Третій раптом відповів:

– Ні, не буду, батьку!

– А чому?

– Тому, що в мене, батьку, будуть свої діти.

І старий орел переніс його через море.

Не знаю, чи доречна тут батькова притча, але мені хотілося її переповісти, та не траплялося нагоди. І ось, здається, нарешті знайшов для неї місце. Я чомусь усе свідоме своє життя над цією притчею думав. Хай тепер і читач трохи подумає. Думати ж завжди корисно. Це мені також батько казав.

Згадався мені й ще один випадок. Уже зовсім сучасний.

Якось зайшов до мене в кімнату син і ні сіло ні впало оголосив:

– Батьку, я збираюся їхати в Крим!

– Конкретніше?

– В Ялту! Домовились із хлопцями.

– Ну, що ж, – мовив я.– Щасливої дороги. Тільки умова: не пити, не курити і в нейтральні води не запливати.

– Ти все жартуєш.

– Нітрохи.

– А як же це так можна казати?

– Ти про буйки чи про нейтральні води?

– Знаєш що? – раптом образився він.

– Не знаю.

– Не викручуйся. Мати сказала, візьми в батька...

Про що йдеться, я здогадався, як тільки він переступив поріг, але вдав, що нічого не розумію. Одначе син мене зрозумів.

– Робиш вигляд, що до тебе не доходить.

– Підбирай слова. І на яких, власне, підставах?

– На підставах твого сина. Інших слів для тебе в мене нема...

– А в мене для тебе й для твоїх дівчаток грошей нема.

– Ну, й гуд найт. Бай, бай, таточку! – Він у мене певний час вивчав англійську. Навіть ходив на курси, а потім, звичайно, кинув. На спогад тільки залишилась іронія. – Обійдусь без твоїх грошей. Я в хлопців позичу,

– Ачим ти їм повернеш?

– Баба з дідом скоро пенсію одержать. Шістнадцятого числа. Тоді й віддам. Ну, чия взяла? – переможно, з викликом закінчив він.

Ви здогадались, що цю родинно-побутову сценку я не із своєї власної сім'ї скопіював. Я ще не дійшов до того, щоб такі картинки виносити на люди. Проте погодьтесь, що подібна картинка для багатьох характерна. Я вже не пишу про скандал, що вибухає після того.

– Ти що, випустив його без копійки? Щоб він там жебрав, принижувався?

– Не дам ні цента.

– Кинь мені ці дурні капіталістичні замашки. Те, що проходить у них, у нас не пройде. Він у тебе один. Ти інженер, я – педагог, і ми не можемо прогодувати сина?!

– Можемо, – спокійно відповів я – Але я хотів, щоб син твій (мені здавалося, що він не в мене вдався, – я в його віці вже сам собі заробляв) у свої двадцять років хоча б приблизно знав, що таке робота, що таке шматок хліба, як його сіють і з чим його їдять. А ти йому досі кісточки з риби вибираєш, – і пішов у скверик.

Я присів на лавочці з твердим наміром стати довгожителем. Тут хотів зберегти нерви, подихати свіжим повітрям, коротше – продовжити своє життя, Недалеко від мене повітря освіжав фонтан, а два малюки, відкрутивши свої краники, поливали квіти на клумбі. Мами ними не могли намилуватися. Потім дітки почали поливати лавочку – мами так щиро сміялись, що я переживав за них – аби хоч щелепи не вивихнули, а коли малюки стали обливати один одного, вони отямились:

– Ти що робиш?! – зарепетували в один голос. Відтак зажадали, щоб діти негайно припинили. А даремно. Хай би поливали й далі. Це був би їм урок виховання. Не все ж покладатись на життя й вулицю.

У скверику мені пригадалося кілька картинок з американського життя. Ми того дня їхали до Вашінгтона. Дорога простелилась не довга, але й не близька. Десь приблизно п'ятсот миль. На півдорозі ми зупинились. Настав час обіду, й ми заїхали заправити автомобіль, а заодно й себе. Я не хотів вилазити з машини. Рано прокинувся, погано спав, і тепер мене тягло на сон.

Я відкинув голову на сидіння і хотів уже було задрі-

мати, як раптом почув:

– Гуд монінг, сер!

– Гуд монінг! – відповів я трохи незадоволено, але коли побачив перед собою миловидне дівоче личко з посмішкою і ямочками на щоках, сон як рукою зняло.– Гуд монінг, гуд монінгі – повторив я ще двічі, пам'ятаючи, що всі американці ввічливі й товариські.

