Я її тоді чомусь прозвав (звичайно, подумки) мадам Помпадур. Без будь-якого підтексту. Маючи на увазі лише її вроду. Можливо, назвав би її мадам Ментенон, але ніколи не бачив навіть її портрета.
Рівно о тринадцятій я прибув на обід. Дипломати не приходять, а прибувають. Тоді, як ви вже здогадалися, я числився в дипломатичному корпусі. Всі вже зібралися. Чоловіки поливали віски із содовою, жінки смакували тінто та «айріш-крем». Палили хвацьки тільки «Кент», «Кемел» і «Джігуті», Я одразу відчув себе білою вороною, бо в моїй чарці була тільки біла. Але щоб не ображати найкращих почуттів присутніх, перейшов на кампарі, хоч цей напій мені не дуже смакував. Та чого заради компанії не зробиш!
Незабаром господиня запросила нас до столу. Такий стіл колись тільки уві сні мені бачився. Я змушений вдатися тут до сухого переліку. Перед моїми очима стояли: салат марідіональ, авокадо з креветками, мідії в соусі «ескабеш», устриці (ousters) смажені, оливки зелені з мигдалем, оливки чорні без мигдалю, зельц по-французьки. На перше збиралися подати суп з цибулі, на друге ромштекс «Рішельє», біфштекс «Бонапарт» і антрекот «Луї». Сири – «Камемберт», «Бебі бел», «Томарелла» (італійський сир) і «Вірьовочний по-вірменськи». На десерт – «Шуа де фромаж», «Айріш-кафе» та ще виноград білий «Атос», виноград зелений «Портос» і виноград синій «Араміс». Сорту Д'Артаньян не виростили...
Той обід мені нагадував лукуллівський бенкет, хоч на той бенкет мене ні разу не запросили, отже точно описати його не берусь. Цей же намагався відтворити детально.
Словом, обід був такий, що навіть президент (думається мені) після виборів не дозволяв собі подібної розкоші. Адже я ще не назвав кількох страв, що їх нам поступово підносили, й тих, у яких я одразу не розібрався. Українська щедрість, яку я зустрів у Нью-Йорку десь на тридцятому з лишком поверсі, перехлюпувала через вінця. Я весь час переживав за стіл, що постійно вгинався, і гадав, що для чотирьох слабеньких дерев'яних ніжок все це може погано скінчитися. Спочатку я на цей стіл дивився, як на натюрморт. І навіть попросився за журнальний столик, щоб там, присівши, з'їсти один-два сандвічі й запити чашкою кави.
Господарі не зрозуміли мого найпрекраснішого наміру. Вони це сприйняли мало не за образу. Хоч творець всесвіту мені свідок, я не хотів їх ображати, як не міг їсти ні устриць, ні лангустів, ні зміїв, ні омарів. Не кажучи вже про осьминога й жаб. Просто я не був певний, що навіть швидкісний американський ліфт після цього обіду домчить мене куди слід. До того ж я не жив у Парижі, не відпочивав на островах Полінезії й Фіджі. Мені не доводилося ніжитися під сонцем Суматри й на пляжах Калімантану, хоч там у мене і є кілька знайомих. Правда, я їх знаю, а вони мене – ні, і гадаю, це їм на краще. Тут я сам собі нагадував дивака із Коржівки, який виріс на домашній ковбасі, подільських коржах з маком і чудових українських паляницях. Цукрова горілка під французькою назвою «Самжене» (по-нашому просто – «буряківка») прирівнювалася до найкращого шотландського віскі, і тому будь-яке віскі, але неодмінно шотландське тепер мені не страшне. Я його міг пити без содової й айзбергів льоду і потому почувався так, ніби Шотландія після Коржівки – моя друга домівка.
Тут мене господарі розуміли і я розумів господарів. Але лангусти, мідії, омари, осьминоги, триноги, стоніжки, устриці, анчоуси.. Вибачте, на все це я можу спокійно дивитися тільки через товсте вільсонівське скло. І то за умови, коли все те жують мої найближчі друзі. Тут мене не запідозриш у заздрощах.
Так, я ретроград, назадник, консерватор... Які є ще синоніми?
Та я віддаю перевагу віскі, хіба цього не досить? Я можу схилити голову перед заходом, але тільки заходом сонця, щоб потім спокійно поспати без сновидінь із спрутами і кашалотами та їм подібними, яких так полюбляють французи й прихильники паризької кухні.
Цих людей я ще міг зрозуміти. Вони й справді прожили половину свого свідомого життя у Парижі, і цей обід – найпрекрасніше свідчення їхньої гостинності, щирості і любові до нас, земляків своїх, на Тому Світі.
