Але той, кого тягне до твердіших, тупих чи гострих предметів, аніж подушечка, наступний розділ може пропустити, хоч я вам по секрету скажу, якщо ви його пропустите, може трапитись несподіване. Коли вас запитають: «Ви читали "Вавілон на Гудзоні"» і ви підтвердите, вас можуть запитати ще раз: «А пам'ятаєте розділ "Подушечка"?» Якщо ви похитаєте головою, мовляв, ні, то вам скажуть: «Ви взагалі не читали цієї книжки, бо цього розділу забути неможливо»,

Тому вирішуйте самі, що для вас краще.

Як я швидко переконався, адміністратори й портьє в американських готелях дуже люб'язні. Пригадую, уже на третій день після мого перебування у «Вишневому саду» один з них, найввічливіший, зустрів мене на порозі й мило запитав:

– Вам подушечку, сер?

– Ноу, сенк'ю, – відповів я.

– У вас є подушечка, сер?

– У мене їх дві. А щоб не було зморщок на шиї, я жодною з них не користуюся.

Портьє розсміявся. Мене пересмикнуло. Нічого дотепного цього разу, наскільки мені здалося, я не сказав. Але американці, очевидно, тонше, ніж ми, розуміють гумор. Я це відчув ще в перші дні мого перебування у Нью-Йорку. Цей же портьє, як тільки помічав мене, вибігав з-за свого бар'єра (я точно не знаю, як та перегородка називається, за якою він стояв, але гадаю, що тут слово вжите точно, бо портьє, окрім того, що посміхався мені, ще й торгував цигарками, водночас запальничками й подушечками) і постійно догідливо, як японець, кланявся й питав:

– Вам сьогодні подушечку, сер?

На п'ятий день його чергування я не витримав і погодився.

– Ну, що ж. У мене є дві голубі, прошу ще й третю, але рожеву. І щоб з натурального пуху, м'яка, бо до штучного і синтетичного я ще не звик.

– О'кей, сер. На котру годину вам її подати? До вечері чи після?

– Після, після, – повторив я. – О двадцять четвертій нуль-нуль. Бо я в той час починаю дивитися фільми по кабелю. Вона мені пригодиться під голову на дивані.

– Буде зроблено, сер.

Рівно о двадцять четвертій нуль-нуль до мене в номер постукали. Я відчинив. На порозі стояло кирпате дівча, схоже на рум'яне ошпарене поросятко. В руках воно тримало рожеву подушечку. Я його пропустив у номер. Подушечку дівча поклало на диван і тихо, але наполегливо, мовила:

– Десять доларів, сер.

– За що? – майже перелякано запитав я.

– За подушечку й обслуговування. Як накажете вас обслужити? – і почала переді мною роздягатися, Я кинувся з переляку до штор, намагався якомога їх швидше опустити, але, як на те, у тій американській перехваленій механізації щось десь заїло, і вони ніяк не опускалися.

– О чортові підступи американського імперіалізму, – лайнувся я і щосили смикнув ту шнурівку, але штори не піддавалися.

– Не так, сер. По діагоналі. – Рум'яне поросятко підійшло до мене, взяло за шнурівку, повернуло її, як гіпотенузу, по діагоналі, і штори одразу ж опустилися.

– Ви любите масаж, сер? – запитала вона, стоячи переді мною в тому, в чому її років сімнадцять тому народила мама. – Але гроші я беру наперед. А то трапляються клієнти, які дістають насолоду, а тоді нічого не платять, сер.

У мене відібрало мову. Я деякий час дивився на неї і нарешті відчув, що таке правець. Мій власний язик нагадував мені неподатливий хрящ, якого раптом скував п'ятдесятиградусний мороз. Дівчинка стояла переді мною і переступала з ноги на ногу. «Коли вона встигла роздягтися?» – запитував я сам себе, але помітивши на бильцях стільця тільки один-єдиний рожевий халатик, подумав, що це їй зовсім неважко було зробити. На собі вона дещо залишила, але якщо не дуже пильно придивлятися, то можна було рожевих черевичків, як і капронів кольору її тіла, й не помітити.

«Вербують, – перелякано майнула, наче спалах блискавки, догадка. – Мене ж попереджали: ні з ким ніяких контактів. Але щоб завербувати дипломата за допомогою подушечки? Я б ніколи до цього не додумався. Тільки тепер я збагатився на певні знання. Усе! – сказав я сам собі. – Так кінчається моя дипломатична кар'єра, не встигши розпочатися». Я витріщив на неї очі й майже закричав, але дуже тихо:

– Ноу, мадам!

