– Ходитимеш по Нью-Йорку, ні з ким не знайомся. Краще обійди його десятою авеню...

Я це негайно взяв на озброєння. І треба ж, буквально наступного дня раптом помітив, як до мене наближається мій знайомий товариш, колега по серйозному перу, один з наших кращих прозаїків. Він так зрадів мені, встигнувши-таки помітити мене, хоч я намагався просковзнути у під'їзд на 2-й авеню. Так, мабуть, цей товариш ніколи не радів, коли навіть зустрічався з рідним братом. Він розкрилив обійми з твердим наміром кинутися мені на плечі, обійняти й полити мій найновіший костюм своїми чоловічими, добре солоними слізьми.

– Брате мій, – гукнув він. – Ніколи не подумав би, що ти тут, в Америці.

– Пане, – холодно, але у всеозброєнні зустрів його я. – Прошу пана, зверніть з дороги. Я вас уперше бачу й не хочу знати, хто ви й звідки.

– Ти що!

– Пане, – повторив я, і він одразу відчув, що в цьому слові щось таки закладено. Дружбою тут і не пахне.

– Тю! – сказав він. – Здурів чоловік.

Цього мені було достатньо, щоб щезнути з його обрію.

Коли через три місяці я зустрів цього товариша в Києві, на Хрещатику, крикнув:

– Брате мій, друже Романе!

Він гордо повернувся і сказав:

– Пане! Прошу, зверніть з дороги. Я вас уперше бачу й не хочу знати, хто ви й звідки.

Я все зрозумів, я ж бо догадливий. Мені багато не треба.

Це було потім, а тоді я присів на диван і взяв у рухи пам'ятку. Мені особисто подарували її у нашій місії. Я цю пам'ятку сховав і зберігаю як реліквію не тільки у своїй пам'яті, а й у шухляді – англійською і українською мовами. Я мрію дочекатися того дня, коли підростуть онуки й прочитають її в оригіналі. Хай знають, в якому пеклі перебував їхній дід.

Цю пам'ятку написали не наші працівники. Я їх не хочу ображати, але, впевнений, вони до такої пам'ятки не доросли. У них на таке таланту не вистачить. Це не пам'ятка – а шедевр. І якщо вона чогось варта, то не менше цілого розділу в такій книжці, як моя, котру пишу без будь-иєї допомоги. Якщо мені тут хтось і допомагав, то тільки комісар поліції міста Нью-Норка, і я йому безмежно вдячний. Наступного разу, як тільки поїду в США, обов'язково попрошусь до нього в гості. Все-таки приємно зустрітися зі своїм співавтором, якого, на жаль, не бачив і в очі, але з усього видно, чоловік він не без божої іскри. Іншого на таку посаду у Нью-Йорку не призначили б.

Почнемо з того, що, дякуючи йому, я зберіг двадцять доларів, які потім знадобилися мені. Купив за них прикраси своїй дружині, потреба в яких з роками все зростає і зростає.

Ці двадцять доларів, як і пам'ятку комісара поліції міста Нью-Йорка, я носив при собі, твердо пам'ятаючи: «Завжди тримайте при собі 20 доларів у нагрудній кишені. Якщо тільки незнайомець приставить вам до живота ножа чи пістолета, ви без жодного слова, спокійно, з посмішкою на вустах вручіть йому 20 доларів. Він вам скаже:

– Сенк'ю!

Ви йому у відповідь:

– Пліз[4], сер, – і, лагідно посміхнувшись, поклоніться. Для французів – зробіть реверанс. Для жінок – кніксен».

Я з півгодини тренувався біля дзеркала. Двома пальцями виймав купюру вартістю у двадцять доларів і вже через тридцять п'ять хвилин відчув, що можу виходити на сцену нью-Йоркського життя. А потім подумав, що для того малоприємного типа з ножем чи пістолетом вистачить і десяти доларів. І я поклав у кишеньку дві купюри по п'ять і взявся. далі штудіювати рекомендацію комісара, поліції міста Нью-Йорка. Для бажаючих можу додати її до книжки. Але на це вже потрібна воля видавництва.

Та яким було моє здивування, коли я й тут виявився не оригінальним. Такі, як я, уже були до мене.

Комісар писав: «Якщо ви покладете в кишеньку 10 доларів – ну, буквально читав мої думки, – то грабіжник візьме їх і замість "сенк'ю, сер" добре натовче вам пику».

Я поторкав себе за щелепу. Поки що все було на місці, і витягнув ще 10 доларів.

«Не тримайте в кишеньці, – писав далі комісар, – великих сум грошей і не подумайте при грабіжникові відлічувати належну йому таксу, він може вас штрикнути ножем і забрати всі. Пам'ятайте! – оце слово мені в пам'ятці найбільше подобається, хоч і зустрічається досить-таки часто. – Пам'ятайте! Грабіжник завжди поспішає. Йому ніколи ваші долари перелічувати».

«Ага, – подумав я, – він бере тільки доларами. Марки, крони чи там фунти стерлінгів йому не підходять». Хоча в моїх кишенях їх не було, але мене все цікавило. Чим більше читав, тим більше збагачувався інформацією. «Не користуйтесь ліфтом», – прочитав я і навіть образився. Не гасатиму ж я на тридцять третій поверх пішки. Для серця, може, це й непогано, хоча я й не зовсім у цьому впевнений. Але трохи нижче комісар мене заспокоїв: «Якщо в кабіні ліфта підозрілий незнайомець, почекайте, поки підійде другий ліфт».

Тепер все зрозуміло. Почекати можна. А якщо він раптом тебе запросить? Скаже:

– Будь ласка, сер!

Як ти йому відмовиш? Тим більше з моєю слабохарактерністю. О господи, слава богу, що я не жінка! Але звідки мені відомо, що цей незнайомець підозрілий? Як визначити, що він підозрілий, комісар не дає жодних рекомендацій.

Поїхали далі. Але стоп, «Перш ніж сісти в ліфт, переконайтесь, що він рухається в потрібному вам напрямку. Якщо переконались, то ще й загляньте в дзеркало, щоб пересвідчитись, чи нікого в ліфті нема».

Тепер ви можете собі уявити, які в Америці ліфти – мов кімнати. Одразу там того підозрілого незнайомця і не помітиш, тим більше якщо він буде завбільшки як Наполеон. Такого ви можете виявити там тільки тоді, коли він сам відгукнеться. Словом, складне життя в Нью-Йорку. Не скажу за всю Америку, але в Нью-Йорку... Не вірите мені, повірте комісарові поліції. Йому вірити можна. В Америці даремно гроші нікому не платять. Там за шматок хліба треба таки добре попотіти. Ось що він пише далі:

«Зайшовши в ліфт, стійте біля кнопок екстреної зупинки або подачі сигналу тривоги».

Гадаю, ви можете не заздрити тому, хто жив два-три місяці в Нью-Йорку, бо якщо в нього сивина погустішала, то це прямий наслідок життя у Нью-Йорку, коли у вас, звісно, повернеться язик назвати це життям.

«Не дозволяйте незнайомим заходити до себе в приміщення. А якщо дозволили, то перегляньте, чи не залишив він якихось предметів, небезпечних для вашого життя».

По імені тих предметів комісар не називає. Гадаю, то могли б бути невеличкі бомбочки. Не обов'язково атомні. До цього незнайомець, мабуть, не вдався б.

«Не повідомляйте незнайомих із тих, хто вам зателефонує, номерів своїх товаришів. Візьміть краще їхній і скажіть, що він вам передзвонить».

Ось тут комісар поліції не оригінал. Я теж так роблю, коли раптом хтось дзвонить моїй дружині і питає, де вона зараз, я завжди чесно кажу:

– Не знаю. Мабуть, в ательє мод пішла шити сукню. А що їй передати? Хто дзвонив, залиште свій телефон, адресу, вона вам зателефонує.

Як правило, він після цього кидає трубку, не хоче з таким підозрілим типом, як я, зв'язуватись. Комісар тут не в брову, а в око цілить.

«Вмонтуйте просту, беззвучну систему сигналізації тривоги, яка повідомить нас про те, що вам потрібна наша допомога... Якщо вам хтось загрожував чи намагався вас викрасти, але не встиг, негайно повідомляйте про це місцеве відділення поліції (номер телефону 911) чи найближче відділення ФБР».

Номер того телефону я запам'ятав одразу й пам'ятаю його досі. Шкода, що біля нашого готелю хтось пограбував телефон-автомат. Адже за кожний дзвінок там треба платити 25 центів. Чотири таких монети – і вже долар. А скільки разів на день ділові американці дзвонять з телефонів-автоматів, знає тільки сам бог і, звичайно, той, хто постійно їх грабує. По цьому ж номеру (я вичитав у кількох газетах) ви можете зателефонувати, якщо помітите того, хто грабує телефони-автомати. Фірма обіцяла п'ять тисяч доларів тому, хто затримає. Я збирався здійснити зо дві таких операції. Але стримався. Володіючи прийомами карате, я не знав, чим володіє мій противник. Якщо, скажімо, кольтом, то гадаю, що карате проти тупорилого кольта безсиле. А потім не кожне життя варте п'яти тисяч навіть у доларах. Я своє оцінював дещо дорожче і заради такої мізерії не хотів ризикувати.