Гаразд. А от звідки вони знають, що я містер такий-то, – як мене портьє назвав?

– Я ж вам пояснював: у цьому готелі, як, до речі, і в інших готелях, кожний третій... (йому здалося, що він трохи переборщив, тому більшу цифру збив на меншу) кожен другий – працівник фебеер. В кишені агента ваша фотокартка, й не в одному примірнику, Й не одного розміру, і не лише в анфас, але і в профіль. А щодо прізвищ, то їх в готель подав наш генсек.

– О господи! – зітхнув я.– Як усе просто. Ви мудрий чоловік! – Я не утримався, щоб не похвалити колегу.

Він не заперечував, і я подумав, що ще й до біса скромний. Мені було приємно мати справу з такою людиною. Та ще й далеко від рідного дому.

Шедеврів у світі чимало. Їх творили Гомер, Вергілій, Овідій, Рембрандт, Тіціан, наші вітчизняні класики. Але на подібне до того, що створив комісар поліції міста Нью-Йорка, не спромігся жоден з названих і не названих авторів. Це, скажу вам, воістину правдивий твір. Твір, якому можуть позаздрити найкращі реалісти світу, в тому числі і автор цих рядків.

Скажу більше: видавництво, яке випускатиме у світ «Вавілон на Гудзоні», могло б як безкоштовний додаток видати окремим випуском шедевр комісара поліції, друкувати окремою брошурою на 6 мовах ООН) і дарувати тим, хто збирається до Нью-Йорка. Повірте мені, там цей шедевр став би кожному туристові і другом, і порадником. Не зашкодить він і кожному, хто прагне вважатися літературно освіченою людиною і тяжіє до збирання раритетів.

У місії Української РСР на кас чекав не тільки по-справжньому королівський обід. Більше враження справило повідомлення про те, що до нашого приїзду там пролунало 400 телефонних дзвінків – один вагоміший за інший. Америка любить контрасти й розваги, і в цьому випадку вона лишилася вірною собі.

Жодного з тих дзвінків я б не назвав тим словом, що в німців називається «фройндшафт». А втім, самі посудіть.

Зміст кожного дзвінка був ясніший, ніж сонячний день на Манхеттені. То були одверті погрози: одного з дипломатів підріжуть (найкращий варіант за умови, що при доброму лікуванні будуть певні шанси вижити); другого уб'ють (зовсім нікчемний варіант, але зате чисто американський стиль); викрадуть дружину дипломата (варіант суто італійський, але тут невідомо, кому пощастить); і підкладуть магнітну міну під автомобіль нашої місії.

Я одразу вирішив не сідати в автомашину.

Життя – це рух. А рух – це життя. Тим більше що до 42-ї стріт на Іст-Рівер, де розташувалася штаб-квартира ООН, рукою подати, й ноги в цій справі – надійна річ. Особливо коли вони належать спринтерові на короткі дистанції, який їх пересікає з швидкістю кулі, випущеної з 3-ї авеню на 5-ту. Та мене відмовили. Мовляв, у США ходять тільки бідняки і, чого доброго, перехожі ще можуть як рівноправного заплювати. Люди, котрі поважають себе, їздять на кадилаках і роллс-ройсах...

Я себе поважав. Більше того, любив. Особливо вранці, коли треба було сідати в авто. Але скоро помітив, що тут я не оригінал. Як тільки перед посадкою у мене розв'язувалися шнурки на черевиках, вони розшнуровувалися і в інших. Намагався я заправити штанину в халяви чобіток – те ж саме робили й мої колеги.

Коли шматиною оксамиту наводив блиск на своїх штиблетах, його наводили й мої товариші по автомашині. Як я не намагався потрапити в автомобіль останнім з чотирьох, мені не вдавалося. Тут усі ставали джентльменами. Ні, таки правда – дурний приклад гірше, ніж епідемія грипу. Як би там не було, все минуло «о'кей», інакше вам ніколи не довелося б прочитати цих рядків, що здалеку нагадують любовну лірику, хоча дещо в спотвореному вигляді. Але в цьому нічого дивного. Більшість з них писалися на Тому Світі. Та ще й під дулом пістолета...

Словом, радів я м'якій посадці передчасно.

Такі дзвінки-погрози дещо охолоджують твою гарячу голову і примушують на життя дивитися з меншою дозою оптимізму. Принаймні без жартів. Отже для нас наступало чисто американське життя – без будь-якої перспективи й віри у завтрашній день. Я знав, що американці, які дали людству найбільшого гумориста в світі Марка Твена (це моя особиста думка), не позбавлені гумору й досі. Єдине, чого я не знав до приїзду в Нью-Йорк, то це того, що тут гумор занадто чорний. Я знав, що в цьому міст; чимало населення чорного. А от що гумор... Для мене це було такою ж несподіванкою, як відкриття Америки рівно через 500 років після того, коли до берегів її вперше підплив Христофор Колумб.

«Якщо хочеш бути великим – дружи тільки з великими» – це я придумав такий афоризм й тепер його не соромлюсь, бо в ньому таки щось є. Принаймні на мій погляд. Не прославишся ти – вони прославлять тебе.

Але повернімося до дзвінків. Я спочатку сказав, що вибираю серіал другої порції дзвінків – убити. Щоб в одну мить, аби не мучитися, але мені товариші зауважили, що тут хазяїн не я, бо ж вибирають вони. То лотерея – кому що випаде. Я зрозумів і одразу здогадався, що це лотерея, в яку не всі хотіли грати.

Але на цих телефонних дзвінках психологічна обробка нас не закінчилася. Мій товариш мені щиро порадив: