– Сюди двадцятого травня тисяча сімсот сімдесят четвертого року примчав на коні з Англії Пол Ревір, – повідомила міс.
– Як з Англії? – здивувався я, щоб потім запитати й про інше: «Який же то кінь, що пересік Атлантику?»
– Вибачте, – сказала вона. – Я мала на увазі Нову Англію.
Більше я ні про що не запитував. Бо це мені коштувало дорого. Я так і не дізнався, що змусило Пола Ревіра мчати галопом до Філадельфії. Пізніше з енциклопедії дізнався, в чому справа. Пол Ревір мав повідомити філадельфійську еліту, котра збиралася щовечора у таверні, про те, що закрито бостонський порт. Він так летів на своєму коневі, що обігнав телеграф. Як же реагували на сумну звістку завсідники таверни? Філадельфійці уважно вислухали гінця, висловили співчуття бостонському населенню і розійшлися по домівках. Це був чи не перший промовистий акт на здійснення ідеалу братерства...
Тут, у міській таверні, хотіли скликати конгрес тринадцяти колоній, але делегат із Джорджії провалив пропозицію, бо взагалі не приїхав. Форум перенесли в дім тесляра, де здебільшого зустрічалися філадельфійські майстри-теслярі. Саме тоді й відбулася перша велика бійка між консерваторами й радикалами. Гід цю подію назвала культурніше – драмою. Але спостережливому не треба багато казати. На те, що була в домі теслярів бійка, вказували риштування для реставрації стін.
Жарти жартами, а консерватори тут бились до останнього й перемогли. Делегати змушені були прийняти «Звернення до короля» Англії і цим самим закріпили за колоніями право вирішувати свої внутрішні справи на свій розсуд, а за населенням колоній – право свободи, рівності й недоторканності з боку імперії.
Отже, дім теслярів – це сьогодні символ національного суверенітету Америки. Це, мабуть, воістину єдина у світі така історична пам'ятка. Я про це, між іншим, запитав гіда, але вона сказала, що не знає.
Англійський король Георг III гадав, що філадельфійці в міській таверні просто собі граються у державу й державність, і спочатку не надавав тому великого значення. У нього ще жевріла надія, що старої імперії ніколи ніхто не повалить. Та коли після гарячого грогу хлопці з таверни (так шанобливо називали їх філадельфійці) написали Георгу «Декларацію про необхідність взятися за зброю», бо, мовляв, «наша справа справедлива – ми переможемо» (так сказав сам Томас Джефферсон), то він переконався, що філадельфійці уже не жартують.
За два тижні Томас Джефферсон склав Декларацію незалежності. Її підписали всі делегати. По суті, вона була першою декларацією про права людини.
Конгрес новостворюваної держави заручився підтримкою Франції.
Залишилось єдине – здобути незалежність.
І тут розкрилися здібності Роберта Морріса – філадельфійського банкіра, який почав друкувати свої гроші.
Хлопці з таверни не спали. Більшість із них вирушили на війну, чого вимагала надзвичайно складна ситуація.
Один із діячів визвольного руху північноамериканських колоній проти Англії Семюел Адамс писав тоді образно і переконливо: «Управління настільки складною і могутньою машиною, якою є Сполучені Колонії, вимагає покірливості Мойсея, терпіння Іова, мудрості Соломона у поєднанні з доблестю Давида».
Генерал Вашінгтон просив підкріплення грошима й харчами. його армія голодувала й була напіводягнена. А тут ще зрада Арнольда (де тільки тих зрад не булої), та, на щастя, Вашінгтону допомогли французькі загони і військові кораблі. Перемога під Сарагогою була повною. Завершилася вона попереднім миром, який увінчався визнанням Сполучених Штатів усіма великими державами світу.
На цьому гід закінчила свою філадельфійську екскурсію, а водночас і розповідь. Ми сердечно подякували їй, подарували по кілька сувенірів, що на втілених на них образах розповідали про рідний Київ, про Дніпро і кручі, чим вона була дуже задоволена.
