Вікна в готелі не обов'язково відчиняти. Це вам не аристократичне передмістя Філстон і навіть не Рівердейл. Це – сам Нью-Йорк. Свіжого повітря тут шукати все одно, що в доменній печі – кисню. У готелі завжди працює кондиціонер. В моєму номері він працював на повну потужність, і думаю, до мене не має жодної претензії, У кожному разі, я його ні в чому не обмежував і не стримував. Денно і нощно давав можливість дихати на повні груди. Він не дихав тільки тоді, коли я засідав в ООН і прибиральниця оголошувала для нього тимчасову перерву. Решту часу мав змогу показати себе з найкращого боку і, слід віддати йому належне, гроші за свою працю одержував не даремно. Працював на совість, творив затишок, тепло і холод.

Я кілька місяців не відчиняв вікна. Американці (не всі, звичайно, а ті, що по телефону подзвонювали) таки доброго мені нагнали страху. Як тільки підійдеш до вікна – одразу з'являється відчуття, що попадаєшся на снайперську мушку. Але мій приятель, що жив перед цим у Нью-Йорку шість років, запевнив мене, що за три місяці цього може й не трапиться. Я заспокоївся, але щоб остаточно, то не дуже. І одного разу в темряві підійшов до вікна й відчинив його навстіж, А потім зі спокійним серцем пішов до приятеля в гості і, ніби нічого й не сталось, попивав собі англійський чай, яким він мене частував. Начаювавшись і надихавшись вволю свіжим повітрям від його кондиціонера, я повернувся до себе в номер. І знову (так само в темряві) зачинив вікно. Не знаю, що і хто там за цей час побував. Хай... Бо в ті дні я своїм життям, про всяк випадок, поклав не ризикувати.

Довелося мені побувати ще в одному готелі. Але вже під Вашінгтоном, де ми зупинилися на ніч. Готель виявився педорогий.

– Вам одну кімнату, сер? – ввічливо запитав портьє.

– Йес, сер.

– З кухнею, сер?

– Йес, сер!

– З ванною, сер?

– Йес, сер!

– З білими чи з різнокольоровими рушниками?

– З білосніжними, сер. Щоб як на Північному полюсі, сер!

–Йєс, сер. Серветки які вас влаштовують, сер: білі, голубі, оранжеві чи яскраво – червоні, сер? Для вас знайдуться і такі. Кольору кров'яного біфштекса, сер?

– Будь-які, сер. Тільки не чорні.

– О сер! На два долари скидка, сер. Кімнату-будуар чи просто ліжко, сер?

– Просто ліжко. Але хоча б з простирадлом.

– Йєс, сер!

– А подушка, сер?

Я уже знав, що означає подушка. На Манхеттені бачив.

– Ноу, сер!

Він, звичайно, був здивований, але цього нічим не видав.

– Матрац, сер?

– Ніяких матраців, сер, – запротестував я. Наляканий «подушкою», подумав, що пропонує мені гомосека. Звичайне ліжко й простирадло.

– Йєс, сер! А ковдру, сер?

Ну, нечисть, подумав я. Під ковдрою він, мабуть, має на увазі свою бабулю.

– Ноу, сер.

– Ви аскет, сер?

– Я Рахметов, сер, виступаю тут під псевдонімом Аїстов. – Своє прізвище подав у російському варіанті, щоб остаточно збити його з пантелику.

– Це нас не цікавить, сер. Нас цікавлять тільки долари, сер. Кухню сервірувати, сер? Ложки, виделки, ножі. Тарілки, миски, мисочки, каструлю, чайники, кавоварки, сер?

– Навіщо так багато? Я сюди без сім'ї і родичів приїхав. Усе по одному предмету.

– Йєс, сер!

Валізи в номер я позаносив сам. Портьє мені хотів допомогти, але я відмовився. У номері все блищало. Все було білим-білим, і якби не зігрівало мене електричне тепло, то можна було подумати, що перебуваю на одному із крайніх полюсів.

Ліжко неначе маленький приватний аеродром. На ньому лежало таке біле простирадло, що я негайно одягнув чорні окуляри. Але й крізь них побачив, що, крім простирадла, там нічого нема: ні подушки, ні ковдри, ні матраца... Сльози затуманили мені зір. Гордість не дозволила сказати:

– Сер, чорт забирай! Де тут в біса подушка, матрац і ковдра?

У мене все це висіло на кінчику язика. Але я стримався. Портьє мені признався, що жив у халупі, яку збив із ящиків з-під сигарет на Манхеттені. І що таке подушка, матрац і ковдра – він добре знає.

Хай краще думає, що я справді аскет, а не наляканий рекламами й телепередачами дивак.

Коли вже витерся білосніжним, завбільшки з простирадло рушником, мені раптом трохи стало легше, другим я укрився, підсунув під голову кулак і умиротворено заснув. Снилось мені, що я сплю на манхетенській решітці (спіднизу мене підігрівають гарячі струмені тепла – в багатьох будинках американців обігрівальні мережі проходять попід підлогою), і в мене замість кулака під головою величезний гудзонівський валун. Було затишно, приємно. Люди переступали через мою голову, й ніхто не став на руку.

Кожен, хто записується на будь-яку екскурсію, ставить перед собою певну мету: про щось довідатись, щось пізнати, на щось збагатитися.

Поклавши собі прогулятися з гідом по Манхеттену – центральному районі Нью-Йорка, – я також поставив мету розпитати гіда про святу «трійцю», яка тут народилася на світ. Через кілька днів, 16 липня 1945 року, в штаті Нью-Мексіко одне немовля з цієї святої «трійці» вмерло, забравши з собою усе живе у величезному радіусі.

Ця «трійця» спочатку була закодована під назвою «Манхеттенський проект» і до неї входило троє новонароджених: атомна, платинова і уранова авіабомби.

Першу з них випробували у Нью-Мексіко, щоб потім дві її посестри опустити на голови жителям Хіросіми й Нагасакі. Платинові й уранові – випробовувалися. Чому! Саме про це я й хотів запитати у гіда, але він відкараскався від мене жартами. Гарний метод – жартувати, коли не хочеш сказати правди.

Ніхто у світі мені так не подобається, як екскурсоводи. Екскурсовод, як на мій погляд, – це невичерпне джерело енциклопедичних знань і невичерпна криниця гумору. Жаль тільки, що під час їхніх пояснень нікого з них не можна збити з курсу розповіді. Як тільки зіб'єш, одразу все починають спочатку, мов учні, що чудово завчили вірш, але можуть його декламувати тільки починаючи з першої строфи.

Не знаю, як хто, а я особисто в захопленні від екскурсоводів. Вони завжди мені нагадують вічність у житті, як Ренесанс – у мистецтві. Кожний з них – це своєрідний Пікассо і Ренуар разом узяті.

А ще вони мені нагадують фельдмаршалів. Кожний з них крутить вашою головою, як йому заманеться. У цьому переконався, їдучи по Манхеттену в автобусі з чорними вікнами (мабуть, на честь чорного населення Америки, котрого тут, як сказав екскурсовод, тридцять п’ять мільйонів чоловік, і я йому повірив з першого слова), коли тільки те й чув:

– Поверніть голову ліворуч...

І я повертав.

– Тепер гляньте прямо перед собою.

І я дивився.

– Поверніться назад.

Я різко повертався.

– Поверніть голову праворуч. А тепер різко назад.

І за це я йому вдячний. У мене шийні хребці й досі як на шарнірах. Всі залежі солей, що назбирав за свій короткий вік, тут, на Манхеттені, вивітрилися, як сажа, й осіли в Гудзоні. Якщо вам колись доведеться там бути й ви захочете (хоч я не рекомендую) ковтнути пригорщ гудзонівської води, то одразу відчуєте присмак солі. Так і знайте – це сіль загнаних в піт нещасних туристів.

Але давайте розпочнемо нашу екскурсію. Спробуймо разом з вами й екскурсоводом уявити, що ви на відомому Манхеттені – центральному районі міста Нью-Йорка. Тому самому, який лежить на березі Гудзону, так названому на честь англійського мореплавця Генрі Гудзона. Він тоді служив в голландській Ост-Індській компанії (це були приблизно 1609-1610 роки) і ніколи не думав, що та його служба закінчиться для нього безсмертям. Мало того що його ім'ям голландці назвали річку, але вони не без його допомоги ще й купили той манхеттенський острів. Купили в індіанців. Точніше, не купили, а вициганили за вогненну воду й за добру дюжину намиста, чого так не вистачало дружинам індіанських вождів. Все це хлопцям обійшлося у шістдесят гульденів, на сьогоднішні гроші – двадцять чотири долари, що рівнозначно оплаті одного номера в престижному готелі за одну добу.