Люба моя! Признаюся тільки тобі одній: якщо так далі піде, то з Нью-Йорка я привезу готовий роман у листах. Для чого відкладати на завтра? Для чого це робити дома, коли в мене є вся можливість його написати тут? Дома, сама знаєш, за обов'язками нічого не встигнеш»,

Тепер ви відчули, яка сила таланту. Я теж міг би написати роман у листах. Але боюсь бути не оригінальним, хоч, звичайно, такого письменника, яким є Коротич, наслідувати не гріх, а честь.

Читаючи роман В. Коротича «Лице ненависті», я переконався, що дружина – це та високо благородна істота, яка може перенести все. Навіть листи, якщо це так подобається чоловікові.

Як я не люблю подорожувати і реально і в уяві, але ніколи не думав, що доведеться побувати на Тому Світі.

Я щасливий, що жив у Нью-Йорку – першій столиці світу, якщо вірити путівникам. Я щасливий, що бачив його на власні очі – цей сучасний Вавілон на Гудзоні, а найбільша моя радість, що після перебування в ньому маю все-таки змогу написати ці рядки й сподіватися побачити їх окремим виданням.

Якщо у творі, як, маю надію, читачі самі переконалися, передано не тільки образи баченого, але й роздуми над враженнями, то в цьому розділі мовитиметься про силу того почуття, що називається ностальгією. В останні дні перебування далеко від Батьківщини воно так бентежить, що лічиш буквально кожну хвилину, яка наближає час повернення на рідну землю.

Багато чого бачив я у Нью-Йорку. Особливо на Манхеттені. Бачив «Метрополітен-оперу» і Метрополітен-музей. Бачив Рокфеллер-центр і Лінкольн-центр. Бачив хмарочоси Емпайр стейт білдінг і Пан-Амерікен білдінг, Крейслер-білдінг. Бачив собаче кладовище й собачий госпіталь, бачив собачий готель і собачі магазини. Я майже все бачив – окрім хіба що цирку. Та, гадаю, те, що впадало в очі на білому Бродвеї, – повністю заміняє цирк. Я б сказав, заміняє навіть суперцирк, і, мабуть, дуже добре, що той цирк не виїзний.

І ось я вдома. Ще ніколи земля не була такою близькою, дорогою і рідною, як цього разу. Запах її я відчував крізь забиті смогом пори свого тіла й обшивку авіалайнера.

Я опускався по трапу, й мені хотілося якнайшвидше кинутися до тих, хто нас зустрічав, і всіх підряд розцілувати. Та, торкнувшись землі, раптом відчув, що мій ентузіазм спадає, і я лише міцно потис товаришам руки. Коли охолов остаточно (довго не подавали автобуса), а повітря в Борисполі було морозяне, то подумав: «Друзі небагато втратили, не відчувши на собі моїх щирих і гарячих поцілунків».

А разом з тим я стояв і ще не вірив, що вже вдома. Хотілося упасти на рідну землю, особливо на клумбу із припорошеними інеєм чорнобривцями.

Приїхавши додому, дружина одразу запитала, що я привіз.

– Тобі і друзям подарунки, а собі – гастрит.

Розпакувавши валізи і оглянувши сувеніри, вона несподівано втратила те, що ми називаємо по-іноземному – оптимізм.

– Де ти був? – голосом слідчого, який не звик довіряти словам, а тільки фактам, поцікавилась вона.

– В Америці! У Сполучених Штатах.

– Перестань! Хоч на старості літ знайди у собі мужність признатися, де це ти стільки їздив? Що оце, читай:

«Я приїхав з Америки. Оце прямо з Нью-Йорка. Від вашого чоловіка листа привіз». Ти думаєш, мені 16 років?

Я цього, до речі, ніколи не думав.

– Ти гадаєш, мене так легко обдурити? То де ти був?

– В Америці. В Нью-Йорку!

– Ще де?

– У Вашінгтоні!

– Ще де? Тільки швидко і не кліпай очима?

– У Філадельфії!

– Ще де?

– У Нью-Джерсі!

– Ну?

– Що «ну».

– Ну, ще де?