У Філадельфії ми ще бачили перший банк США, філадельфійську біржу, будинок єпископа Уайта, будинок Тодда, Нью-холл, будинок Памбертона, бібліотеку, будинок Конгресу, стару міську ратушу, церкву Христа й церкву святого Йосипа, будинок Греффа, у якого Томас Джефферсон наймав квартиру і цим самим його прославив, будинок Дешлера-Морріса, церкву «Глорія дей» і, звичайно, будинок американського філософського товариства, де й досі куються кадри з місцевих Гегелів і Фейєрбахів. Ми багато чого ще бачили, але не все залишилось у нашій пам'яті.
З того, що запам'ятав, назову вулицю ООН, де висять 159 державних прапорів – усіх країн – членів цієї всесвітньої організації, і на згадку сфотографувався під своїм національним прапором. І зробив те не без гордості і вдячності місцевому муніципалітету.
А потім ми попрошкували до Філадельфійського національного музею, подібного якому теж нема в світі. І не побачити його – рівнозначно тому, що бути в Римі і не зустрітися з папою римським.
Протягом двох годин я розглядав філадельфійські сходи, на які витрачено сімсот тисяч доларів. Я стояв як вкопаний. Моєму захопленню не було меж, і якби музей не зачинили так швидко, то стояв би по півгодини в кожній з сімдесяти шести величезних кімнат. Я стояв і тоді, коли всі наші десь обідали. Вони запрошували і мене на обід, я подякував, сказавши, що ситий. Це була чистісінька вигадка. Просто хотів придбати хоча б найменшу, але оригінальну дрібничку в Музеї національного мистецтва, якщо раптом почнеться розпродаж його скарбів. Бо там їх було забагато, дещо й зайве, як, скажімо, французькі пошарпані гобелени XVI століття. Я міркував собі, що кожен з них може коштувати шість доларів (обід у середньому ресторані – приблизно стільки ж. Може, доларів на два дорожче й плюс обов'язкові чайові офіціанту), кажучи словами видатного американця Лонгфелло, «міркував предостатньо», що, мовляв, доки земляки повернуться із свого хімічного обіду, я їх здивую. Але яким було моє здивування і розчарування, коли якась леді сказала, що тим гобеленам немає ціни і що вони не продаються.
Я й сам здогадався, що вони не продаються, бо в Америці на найменшому предметі обов'язково наклеюють ціни, щоб ти зайвий раз не морочив продавцеві голову:
– А скільки коштує це? А скільки коштує те? А скільки коштує он те? – Оті численні займенники (в мене завжди складалось таке враження) заміняють тобі в магазині усі іменники на світі. Звичайно, подібна шарпанина може вивести з рівноваги навіть американського продавця, хоча за жодним з них таких симптомів не спостерігалось.
Після недовгих роздумів я ще раз підійшов до тієї на вигляд вихованої леді і запитав, чи довго мені чекати, доки тим французьким гобеленам складуть піну, бо хоч вони й морально зношені, я хотів би їх купити. Вона не образилась на мене й спокійно повторила:
– Але вони не продаються, сер.
– А якщо добре заплатити? – Я вирішив узяти вже не три, а два гобелени по вісім доларів.
Я їй, звичайно, про це сказав, не забувши одним оком багатозначно підморгнути. Леді була ще молода, але стійка і тверда, як горішок.
– Ноу, сер.
Я всіляко лаю себе подумки, що маю погану натуру. Я сам собою буваю страшенно незадоволений. Та якщо мені раптом чогось захочеться, то, як кажуть, хоч умри, а дай. У дитинстві дуже вередував. Старші брати казали, що в мені сидять пережитки минулого. І ось у Філадельфії – знайшли де! – стали висовувати свого носа.
– Гаразд, місіс – погодився з нею. – Двох ви продати не можете. Але один. Ну хоча б один. Для мене. Невже це так складно зробити для іноземця? У вас їх тут і пацюки не їдять...
– Айн момент, сер. – Вона мене, видно, сприйняла за німця і попрямувала до двох полісменів, озброєних до зубів кольтами останніх систем. У залах музею новинки такої зброї ще не були виставлені. Лежало безліч якоїсь старої зброї різних віків.
Я тим часом став оглядати інші експонати, зокрема лицарів з філадельфійською пропискою. Вони стояли спокійно. Я дивився на їхні грізні обладунки, на мечі, якими вони колись розсікали собі подібних аж до сідла, і мені зовсім було не страшно, незважаючи на їхні грізні погляди й ножі, якими ті були озброєні до зубів.
