– Стоп! – а тоді вже додав: – Червоне світло!

Червоний світлофор і справді рідкісне явище для Америки, Американці намагаються будувати дороги так, щоб ніде на одному рівні вони не пересікалися і не було ніде небезпечних перехресть. Але в Нью-Йорку червоних світлофорів чимало.

– Підступи імперіалізму! – сказав два своїх улюблених слова наш водій.

– Зачини негайно вікна! – попросив хтось із товаришів, і водій натис на кнопку кадилака – усі вікна враз зачинилися.

З-під мосту до нашої автомашини вискочило кілька молодих негрів, озброєних палицями й балончиками. Один з них накинувся на нашу автомашину, став терти брудною ганчіркою наше вітрове скло.

– Голодні безробітні, – пояснив хтось з товаришів.

– Відчиніть вікно, – порадив наш повпред.

Негр тим часом замурзав вікно остаточно.

– Що він робить? – запитав я, хоча й сам розумів, що бруднить скло.

– Чистить вікна. Не даси двадцять п'ять центів, почистить мармизу. Піджене під свій колір, – відповів наш водій. Повпред подав негрові долар.

– Сенк'ю, – показав білий разок зубів негр, а помітивши дипломатичні номери на автомашині, ще й двічі поклонився. Головою, щоправда, до асфальту не дістав, а просто повторив «сенк'ю». Видно, долара йому за останній місяць ніхто не давав, і що таке паперові гроші, він почав поступово забувати, і якщо такі гроші бачив, то по телевізору. А коли відчув у руках купюру й переконався, що його не обдурили, услід автомашині й нашим номерам закричав:

– Сенк'ю, містере, сеньйоре, мосьє, товариш.

Він, очевидно, хотів вгадати, якій країні належить ця дипломатична машина і хто це йому подав долар, коли дають здебільшого центи, й щоб не ображати гідності й мови жодної з країн за щедру винагороду, повторив завчене, одне-єдине слово різними мовами.

– Вони тут усі поліглоти.

– Нічого не вдієш, Населення, як у Вавілоні, – різномовне й різноплемінне.

– До стовпотворіння ще не дійшло?

– Періодично буває.

– Як у таблиці Менделєєва, – догадався я.

– Майже так, – відповів мені хтось з товаришів і цим самим порадував мене. Я на правильному шляху – на шляху до Вавілона.

Я милувався дорогою. Бо в кожній мандрівці є свої принади, спокуси і, звичайно, несподіванки. В Нью-Йорку, як я зрозумів зі слів моїх супутників, несподіванок в дечому навіть надміру.

Кожних п'ять хвилин у Нью-Йорку спалахують пожежі. Кожної третьої хвилини в Нью-Йорку хтось когось підрізує, кожної десятої – хтось когось убиває, в суботу й неділю йде служба у синагозі. В будні школярі ненормально божеволіють. Особливо під час перерви.

***

Детально описувати внутрішнє приміщення нашої місії не маю права. Бо що як хлопці з фебеер накажуть перекласти мою книжку на англійську, а місце розташування кімнат і їх призначення скопіювати й розповсюдити мільйонним тиражем. Про всяк випадок утримаюсь. Скажу лише, що в наші представництва – українське, білоруське й союзне – можна добиратися ліфтом. Можна й пішки. Але пішки не бажано. По-перше, важкувато для тих, хто не лазить по хмарочосах; по-друге, ліфтом зручніше, ніколи не проморгаєте своєї станції. На кожній зупинці дипломати (на громадських засадах) оголошують:

– Білоруський вокзал!

Отже, білоруси вже дома. Далі йде:

– Київ-Пасажирський.

Українці вже дома. Піднімаєтесь вище:

– Москва-Сортувальна. Кінцева зупинка.

Виходять усі: дипломати, бухгалтери, водії, офіціантки, перукарки, медсестри, лікарі, господарники, друкарки, продавці, стенографістки і, звичайно, касирки-дівчата, яких тут найбільше люблять і до яких залицяються, хоча наперед знають, що зарплату вони лише видають, а нараховує її бухгалтер. Але посмішка нічого не коштує, а за долари, навіть при інфляції, все-таки можна дещо купити.

