Закінчення речення я не почув. Над нами щось загуркотіло. Я від страху втягнув голову в плечі. По мосту пронеслося щось довге, розцяцьковане в червоно-буро-малиново-зелено-синьо-жовто-коричнево-чорно-брунатний кольори й полетіло, мов комета, далі ні перед чим не зупиняючись.

– Наш знаменитий на весь світ сабвей – не без гордості сказав екскурсовод. – Не тільки тим, що його збудовано в тисяча дев'ятсот п'ятому році й він має довжину півтисячі кілометрів, а й тим, що його вагони – це навчальні майстерні як для художників-абстракціоністів, так і для митців усіх у світі спрямувань і течій. Розписуються вагони фломастерами, маркерами і, звичайно, розпилювачами олійних фарб. Жоден дідько їх не відмиє. Навіть мер міста Едвард Коч. Цього року він закупив нові вагони в Японії. У японців чудесні вагони, але мають один істотний недолік – на них малювати неможливо. Меру не вдасться поставити їх на ноги. Пардон, на колеса. Ньюйорківці запротестують. У нас вільна країна. Свобода творчості гарантована конституцією США, і ми вийдемо з гаслами на Парк-авеню.

Я не спускав своїх допитливих очей з нашого екскурсовода. Все намагався дізнатися, де в нього захований той комп'ютер, за допомогою якого він говорив, мов заведений. Всі американці енергійні. Їхня працелюбність і енергійність заслуговує всілякого наслідування. Мабуть, саме тому навіть японці й китайці схиляють перед ними голови й скидають шапки. Щоправда, в Чайн-туані двоє китайців схилилися і переді мною. Але я це розцінив як данину американським джинсам й куртці, які шилися в Кореї і Таїланді, а були куплені на Манхеттені.

Ми часто на американців дивимося з такою ж цікавістю, як вони, між іншим, на нас. Але у нас більше скромності, а в них – чванькуватості. Від нас вони в захопленні й навіть цього не приховують, коли розглядають так, що вам ті оглядини здаються дещо безсоромними. Вони дивляться на вас, як на рідкісний експонат у музеях природознавства. Але про це вам можуть сказати тільки після чарки, якої у порівнянні з нашою чаркою інколи неозброєним оком не помітиш, Хіба що добряче розбавлять содовою і кинуть туди три айсберги льоду. Мабуть, це пояснюється тим, що вони активно на всіх перехрестях і фасадах чи дахах будинків разом з оголеними дівицями агітують пити й курити.

Щоправда, ні першого, ні другого дієслова не вживають. Пишуть значно простіше:

«Наша горілка варта вашого життя!»

Гадаю, що наша також варта. Але нас у цьому агітувати не треба. Тут від нас американці здорово відстають.

У цьому питанні вони засиділися десь, якщо не в кущах первіснообщинного ладу, то десь на початку формування феодалізму. Хоча окремі індивіди дудлять віскі в пакетах не гірше, ніж наші земляки, що збирались у під'їздах. Американцям краще. Американцеві не треба шукати під'їзду. Та й не кожний його туди пустить. Тут біля кожного більш-менш пристойного будинку стоять здоровила, коліна яких можна прирівняти до путнього молота. Я вже мовчу про одяг. Чим багатший господар, тим його швейцар поважнішого вигляду, чином не нижче генерала. Суджу по формі. На кожному з них формені кашкети з відповідною кокардою. На сірому, переважно стального кольору костюмі регалії, еполети, аксельбанти. Я людина мирна і на тих почесних відзнаках не дуже розуміюсь, але, як на мій погляд, то навіть президент Америки й той, аби його поставити поруч з лакеєм якогось боса, мав би досить-таки скромний вигляд. І якби мені запропонували відгадати, хто з-поміж них старший, я не задумуючись віддав би перевагу лакеєві.

Поки наш екскурсовод на кілька хвилин виключився (очевидно, перемотує стрічку з черговими записами), я вам скажу, що алкогольні напої і куриво американці по телевізору не рекламують. Рекламні щити з ковбоями, що курять знамениті цигарки «Мальборо», чи верблюдами, які не жують тютюн «Кемел» (хоча нам усім відомо, що ці невибагливі на вигляд горбаті тварини жують усе, навіть цвяхи, змащені солідолом, якщо вони тільки не з дамаської сталі), демонструються тут на кожному фасаді, вільному від вікон, чи на даху. Яскраво розмальовані, ці картини, більші у сто разів широкоформатного кіноекрана, посміхаються до вас за сотні миль.

