Ми пропливли попід тридцять другим мостом навколо Манхеттену і несподівано втратили з поля зору плавців. Мені думалося про них. Кожен, міркував я, наближаючись до фінішу, уявляв себе мільйонером. Адже переможцеві, котрий пройде крізь дошки, мазут і дьоготь, обіцяно двадцять п'ять тисяч доларів. Він їх одразу, звичайно, вкладе у вигідне для нього солідне діло, і якщо його справи підуть «о'кей», незабаром стане мільйонером. Інших думок в жодного з плавців не було. Кажу про це з певністю. Це ж саме підтвердив і наш екскурсовод, який тут виконував роль не лише дотепника-жартівника, але й відгадувача думок кожного з п'яти тисяч пасажирів, що тут розмістилися на чотирьох палубних лавочках, взятих напрокат у літньому кінотеатрі.

Заплив фінансував спортивний відділ нью-йоркського муніципалітету. Можливо, один з мільярдерів – на честь дня свого ангела. Чого не знаю, того не знаю. Екскурсовод теж цього не знав, бо у програму його розповіді це не входило, й морські стайєри тільки збивали його з канви, хоча на початку нашого рейсу здавалося, що збити цього балакуна неможливо. А може, він хворів на короткозорість. А втім, на тлі різнобарвних масних плям, що вкривали Гудзон та Іст-Рівер, якихось десяток плавців не так уже й легко помітити неозброєним оком.

За гудзонівських марафонців я спочатку був зовсім спокійний. Знав: якщо комусь з них не дістанеться тих двадцяти п'яти тисяч і якщо котрийсь у стані афекту після краху сподівань захоче піти на дно, бо то був його останній шанс у житті, – все одно не втопиться – вода в Гудзоні настільки густа, що кожен з нас може тут почуватися корком і плавати, як поплавець із найкращого в світі каучука. На поверхні хвиль можна триматися доти, поки підбере одна з команд по очистці води.

Лякало мене в цьому запливі не те, що хтось з них піде на дно, Лякало те, що коли кожний із плавців на старті стрибне у воду білим стайєром, то на фініш міг прийти коричневим і, що найстрашніше, – чорним. Тут виникала чергова проблема – зменшення ставки. Відомо, є такі спортивні свята, де меценат, якщо він сам білий, білим платить одну ставку, а чорним – іншу, значно меншу.

Не знаю, чим той манхеттенський заплив закінчився, хто кого перегнав, бо ми дещо притишили нашу ходу біля знаменитого на весь світ собачого госпіталю і, здається, кинули якір. Та хоч би як там трапилося, гадаю, меценат не дуже розпинався, що замість білих на фініш прийшли кольорові. Бо якщо плавці на цьому щось і програли, то меценат тільки зекономив.

Ми наближались до Манхеттену, і раптом нам здалося (а може, лише мені), що в сіро-голубому серпанку починають підійматися над водою маленькі-маленькі будиночки, начебто коробочки з-під цигарок «Кент», а коли ми наблизилися, вони перед нашими очима стали витягуватись і виростати, як стовпи з-під води, набираючи форм і розмірів висотних будинків, що верхами сягають неба, але фундаментом своїм глибоко сидять у воді. Ви мимоволі про себе вигукуєте:

– Ось де вона, Атлантида!

Я дивився на це небачене досі грандіозне (це слово американці полюбляють), єдине в світі видовище, і мені здавалося, це сам Посейдон раптом прокинувся в Атлантиді і наказав наймогутнішому своєму атлантові підняти цю частину землі на могутні плечі й разом з отими вежами-будинками, що торкаються володінь Зевса, показувати людству.

І якщо перед нами на обрії з'явиться диво-місто з величними шпилями і з діамантовими спалахами прожекторів на дахах, не дивуйтесь – це Нью-Йорк. Це справді місто, рівного якому нема в світі. Віддайте йому належне. Не бог Посейдон подарував людству ці могутні хмарочоси у сто і сто з гаком поверхів, до вершин яких рідко яка птиця долетить. Їх утверджено тут руками людини найпрекраснішої професії – будівничого.