Дівча принесло мені на таці сніданок. Прикріпило якимись прищепками піднос до дверцят кабіни, і я вже, як у літаку чи автобусі, сидів за обіднім дорожнім столиком.

– Сенк'ю, міс.

– Пліз[15], сер.

– Ай ем пліз ту міт юу[16], – сказав я.

– Сенк'ю, сер.

– Уот із йо нейм?[17] – запитав я.

– Шеллі Уїльямс.

– Спел йо нейм, пліз. Скажіть по літерах, будь ласка. Я б хотів його запам'ятати. – Вона мило посміхнулася і від-

повіла:

– Ш-е-л-л-і У-ї-л-ь-я-м-с.

Мені хотілося з нею поговорити. Вона й далі довірливо посміхалася, як це вміють тільки американці, але, очевидно, подумала, що я, певне, не доспав, а тому сьогодні не міг навіть рухатися. Через те й запитала:

– Вам чогось міцного, сер?

– Окрім міцних поцілунків, нічого зранку не вживаю, – пожартував я.

Їй сподобався мій жарт. Вона двічі підстрибнула на місці й ляснула в долоні. Ні, хай йому грець, ці американці як діти! Все їх захоплює, і все в них викликає усмішку, і вони не лише не втрачають почуття гумору, але й розуміють його. І це в світі, де стільки жорстокості! Чи не парадокс?

– Скільки тобі років, Шеллі? – Вона ще була в тому віці, коли питати не забороняється.

– Шістнадцять, сер.

– Ти донька бідних батьків, Шеллі?

– Ноу, сер! – заперечила вона й голівкою, яку вінчала досить-таки гарна золотиста зачіска.

– Мо', ти сирітка, люба моя? – догадався я.

– Ноу, сер, – засміялася вона й, очевидно, подумала, що я хочу її удочерити.

– Хто ж твої батьки?

– Батько банкір, сер! Мама актриса, сер!

– Вони безробітні?

– Ноу, сер.

– Зовсім спантеличився, – розгнівався на себе. – Зовсім нічого не розумію у цій Америці.

На щастя, й вона нічого не зрозуміла, окрім останнього слова, бо все те я сказав по-українськи.

– Вони в тебе скнари?

– Ноу, сер. – Тут вона, здається, навіть на мене образилась. – Я готуюсь стати студенткою університету. Для цього потрібні долари. Багато доларів.

– Невже їх тобі не може дати твій любий батечко?

– П'ятдесят процентів, сер. А п'ятдесят повинна заробити я сама. Тоді я зможу по-справжньому оцінити життя, сер. Се ля ві, сер. Ви француз?

– Ноу, – відповів я. – Я турок. Власне, в мене батько турок, а мати – німець, – я сказав «німець», бо як по-англійськи буде німкеня, не знав. – І, певне, тому, Шеллі, я не можу тебе зрозуміти ні по батьковій, ні по материній лінії.

– Це все так просто, сер.

– А бабуся у тебе є? – запитав я на прощання і поклав кілька доларів на піднос-столик.

– Дві, сер. І маю двох дідів, сер. Данке шон! – Вона справді мене мала за німця. На турка я не був схожий.

– І дід з бабою тобі не можуть допомогти? Як одна пара, так і друга?

– Ноу, сер. Вони тепер на тому світі.

– А-а! Померли?

– Ноу, ноу, сер. Там, у Старому світі. В Європі: Неаполь, Рим, Париж, Лондон, Амстердам. А ще – Альпи, Карпати! Подорожі вимагають багато доларів. Тим більше по Європі.

– Сенк'ю, Шеллі, – я подав їй піднос і додав: – Бай, бай!

– Бай, бай, сер! Щасливої дороги!

Ви були дуже милі зі мною. Мені приємно, сер.

– Мені теж, Шеллі, – перейшов на ліричний тон і ледь не заплакав. Жаль було цієї маленької міс. У мене серце – не камінь. «Працював би я в Америці, – думав я, – ховав би від дружини якийсь десяток доларів і висилав би цій бідній і нещасній Шеллі Уїльямс. Це ж треба – мати отаких батьків! А на що баба з дідом схожі? Як перша, так і друга пара. На пеньки від секвойї. Сидіти б їм на місці, вростати в землю чи в асфальт, де вони уже там живуть, коли ж ні – по Європах їх на старість носить». Мені хотілося вилити на них усі свої почуття обурення. Я уже було розтулив рота, щоб запустити на їхню адресу кілька оригінальних словосполучень... Жаль, що в цей час вони піднімалися на Говерлу і не могли мене почути.