Я намагався накинути на неї її халатик.

– Ніякого масажу!

– О'кей, сер. Що в такому разі накажете? Які вас задовольняють прийоми?

Я знав кілька прийомів: самбо, карате і кон-фу, але сюди жоден з них не підходив. Я настільки розгубився, що не тільки за прийоми забув, але й жодного слова з жодної мови не міг згадати, а тому заговорив одразу чотирма: англійською, українською, німецькою і французькою:

– Ноу і век, мадам.

Українська мова в цьому ряду була найлаконічнішою, і мене за іншої, спокійнішої, ситуації, безперечно, охопило б почуття національної гордості, але тієї хвилини я думав значно масштабніше. Я всім єством відчув, що в цьому імперіалістично-капіталістичному світі, де все продається, навіть подушечки, і купується, у мені не лишилося жодних буржуазних пережитків.

– Я з цим уже давно покінчив, років сімдесят тому, – пояснив нарешті їй, але вона мене не зрозуміла і запевнила, що я непогано зберігся і вона мені дала б не більше сорока.

Певно, коли б їй накинути ще доларів з десять, вона б мій вік визначила б цифрою тридцять. Що їй мій вік – за долари можна його і збільшити, і зменшити.

Підійшовши до стільця, я намагався напнути їй на плечі халат.

– П'ять доларів, і гуд бай, – сказав я, стягуючи її з дивана, куди вона вже встигла примоститися. Потім покірно підвелась і попрямувала до ліжка, яке мені нагадувало стартову площадку аеродрому імені Кеннеді.

– Якщо сер вважає, що тут йому краще...

– Сер вважає... Візьми своїх п'ять доларів і котись подалі – дещо грубувато сказав я, – бо в тебе зі мною цей номер не вийде.

Вона повільно почала одягатися. Я помітив, що це їй зробити неважко, хоча вона вдавала щось протилежне. Я міг би їй допомогти, але мені здалося, що ця допомога була б недоречною при наявності в неї одного-єдиного халата, до того ж, здається, без жодного ґудзика.

Вона незадоволено надула свої пухкенькі губки, взяла купюру й, помітивши на ній цифру «5», правила своє:

– Ноу, сер. Робота вимагає десять доларів!

– Але ніякої роботи не було, і ти мені кинь ці імперіалістичні штучки. Тобі не вдасться мене завербувати. Хай чують ті, хто мене підслуховує. І ти їм так само передай, – розійшовся не на жарт. – І вона це помітила, але не відступала ні на крок.

– Десять доларів, сер. У нас така такса: сім мені, а три портьє. Адже йому не доведеш, що роботи не було, портьє подумає, що я ті долари поклала собі в кишеню...

Я глянув на неї.

– Твоєму портьє неважко пересвідчитись у протилежному – в тебе жодної кишені нема.

Мені здалося, що це мій найпереконливіший аргумент, але вона з ним не погодилася.

Я їй дав десять доларів, щоб вона пішла від мене.

– Сенк'ю, сер, – зробила вона кніксен, не одягаючись. – Вперше бачу такого клієнта, який платить тільки за живу рекламу. – Вона здивовано стенула плечима і, накинувши халатик на свої рожеві плечі, додала: – Обіймайте голубі подушки, сер, якщо вам більше подобається груповий секс, ніж індивідуальний.

– Век! Век! Век! – виштовхав її за двері, не забувши при цьому порадити підшукати для себе серйознішу роботу. Навряд чи вона мене тоді послухала.

Зачинивши двері і накинувши на них ще й додатковий ланцюжок, я упав на диван і витер з чола піт, що градом котився з мене. Тільки тепер збагнув суть гумору портьє і те, що в Америці означає слово «подушечка». Не знаю, чи це слово діє в усіх п'ятдесяти двох штатах Америки чи тільки в Нью-Йорку і, може, ще на околицях Нью-Джерсі.

Того вечора, власне, тієї ночі, я ще довго не міг заснути. Перед моїми очима весь час миготіла та рожева «подушечка». У неї й справді все було рожеве, пригадав у спокійнішій обстановці я, – рожеві губи, рожеві щічки, рожеві плечі, рожеві пухкенькі з ямочками на ліктях руки, не кажучи вже про інші частини тіла, до яких я, слово честі, навіть не доторкався.