Минув час, і я оце думаю: чи плавали ми на «Королеві Вікторії»? Я й досі в цьому сумніваюся: чи не був то жарт американців? Мені зараз здається, що ми просто сиділи на палубах. Гід виголошував зужиті жарти, а ми вірили, що відчалили від берега й вийшли в море. Чотирипалубний пліт, на якому спокійно сиділи, їли морозиво, сандвічі, пили кока-колу й бразильську каву «Пеле», димів двома чорними трубами й імітував плавання, підсилюючи його час від часу гудками. Стопроцентна імітація, міраж того, що ми справді пливли. Найпевніше, що ми таки стояли на місці, а навколо нас крутився Манхеттен, демонструючи всі свої краєвиди, білдінги, музеї, мюзикли, парки, корти, пам'ятники, госпіталі й мости...

Якщо ви відвідаєте Рокфеллер-центр (навіть так, як я – цілком випадково) і помітите стільки позолоти на ньому, то обов'язково впіймаєте себе на думці: «Кому цей пам'ятник?» І якщо вам у відповідь скажуть: «Людині, яку при житті називали потворою, чудовиськом», ви не повірите. Не вірив і я. Але пам'ятник – це не лише реклама. Пам'ятник – це і факт.

А втім, у багатьох людей по той бік земної кулі свої погляди на життя, Погляди такі ж різні, як і асигнації, якими набиті гаманці. І про це не нам судити. Ми можемо тільки констатувати. Вони у своєму домі господарі, і їм видніше, що й до чого.

В Америці, як її обожнювачі стверджують, не лише все пишне, все грандіозне, але й все, чи майже все, наймасштабніше. Кінотеатри такі великі (маю на увазі літні), що ви туди можете заїхати великою автомашиною, не виходячи з неї, переглянути кінофільм і виїхати. Супермаркети такі ж самі. Великі тут і парки, великі тут і площі, вражаюче великі садиби й мільярдерів. Князівство Ліхтенштейн, наприклад, поступається перед територією садиби Вандербільда.

Площі тут, як правило, обгороджені товстими іржавими ланцюгами, що провисають між білими стовпцями. Відстань між стовпцями гід, ніяк не вагаючись, називала фестоном. Усі з тим погодились. Мені те слово також сподобалось своїм звучанням, і оскільки іншого в моєму лексиконі на той час не було, я взяв його на віру.

Але це так, між іншим. Я ж маю розповісти про те, куди ми несподівано забрели, вивчаючи Нью-Йорк.

Перед нашими очима розкинулась дивовижна панорама. У повітрі дзвеніла музика, навколо нас снували люди різних племен і рас, а над ними пурхали позолочені янголята й такі ж карапузики з пухленькими ніжками і пухленькими рученятами. Все це, очевидно, мало символізувати святість, чистоту, непорочність того, що тут є, і особу того, хто все це заклав, чи, правдивіше сказати, того, для кого все це споруджено. Ось такі або приблизно такі думки снували в моїй голові тоді, коли я дивився на цю небачену розкіш: все в золоті, у мармурі, у сяєві вогнів.

– Кому належить цей квартал, що нагадує лапідарій – повсюди пам'ятники, надмогильні мармурові плити з висіченими і позолоченими написами? – запитав я свого супутника, але він мовчав, бо не почув або не хотів саме в ту мить відповідати. Його зір чарувало якесь видовище. Побачивши, куди він втулив свій погляд, я відчув, що і моя нижня щелепа так само низько відвисла, як і його. Ніби з царства тіней на цей осяяний сонцем і підсвічений електричними ліхтарями гранд-плац випливли сотні чарівних фей. Були вони не міфічні, а реальні. Ми дивилися на них і самі собі, не змовляючись, казали:

«Боже, Америка стверджує, що людей створив ти і що всі вони різні. Але якщо ти двічі перетнеш Атлантику, а потім заодно Індійський і Тихий океани, то ніколи не зустрінеш однакових, схожих одна на одну, як дві краплі, океанських вод. Тільки ось для цього палаццо-кварталу добрано звідусюди довгоногих богинь воістину однаковісіньких. Для чого створено їх так досконало і кому належить цей гранд-плац, де ми стояли, похитуючись від розкоші і сліпучого освітлення?»