Проте я маю на увазі ще й інших прихильників французької кухні. Тих, хто прожив у Парижі приблизно стільки, як я в Коржівці: більше, ніж два тижні, але менше, ніж три. Рівно два з половиною, якщо вважати день приїзду і день від'їзду за один, і тепер їдять тільки лангустів, і з таким апетитом, ніби на них зростали, а що таке ковбаса й сало, ряжанка і вареники – ніколи не чули. При слові «вареник» опускалися нижче двох нижніх поверхів Емпайр стейт білдінга, котрі були закопані в землі з дня народження.
Я вийшов на кухню і запитав:
– Скажіть, у вас не знайдеться шматочок сала й зубчик часнику?
– Це ви з патріотичних міркувань?
– Ну, що ви! Я просто ще не звик до цієї французької кухні в Нью-Йорку. Я не можу зорієнтуватися як слід. Власне, я ще можу, але мій шлунок повністю втратив орієнтацію. Боюсь, що для нього це не закінчиться без антибіотиків.
Щоб якось підкреслити, що ми певний час жили за кордоном, ми свої квартири перетворюємо у виставочні мікрозали. У нас на виду усе імпортне. Наші розмови теж тільки на цю тему. «От коли ми жили в Монреалі!.. Ох, яке це чудо Париж!.. Філадельфія – це вам не Нью-Йорк! Філадельфія проти Нью-Йорка – Шепетівка чи Жмеринка. Ох, ох, ох!!!»
Чесно кажучи, мені ставало трохи не по собі за себе і за них. А втім, це людські слабинки. Мабуть, треба навчитися їх не помічати, що мені, на жаль, не властиво.
– Що ти робитимеш у суботу? – запитав я приятеля, котрий разом зі мною приїхав до Нью-Йорка, і, до речі, вперше. Яким же було моє здивування, коли він сказав:
– Я вирішив влаштувати із сім'єю уїк-енд, а після ранкового ленчу збираюся гайнути на шопінг в Нью-Джерсі. Там вчора оголосили лайнел сейл.
Жах! У цьому проклятому Вавілоні ХХ століття всі божеволіють. Кожен з них втрачає здатність розмовляти людською мовою. Вони все перемішують. Так тут недовго й з'їхати з глузду. Додому, додому, і чим швидше, казав я собі – поки мізки остаточно не розплавились від спеки, від тріскотні й гамору, від гулу машин, завивання поліцейських і пожежних сирен. Взагалі від усього цього. Содом і гоморра! – волало усе моє єство.
Як тільки ми сіли за стіл, я зрозумів, що тут, у Нью-Йорку, самі лише французи. Принаймні за цим столом сиділи тільки вони. За винятком одного товариша, який навіть у такій ситуації не втрачав національної гідності. Я ж здався і почав собі:
– Ле-з-екстрем се туш. (Полярності збігаються, сходяться).
Мадам Помпадур до мене лагідно усміхнулась і накидала в тарілку салату марідіональ.
– Мерсі, мадам, – увімкнувся (мабуть, сюди це слово підійде) я в гру.
Один з гостей повністю перейшов на французьку мову. Що ж до окремих рідних слів, то не міг пригадати їх навіть під страхом бути викинутим із тридцять другого поверху без парашута. Він знав, як те слово пишеться по-французьки, вимовляється по-англійськи, говориться по-німецьки, демонструється по-іспанськи, а от як воно перекладається на рідну мову, забув. Забув, і квит.
Отаких людей я зустрічав.
Що тільки з ними за кілька місяців не виробляє той розтлінний Захід.
Коли я пригощав їх нашими сигаретами, вони мені в очі вистрілювали «Кентом» і «Мальборо». Звичайно, «Кент» краще нашого «Славутича» чи «Столичних». А втім, я від роду не курив, і тут зі мною можна посперечатися. У цьому випадку я вже зараз відчуваю, що покладений на обидві лопатки. Та коли нам після Шенона принесли ірландську цибульку за кольором і завбільшки з наш агрус і ще якийсь пікантний соус, то я, як досвідчений гурман, одразу схопився за санітарний пакетик і українською мовою (я гадав, що мій сусіда за дві з половиною години в польоті її ще не забув) запитав, де тут туалет. Він мене уже не зрозумів. Я його, щоправда, також.
І я змушений був перейти на англійську мову, перемішуючи окремі слова крижопільським діалектом, Коли я сказав йому про дуже прикрі пахощі, що йдуть від цього пікантного соусу й ірландської цибульки, то він глянув на мене так виразно, що я все зрозумів – я дальтонік і людина, яка втратила нюх. Я з ним погодився наполовину, і то лише щодо нюху, а от щодо кольору – то я й тепер упевнений, що соус досить-таки пікантний, як окремі пікантні сири. Я здався. Але здався за умови: хай він поїсть тоді, коли я вийду, або я вийду, а він нехай його з'їсть...
