Рідко кому із поважних джентльменів, якими є президенти США, вдавалося помирати своєю смертю. І все ж знаходяться сміливці, які висувають свої кандидатури на посаду смертників. Рідкісної сміливості люди. А все в ім'я чого? Почестей! І, звичайно, обіцянок. Під час кожної виборчої кампанії ці джентльмени вдаються до таких дивовижно демагогічних пасажів, що не кожному фантастові під силу. Вони обіцяють своїм виборцям усе, чого тільки на даному етапі і в найближчій перспективі народ бажає. Мовляв, саме з його приходом нібито має настати золотий вік. І народ кандидатові вірить, Така вже натура людська – вічно сподіватись на краще. Може-таки, після смерті того чи іншого президента настане те життя, яке він омріяв. І ось приходить новий президент, а життя лишається старим, а мрії – втраченими ілюзіями.

Кандидат обіцяє покінчити із безробіттям, і йому вірять. Стерти з лиця землі голод, і йому вірять. Знищити жебрацтво, і йому вірять. Обіцяє, власне, те, що обіцяли попередники. Народові кажуть те, що він хоче почути. Не бачить, не відчуває, не переживає обіцяних змін, лише про них чує. Адже на того, хто має великі гроші, працює багато служб, що вивчають запити, мрії, настрої народу, його думки, бажання, прагнення. Кандидат у президенти все те враховує, чого, безперечно, не можна сказати про президента, в якого раптом наступає неймовірно активний політичний склероз, і все те, що він обіцяв, наступного дня забуває. І це навіть тоді, коли перед собою (у перспективі) так чітко бачить дуло пістолета чи мушку гвинтівки з оптичним прицілом.

Кваліфікованих робітників і службовців, які змушені шукати притулку на вентиляційних решітках, стає все більше й більше. Оскільки США – не суцільні тропіки, то місця на решітках забивають з літа. Тут же народжуються діти і вимирають діди. Безпритульність зростає, асигнування на соціальні програми скорочуються. Бідні помирають, військовий бюджет нарощується. Проблем безліч.

Президенти США завжди у мене викликають співчуття. У моєму розумінні – вони нещасні люди, силою обставин змушені бути артистами. Його висуває зацікавлений у чомусь бос на сцену, він вискакує туди, йому підкочують бочку (трибуна), бо політику необхідно вершити, стоячи на підвищенні: президент має бути на висоті. Так починалась Америка на «дикому Заході». У тавернах, на бочці з-під вина, і це завжди сприймалося як зв'язок з народом. Це імпонувало народові. Такий політик одразу ставав улюбленцем публіки. Його підсаджували, плескали по плечах і зацікавлено казали:

– Вперед, Білл!

– Сміливо, Ронні! Більше усмішок, жартів і – пам'ятай! – обіцянок. Народ це любить. А ми тут уже за тебе поагітуємо. Будь певен, Ронні. І головне, вище голову, наша надія.

Затія, звичайно, ризикована. Але кожен із кандидатів у президенти знає, на що він іде. Як виберуть, тоді боси йому нагадають:

– Ронні, чи не здається тобі, що ти забув, хто тебе підсаджував на бочку?..

– Білл, ти не пригадуєш, хто тебе свого часу підтримував усмішками й оваціями? Не хотілося б сьогодні нагадувати, Білл, але ми підтримували тебе і не тільки усмішками. А як же з компенсацією?..

Якщо від Білла чи Ронні (кого вже там виберуть), немає компенсації, у нього стріляють.

А якщо компенсація є, але тільки тим, хто підсаджував на бочку? Все одно стріляють. Стріляють уже ті, яких годував обіцянками:

– Податки під корінь.

– Зарплата тверда.

– У кожного своя квартира. Навіть у безпритульного.

– У кожного своя робота. Навіть у безробітного.

– Басейнів персональних і голубих не обіцяю. Але один на три сім'ї матимете, – лагідно посміхається кандидат. Типовою американською усмішкою.

Оплески переходять в овації.

І раптом усього цього нема.

І тоді також стріляють.

Ні, якщо напередодні наступних виборів почнуть підшуковувати чергову кандидатуру, а я в цей час сидітиму в одному з американських видавництв за гранками цього твору і раптом почую, що хтось там пропонує мою кандидатуру, я скромно скажу:

– Ноу, сер. Я на цю роль не придатний. Уже хоча б тим, що у мене помітна постать.