Ваш погляд лоскотатиме й реклама гарної пляшки величиною з півхмарочоса і, звичайно, з напіврозтуленими устами вродливої жінки, яка просто вмирає від спраги. Унизу напис: «Наш лікер гідний вашої партнерші». Є ще кращі лікери: «Жодна дама вашого серця не встояла б перед нашим напоєм». І не встоїть – ці слова, як ви вже здогадалися, я додав від себе. Прочитаєш їх, і одразу – в магазин. А потім уже починаєш даму розшукувати. Для експериментів. Спробуй не пригости її на останні долари. Але чи ваша партнерша справді гідна цього божественного напою, ви можете дізнатися тільки згодом, тоді, коли він вступить з вашою партнершею у реакцію. Для цього не обов'язково виносити її на сонце. Американці рекомендують це робити в затінку, навіть у закритому приміщенні, де не відбуваються реакції на побічні, скажімо, імпульси. Хоча я впевнений, що в словниках є й краще слово, ніж імпульси. Але в моєму лексиконі такого слова нема. На весь фасад середньої руки хмарочоса вам може підморгувати й дамочка сумнівної репутації, закликаючи до порнотеатру, де вона мала честь виступити в останній ролі, міняючи партнерів відповідно до кольору свого купального костюма, який вона тепер демонструє в усій його красі.

– Це знаменитий на весь світ Бродвей, – прокидається раптом наш гід. – Великий білий шлях, перед ним навіть блідне Чумацький, що його росіяни називають Млечним, хоча там молоком і не пахне. На Бродвеї, між іншим, теж. Тут пахне порно. Але фільми всі майже святі, – веде далі він. – Зверніть увагу на цю афішу. Це знаменита «міс Америка». Правда, вона передчасно додала собі приставки – екс і секс. Ці дві приставки підкинули їй у кишеню мільйон доларів. Коли б ви захотіли побачити в неї ту кишеню, то це вам би не вдалося, У цьому фільмі її не показують. Вона там виступає без кишень. – Гід просто захлинався своїми дотепами, і я боявся, що він таки остаточно захлинеться, доки ми доберемося до води (ми збиралися провідати нью-йоркський порт).

– Ви! – показав він пальцем на одну з наших дам, – здається, цікавились, чому фільми на 42-й стріт усі святі?

Дама стенула плечима. Мовляв, я у вас нічого не питала. У мене повний автобус свідків. Кожен би це міг підтвердити. Але то був черговий словесний трюк гіда.

– Тому, мадам, – просторікував гід, – що всі героїні у них з хрестиками. Он погляньте на рекламу. Один хрестик – тут дами й Адами ще з фіговими листками. Два хрестики – листки на дамах і Адамах повідлітали. А де три хрестики – вже не видні ні дами, ні Адами – суцільний Альбіон. Ніякими прожекторами ви з усіх сторін його не освітите, коли б навіть того хотіли.

– А тепер погляньте ліворуч, – закликав гід. – Це знаменитий Чейз-Манхеттен-плаза. Поруч нього шикарні модерністські скульптури з чорного вороненого металу. Вони схожі на моє життя. Таке ж покручене й таке ж чорне. У вас, мадам, життя світліше?

Дама у відповідь зацвіла гарячими маками.

– О мадам! Ви ще так спалахуєте! Одразу видно, що ви з Європи. Наші місіс уже не спалахують. Вони прикрашають свої щічки штучними рум'янами, на які в Америці дефіциту не відчувається. У нас дефіцит тільки на натурель-мадам!

Наша скромна дама пересіла до мене й тихо запитала мене:

– Чого він до мене причепився?

Я їй відповів, що він у неї закохався з першого погляду й тепер залицяється.

Вона сама була такої ж думки, бо попросила поради, що їй робити. Я їй щиро порадив вийти біля нашої місії, бо він уже не заспокоїться. А про все, що він нам розкаже, я, мовляв, потім їй розповім. Вона мене послухалась, і досить-таки вчасно. Я проґавив кілька його дотепів, вловив тільки той, який він кинув на адресу нашої дами, але його я просто не можу опублікувати, бо вона, якщо ця книжка їй потрапить до рук, подумає, що то моя вигадка.

Дотеп був колючий, об нього навіть я міг наколотися, не кажучи вже про неї.