«На Ніагарський водоспад їздив. Хотів було втопитися – хотів трохи пригамувати пристрасті дружини. – Але американська влада не дозволила. Сказали: "ноу, сер". Маєте бажання топитися, то, будь ласка, з канадського боку, там хоч сторч головою».

– Я питаю тебе, де ти за цих два місяці ще був? Сидів безвиїзно у Нью-Йорку?

– Їздив у Рівердейл. До Васі Поліщука.

– Мене Вася не цікавить.

– Бачив Люду.

– О, з цього б ти й починав. З цього завжди треба починати.

– Я ніколи не знав, що треба починати саме з цього. Я...

– Що ти роз'якався?! – Вона підвелась.

Я відчув, що зараз може вдатися до тортур. Не дружина – прямий нащадок іспанської інквізиції.

– То куди ти їздив? Я тебе останній раз питаю.

– В Америці був. У найпередовішій країні капіталістичного світу. Скорочено пишеться США.

– Найпередовішій?

– Найпередовішій. Але в капіталістичному світі, – зовсім перелякався я. Не вистачало тільки, щоб рідна жінка перевіряла мою політичну платформу.

– Слухай, невже ти сумніваєшся, що я надійний? Грамотний. Комунікабельний. За кордоном родичів нема. У тюрмі ніхто не сидів і зараз не сидить. Сам не судимий. Морально стійкий. Що ти ще з мене хочеш?

– Морально стійкий, кажеш? За кордоном нікого нема й не було? Їздив по Америці? І більше ніде? – енергійно допитувала вона мене, тримаючи в руках один із найваговитіших американських сувенірів.

– Більше ніде. Це моє останнє слово.

– Тоді скажу я. – Вона зробила загрозливий крок уперед. Я зробив точнісінько такий же крок, тільки назад.

– Ти був в Одесі. От де ти, голубе, був і де кінчав свій черговий роман. І оцей мотлох, що ти мені привіз, – купив на знаменитій товкучці.

– На весь світ, – вихопилося у мене.

– Що на весь світ? – не зрозуміла вона мене.

– Одеський товчок був знаменитий на весь світ, але його вже давно закрили. Тепер є в Нью-Йорку, в даун-тауні.

– Ти мені баки не забивай. Твої слова – не факти, ось факти, – показала вона мені предмет, перевернутий нижньою частиною. – Оце факти! Бачиш, написано: зроблено в Одесі.

Я глянув і похолов. Там справді стояло: «Мейд ін. Одеса».

– Підступи імперіалістів, – вихопилося у мене. – Але звідки?

– От і я тебе питаю: звідки?

– Америка ж з Одесою не торгує.

– Видно, торгує, коли привіз із… Америки.

– Ти мені не віриш?

– А ти б мені повірив, коли б я десь їздила собі, потім повернулася і запевнила тебе, що була у Франції, а товари привезла з Житомира. Ти б мені повірив?

Справді, почухався я, логіка залізна.

– Тепер, – вона пішла ще далі. Я відступив на останній рубіж. Позаду була стіна. – Тепер, – вона вже стояла поряд з двома важкими предметами сорок четвертого розміру на подвійній підошві «сабо». Це були черевики для сина. Кожен з них важив стільки ж, скільки важить один черевик водолаза. Якщо таким черевиком трохи пристукне, увійду в паркет поверхом нижче, Я зіщулився.

– Боїшся? – запитала вона.

– Боюсь.

– Мало того що гуляєш, але й боїшся в цьому признатися. Ти завжди був боягузом. Я просто дивуюсь, як за тебе вийшла заміж. Та про це вже пізно говорити. Тепер слухай далі, – фантазувала вона. – Ти засипав мене своїми бездарними листами, які мені щотижня приносили підозрілі типи.

– То наші люди. Ти не маєш права так казати. Я за тобою скучав і хотів, щоб мої почуття швидше через океан перелітали. В мене, може, була ностальгія. Ти хоч знаєш, що це таке? Ти хоча б чула коли-небудь про таку хворобу?

– Чула й вивчала. Я до ностальгії не маю ніякого відношення. Ностальгія – це сум за батьківщиною. Ти ж не скажеш зараз, що я тобі дорожче за Батьківщину? Але пішли далі.

– Далі нікуди, – я намацав лівою рукою стіну.