У нашій місії є їдальня, де симпатична москвичка Наташа годувала мене за два з половиною долари (з міністра брала стільки ж – до відома тих, хто міг подумати, ніби він обідав по знайомству). Такий обід в американському ресторані обійшовся б у вісім разів дорожче, не враховуючи чайових, що тут обов'язкові, як повітря у кондиціонері. Одне слово, дівчина так старалася, що в мене особисто підкралося підозріння, чи не відгодовує вона мене до великодня. Щастя моє, що я не добув у Нью-Йорку до пасхи...

Про сади взагалі, про вишневі зокрема написано чимало. Ви пригадуєте: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...» Або просто: «Вишневий сад» А. П. Чехова. Я про інший «Вишневий садок». Про той, де, якщо й струшують щось, то, звичайно, не хрущів з вишень.

Гадаю, цього розділу також не варто перегортати, щоб мчати далі. Він, як кожний сад, має свої принади. Тут ви можете зустріти і квіти, і бур'ян. Отож, ходімте в сад. Я вас познайомлю з садом. Цього разу хоч і вишневим, але особливим.

З місії до готелю ми проходили крізь стрій сіоністських молодчиків, котрі наш приїзд вітали гаслами й дружними вигуками.

Американці обходили їх стороною. Я зробив так само.

У готелі я озброївся ручкою і ненавистю до проклятих імперіалістів. Ладен був (за звичкою) видати їм зі своєї біографії цілу докторську дисертацію.

Я ще в літаку думав: якщо тільки залишуся живим і мені вперше в житті вдасться перетнути Атлантику без м'якої посадки на дні океану, я їм напишу в анкеті таке, що вони мене разом з фебеерівцями запам'ятають на все життя.

Візьму, думав я, їхнє американське простирадло, заповнене безконечними пунктами, й видам такі параграфи, що ні ЦРУ, ні ФБР, ні найдосвідченіші – детективи з найкращої нью-йоркської контори не збагнуть, а скоріше вивихнуть собі мізки.

Якщо ж вони спробують до моїх анкетних даних увімкнути комп'ютер чи кілька ЕОМ, то при першому ж знайомстві з моєю біографією від перенапруження з того комп'ютера нічого не лишиться. Він замкне, і з його металевого черепа тільки дим піде й чад, а не інформація.

Я взяв ручку й глянув на портьє, який силкувався посміхатися мені. Ручка в мене була заряджена ще в Києві, і я знав, що коли за дванадцять годин перельоту в ній паста не стала твердою, мов алмаз, то я їх повідомлю, з якої сім'ї. Я напишу, що я позашлюбний син маркграфа-батька й французької гризетки. Українець французького походження з домішками польської й грузинської крові.

Група крові 2б і 4а залежно від перебування суб'єкта в тому чи іншому географічному поясі.

Мета приїзду: пограбування банків і вилов скажених собак на Бродвеї. Рід занять: нанесення ножових ран і постріли з-за рогу з усіх видів вогнепальної зброї будь-якого виробництва.

При детальному розгляді паспорта і при виявленні якихось помилок на його сторінках, які вони самі допустили (я ж бо сам собі паспорта не виписував) заявлю, що... Я їм загну таке, що вони на берегах Гудзону подібного ніколи не чули, А якщо почують, то не тільки вони, а й маківка Емпайр стейт білдінга вперше за останніх п'ятдесят років стане червоною, як розпечена болванка на металургійному заводі.

Я готовий був їх провчити, щоб вони раз і назавжди забули про свої мерзенні звички підозрювати чесну людину на кожному кроці, сумніватися в її документах і примушувати при першому ж відвідуванні готелю давати свідчення, свідком яких були твій дід і прадід з прабабусями. Якщо дійде до відбитків пальців, замислив я, то я за себе не ручаюсь. Мої колеги як хочуть – але я принижуватися не стану. Про всяк випадок графин, наповнений водою, я підсунув до себе ближче. Але хтось з моїх колег, що стояли попереду, прошепотів: