– Зараз ми пропливаємо по найглибшому в цій акваторії місцю. Місяців три тому кілька екскурсантів, подібних до вас, забилися об заклад – дістати дна. Кожен з них прив'язав собі по каменю і стрибнув з верхньої палуби. Усі обіцяли випірнути, поки ми зробимо наступне коло. Але щось в них там не спрацювало, і вони затрималися. Є підозра, що вони перед тим добре випили. А ви як гадаєте? – запитав у нас екскурсовод і так зареготав, що капітан судна наказав дати задній хід, але потім все ж пішов своїм курсом.

Я із задоволенням скинув би шапку на тому місці, куди стрибнули попередні чотири екскурсанти, аби пересвідчитися, що це місце найглибше в Гудзоновій затоці, але там муніципалітет Нью-Йорка не поставив навіть буйка, який би служив їм за пам'ятник і нагадував, що не всім звідти вдається благополучно повертатися на цей світ, яким би він нам не ввижався...

– А ось під тим єдиним деревом, що виросло на манхеттенському камені, стоїть красуня з Великої Жмеринки. Вона приїхала сюди з твердим наміром вийти заміж тільки за мільярдера. Для цього вона зберегла свою цнотливість, щоб цим самим засвідчити свою відданість. Сердешна, бач, не знала, що в Америці це ні до чого. «Міс Жмеринка» вже третій рік продає морозиво з горішками і за виручку дає в газети повідомлення про свою особливу вроду і стійкість. Одначе їй ще ніхто не відповів. Претендентці доведеться поміняти асортимент товару, бо не те, що мільярдер, але і мільйонер морозива з горішками ке полюбляє. Серед вас, панове, часом немає мільярдерів? Ах, про що я питаю! Чи опустився б мільярдер до такої палуби? Пардон за наше вам. Я її рекламую не за морозиво, – просторікував далі він. – Вона пообіцяла: якщо здійсниться її мрія, візьме мене головним садівником, і я матиму можливість прогулювати алеями її улюблених песиків.

Про таку дивачку я й справді читав у кількох нью-йоркських газетах, але що вона стоїть саме під цим деревом, сумнівався. Однак гід начебто розгадав мої думки і голосно закричав, бо повз нас промчала із швидкістю плаваючої дошки каравела номер два.

– Хто сумнівається в тому, що я сказав, може вистрибнути за борт (у нас це дозволяється) і пересвідчитись, що «міс Одеса», пардон, «міс Жмеринка» (я переплутав два великих міста Союзу) і досі стоїть в тіні хмарочоса. Але тих, хто бажає повернутися назад, на борт не приймаємо, як і не повертаємо десяти доларів, що за вами вже не плачуть. Можете стрибнути й ви. І заховайте свої носовички. Поблизу «міс Жмеринки» продається чудова італійська піцца. Мій колега цими днями мав щастя її з'їсти, і ви знаєте, після того ще півгодини жив. Тепер мені доводиться працювати у дві зміни; якщо і я покуштую тієї піцци, вам доведеться переходити на самообслуговування.

Якщо сухопутний гід в автобусі давав перепочинок своїм легеням, то морський екскурсовод працював, очевидно, кожної зміни за двох.

Ми йшли якимось вигнутим, кривим, але впевненим курсом навколо Манхеттену, Гід частував нас усілякою інформацією, виливаючи на наші голови все, що знав і чого не знав.

Я подумав: якби до «Королеви Вікторії» почепити кілька могутніх дерев'яних коліс, вона йшла б з такою ж швидкістю, що й на солярці, а користі було б значно більше. Лопаті перемелювали б не тільки плаваючі дошки, але й зерно на борошно. І не забруднювали й без того забруднене соляркою повітря. А втім, я помилився; як запевняв нас один знайомий, – кожному ньюйорківцю потрібна вихлопна труба автомобіля. Наша каравела кожному з нас надавала можливість ковтати гази усіх манхеттенських автомашин, разом узятих.

Перед тим як завершити велике коло, екскурсовод нам пообіцяв ще два малих – окіл, як він висловився, «першої леді Америки» – статуї Свободи.

Я зауважив, що ця статуя – чудове видовище у хвилини заходу сонця. Скісні промені його начебто золотять її знизу до верху. Шкода тільки, що сум наводять темні хвилі, які несподівано щезають у сутінках, і нагадують нам, що не все на цьому світі освітлено сонцем, існує і царство темряви, до якого ніхто не мріє потрапити.

Таке коло ми зробили. У кожному разі, мене в цьому запевняли мої товариші й екскурсовод, хоча я особисто того не помітив. Як першого, так і другого разу. Свобода щезла у хмарі з диму, солярки й солідолу. Саме такі компоненти викидала наша «Королева Вікторія» в повітря, але мене терзав здогад, що до всього того домішувався ще й дьоготь. Коли б моя на те воля, я не випускав би в море екскурсій із працюючими двигунами. Колись, років двісті тому, над цим заливом висіло чисте прозоре небо і в повітрі витали пахощі лаванди, морських водоростей і йоду. Тепер все це, як того бажаєте, можна купити в нью-йоркській крамниці, розкупорити банку і якусь мить подихати, щоб уявити собі, як дихалося тим, хто жив багато-багато років тому. З цього я зрозумів, чому ньюйорківці взялися за реставрацію статуї Свободи. Ще кілька таких димових завіс, і Свобода може так почорніти, що навряд її вже чимось відмиєш. Навіть тим порошком, який так активно рекламують, заявляючи:

Через нашого дотепника екскурсовода я зовсім забув про пливучих марафонців. Вони преспокійно підгрібали під себе тріски, пляшки, папір, етикетки, реклами – усе, що не встигло осісти на дно Гудзону. Можливо, що жовто-зелені, як жовч, плями, якими вкрилися колись голубі й прозорі води, були не солідолові, а сірчані – сперечатися не стану. Що ж до наших пливучих стайєрів (не певний, чи й слово це тут доречне, але тішу себе думкою, що гумористові таке пробачається), то вони з білих стали коричневими й дещо загальмували свою блискучу на початку ходу. Наша «Королева Вікторія» мала всі шанси на цьому повороті виправдати своє горде ім'я. Солярка й мазут – її рідна стихія, і вона, величаво вирівнявши свій королівський корпус, власне, груди, пішла далі дельфіном. При такій небаченій для неї швидкості (знавці стверджують, що для таких суден то найвища швидкість у світі) вона могла, чого доброго, вилетіти на берег.

Лише кілька секунд я мав можливість подумати над цим, бо наш екскурсовод, відкашлявшись, взявся за нас ще з більшою силою натхнення. Я, можливо, й не напихав би вас цими фактами й дотепами, та мені хотілося, щоб і ви відчули як розмаїті запахи Гудзонової затоки, так і регіт, що потрясав нашу каравелу – від численних дотепів нашого гіда пасажири сміялися заразливо. Тільки я поводив себе тут, як глухонімий, чим у гіда викликав підозру й дещо збивав його з курсу. Отак сидів, слухав і не те, що не реготав, але й не посміхався, навіть не плескав у долоні.

Але найбільше гіда виводило із себе кілька дівиць, які натягли на свої голови навушники і, сидячи на палубі, невідомо у такт чому пританцьовували – ніби знаходилися на безлюдному острові, де, крім них і нечутної для сторонніх музики, не існувало нічого. Я стежив то за дівицями, то за гідом і міркував собі: якщо так піде далі і ми раптом ляжемо на зворотний курс, то в тому місці, де найглибше, наш гід не витримає і спуститься на дно в пошуках тих, хто пірнув туди до нього. Тут я йому співчував, бо й сам себе ловив на думці, що перед тим, як самому піти на дно, я із задоволенням опустив би туди тих дівиць, котрих нічого тут не цікавило, окрім рулад нової естрадної суперзірки, хоч їх можна було слухати й на суші. Така поведінка дівиць у відкритому мері багато кого спонукала кинутися у морську стихію. Я також стояв уже на межі такого вчинку. Але щоб уберегти себе від цих поривань, я перебрався в інше місце, сів попереду дівиць і заходився уважніше спостерігати за нашим гідом. Він страждав від того, що не міг полонити уваги меломанок. Мені ж біль ближнього приносив певне нервове розслаблення. Як добре, гадав я, що одне компенсує інше, що в світі так усе взаємопов'язано.

Якби наш гід раптом заговорив по-українськи, я зовсім би не здивувався. Подумав би тільки: «Чи варто було пересікати Атлантику й чадіти під цими двома закіптюженими трубами, вичавлюючи із себе до посиніння, як рештки пасти з тюбика, одесько-жмеринські дотепи, що давно у нас вийшли з ужитку? І такою ціною заробляти на хліб насущний?» А можливо, гід правильно вчинив. Якщо він у нас без палиці лише грушки збивав, то хай тут потеревенить і відчує, як один вид байдикування різко відрізняється від хоч такої, та все ж роботи.