Як уже мовилося раніше, у Нью-Йорку дуже полюбляють рожевий колір. Тут майже усе рожеве: рожеві подушечки, рожеві пудельки, рожеві сни, рожеві мрії, рожеві фламінго, рожеві банани, рожеві персики. Шкода, що реальність досить-таки чорна. І не лише в Гарлемі.

У мене в холодильнику стояла пляшка пива американської фірми «Міллер». Аби був знав, що подушечка – це... Словом, ви мене зрозуміли. В такому випадку я міг би портьє замовити й тараньку. Із задоволенням запив би пивом і не заплатив би й долара. Хай би після цього мене звинувачували в канібалізмі.

З того часу я «подушечки» більше не зустрічав. Зате із портьє бачився кожного третього дня. Він мене зустрічав так, ніби ми з ним виховувалися в одній ясельній групі. Я знав, що в світі існує чимало усмішок і посмішок: щирих, веселих, сердечних, милих, товариських, чарівних, привабливих, ніжних, красивих, симпатичних, душевних, кривих, лукавих, потворних, сардонічних, передсмертних, але посмішка портьє після візиту тієї «подушечки»...

Гадаю, її не можна назвати дружелюбною, хоча портьє аж вилазить із свого блейзера[7], рекламуючи мені саме таку посмішку. І це кожного третього вечора.

– Вам подушечку, сер? – і знову вигинався, наче китаєць з Чайна-тауна. Не знаю, що йому тоді сказало «рожеве порося», але в чомусь був переконаний, що вона його запевнила, що в мене долари не розходяться з ділом. Інакше б він не наполягав:

– Вам подушечку, сер? У нас широкий вибір. Окрім рожевих, є голубі, оранжеві, золоті, срібні й бронзові, сер. Є кольору чорного агату...

«Ну, сволота, – лаявся я в душі – ще й насміхається наді мною. Йому тих трьох доларів мало від мене». І я після чотирьох таких зустрічей твердо поклав собі: ще кілька вечорів, і тоді йому нізащо не минути подушечки на смертному ложі, мені – електричного стільця, а нашому представництву в Нью-Йорку – міжнародних ускладнень. Мої друзі знають, наскільки в мене загострене почуття несправедливості. Це відчуття можна прирівняти хіба що до ножа, і то дуже вигостреного.

На сьомий день я піймав себе на думці, що як тільки отримаю платню, обов'язково куплю кольт (тут його купити так само просто, як у нас гірчичник, коли він не в дефіциті), і хай тоді спробує поткнутися до мене з тією проклятою «подушечкою».

– Ніяких подушечок, – категорично заявляв я майже щовечора. – І матраців, між іншим, теж, – бо він уже починав натякати й на матраци.

– Сер, – заблагав я,– не мучте мене цією проклятою подушечкою. Ось вам моїх чесно зароблених п'ять доларів, і покінчимо з цим раз і назавжди.

– Ноу, сер, – глянувши на купюру вартістю у п'ять доларів, сказав він. – Подушечка будь-якого кольору коштує десять доларів, сер.

– Я вам плачу тільки за вашу посмішку, і якщо можете, ради всього святого на землі, більше не посміхайтеся до мене. Не посміхайтесь і вдайте, що ви мене вперше бачите. Вперше і востаннє, інакше... я даю вам відкупного.

Я не докінчив своєї фрази. Вона мала прозвучати в його вухах приблизно так: «Інакше я за себе не ручаюсь, сер. І якщо ви цього не зробите, то я вам допоможу, Ви завтра ж увійдете в число тих ньюйорківців, котрі не вмирають своєю смертю».

Але замість того з вуст злетіли, як це часто з усіма нами трапляється, зовсім не ті слова:

– У вас тут все на одну ціну: костюми, штани, куртки, кросівки, джинси, шуби, пальта... Все на одну ціну, незалежно від розміру фігури й голови, аби лише одного фасону й з одного матеріалу...

– Подушечки теж, – посміхнувся він.

– Я здогадуюсь, сер. Але я даю вам відкупного. Просто так... Без подушечки.

– Ноу, – відповів він і поклав на свій прилавок моїх п'ять доларів.

– Тоді дивись мені, – погрозив я.– Коли ще хоч раз мені посміхнешся і запропонуєш подушечку, то...

– О'кей, сер... То, може, матрац, сер?..

– Ноу, – тільки-но я встиг це слово вимовити, як несподівано до готелю зайшло двоє наших, і я замовк. Портьє подав мені ключа, по-змовницьки підморгнув і промовив:

– Гут найт, сер.

Його щастя, що мене незабаром охопила ностальгія і я не добув у Нью-Йорку до кінця відрядження. Інакше б він ніколи не прочитав би написаних мною рядків про нього.

Якщо в Нью-Йорку так широко культивується «метод подушечки», то зрозуміло, що тут не забули й за одну з найдревніших професій, свідками якої, кажуть, був навіть сам бог Саваоф. Цього я стверджувати не берусь, а от щодо найдревнішої професії – ласкаво прошу, але застерігаю – не далі наступного розділу.

Цей розділ читач, поза сумнівом, може й не читати – багато не втратить. Скажу більше – про це заборонено писати навіть в США. Ми ж цей розділ друкуємо з єдиною метою, щоб ще раз переконатися: невже й справді заборонений плід – найсолодший, і невже людина у своїй психології за мільйони років так мало змінилася.

Якось зайшла мова про повій, і в мене виникло бажання побачити на власні очі натуральних проституток. Бо де й коли я зможу побачити цих представників найдревнішої професії. Якщо нині людству п'ять мільйонів років, то їм, гадаю, набагато більше, їхнє ремесло ж було праматір'ю усіх без винятку сучасних ремесел. За винятком, звичайно, дипломатії, яка не має з їхнім заняттям нічого спільного.

У кожному разі, Єві теж потрібно було з чогось починати, і вона тоді вперше надкусила те золоте яблуко у райському саду. Припускаю, що то був звичайний апельсин, якого стеріг отой бородатий бог. Він уже перебував у тому поважному віці, коли онуки зовсім перестають шанувати й відверто заявляють (інколи прямо в очі): коли вже тебе чорт забере?!

Певен, щось подібне сказали й Адам з Євою, коли бог почав дрімати...

Якщо ти природно спиш і не прикидаєшся, то на об'єкті твоєї охорони можна поправляти все, що неправильно лежить, і витягти з води навіть вудочки, і спокійно їх змотувати. Дід похропує. Отже, стопроцентна гарантія безпеки. Старе спить глибоким і здоровим сном. Лікар йому в цьому випадку – зайвий живий об'єкт. Хай спить на здоров'я і не прокидається до ранку. Це, між: іншим, одна з найяскравіших клінічних картин, за якою можна безпомилково визначити, що в людини (будь вона хоч богом, хоч дідьком) нервова система працює на рівні американсько-японської електроніки. Непогано для нашого часу. Майже на рівні сучасних вимог.

Коли ж всевишній дрімає, тут чекай біди. Саме там, у райському саду, й трапляється ота вселюдська трагедія. Ким тоді доводилися йому Адам і Єва, дітьми чи внуками, я точно не знаю. Про це не повідомляє жоден з найдавніших документів. Навіть шумерський. А якщо і є деякі відомості, то дуже суперечливі. Очевидно, що якраз потягло на кисле. Яблука були ще незрілі, але ті все ж спокусились. Коли ж надкусили, виявилось, що то апельсин. Адже крали вперше. Досвіду, можна сказати, ніякого. Шкірка – гірка до неймовірності. Тепер ви вже знаєте, звідки пішло оте дружнє «гірко», що його кричать у нас на весіллях, – від апельсина!

Дехто це, правда, сприймає як побажання. Мовляв, сімейне життя гіркіше, ніж солодка редька. Тут певна доля істини є, але дуже мала. «Гірко» пішло не від редьки, а саме від апельсина, який надкусили на світанку (я маю на увазі світанок людського життя на землі) Адам і Єва.

Тоді в організм людини диявол заклав і дуже підлувату рису характеру, якої ми досі не можемо вивести із арсеналу своїх настроїв – мені погано, хай буде ще гірше тобі, може, мені раптом полегшає...