Я ніколи не забуваю, що чим більша мішень, тим легше в неї влучити. А ваші джентльмени тепер так наловчились, що б'ють без промаху. Підберіть який інший об'єкт. У Наполеона он була постава ледь помітна, а помер імператором. Для імперії я не годжусь. У мене скромніші плани. Окрім того, сер, імператорів може бути багато, – скромно закінчив я,– а я все-таки один, і мені моя голова дорожча вашої імперії.

Я справді отак би сказав.

Я теж патріот свого народу. Але не кричу про це на весь світ, як і не хапаюся за серце, коли бачу президента США. Я не можу до посиніння ненавидіти його, бо знаю, що президент – це ще не все. Найчастіше він – лялька в руках чи фінансової олігархії, чи воєнно-промислового комплексу, коротше – капіталу. Він править країною, а фактична влада не в його руках, сили капіталу фінансують його, і вони ж фінансують тих, кому наказують:

– Убий його!

Я теж патріот своєї країни. Але не кричу на весь світ, коли проходжу повз наш національний прапор, що гордо майорить на березі Іст-Рівер біля будинку ООН. Моє серце просто переповнене любов'ю і гордістю до своєї республіки, свого народу, своєї Батьківщини.

Я зупиняюсь на кілька хвилин і єдине, що можу вимовити, це:

– Ось наш прапор.

Ті, що йшли в атаку, захищаючи честь нашої Вітчизни, йшли переважно мовчки. Ті, що йшли на подвиг, не били себе в груди на доказ патріотичної відданості. Ті, що йшли на смерть в ім'я Батьківщини, не горланили, що, мовляв, ідуть вмирати. Вони йшли на бій, ішли, як і личить воїнам, мовчки.

Не можу сказати, що я в захопленні від кандидатів у президенти США, в моїх очах вони – смертники, Але їхня мужність мені до душі. Чого не скажу про їхні промови. Американцям вони, очевидно, також не до душі. Справжні верховоди Америки, думається мені, висуваючи когось кандидатом у президенти, водночас добирають і кандидатуру можливого його вбивці. А той за гроші на будь-який злочин піде. А як упіймається на гарячому, то ще й прославиться, ввійде в історію, ним захоплюватимуться якийсь час, але не довше, як до вбивства чергового президента.

Америка – країна парадоксів. При повсюдній розбещеності, при суцільному шахрайстві й авантюризмі, що процвітають в країні, американці – люди слова. Вони вірять на слово. Слово – закон джентльмена, його честі.

Американці – люди вільні. Кожен, якщо тільки має можливість, вільний жити, як йому хочеться, вільний і померти будь-коли і як йому заманеться. Американець може будь-кому сказати те, що він думає. Навіть президентові. Це за умови, якщо охорона його до того президента допустить. Та він може йому зателефонувати у так званий президентський день і висловити своє незадоволення урядом, порядками в країні. Це ж саме може сказати на розі авеню. Може прямо перед Білим домом. Може, вискочивши на бочку, перевернуту догори дном. Може... американець все може... Він живе у вільній країні, де конституцією йому гарантовано свободу слова і свободу друку. Може... Але за все це треба платити. Бо все це продається і купується за долари. Якщо в тебе їх немає, то ти нічого й не можеш.

Маючи гроші, ти можеш покричати на вулиці, у під'їзді, на площі. На будь-якому місці, яке ти собі вибереш. Аби мав гроші. Та коли вони в тебе з'являються, то все гаразд і тоді тобі кричати вже не хочеться. Протестувати не хочеться. Все це парадокси американського життя. Бо й сама Америка – парадокс.

Простий американець тверезо оцінює ситуацію, знаючи, що вона залежить від товстосумів, від тих, у кого гарантований успіх і ніякого банкротства – від корпорації по гонці озброєнь. Оміщанених американців політика не цікавить. Вони піклуються про гроші й здоров’я.

Кожен американець мріє стати мільйонером. Не генералом, не фельдмаршалом, не конгресменом і навіть не президентом – тільки мільйонером.

– Президентом у нас може стати й осел, – сказав мені один з американців. – Якби гроші і вуха трохи коротші, ніж в осла.