Я кидав косі погляди на величезну кількість ненаситних ножів із дамаської сталі, рецепт якої загубився навік і тепер його не можуть відновити і найвидатніші вчені Америки. Я десь читав (чи не в шедеврі шефа поліції Нью-Йорка?), що багато хто з сучасних джентльменів шкодує за тією втратою. Бо що не кажіть, а фінка із дамаської сталі – це вам не мексіканський ніж, що при першому ж ударі під ребро гнеться, при другому – ламається, і нещасна жертва, яка все життя мріяла про безболісну смерть, змушена тепер десь у районі Бродвею так довго мучитись. Правда, жертва й сама винна в тому, бо не носить при собі страхового полісу. Життя ніхто не оцінив, за такої ситуації воно, виявилось, нічого не варте. Та й чим тут міг зарадити папірець, що називається «Енд веден бріг»[12].

Я не спускав очей з вітрини музею, все думаючи про розпродаж. Якщо вони й на срібло оголосять файнел сейл і якщо в мене залишиться кілька доларів після покупки французьких гобеленів, то зможу придбати з десяток срібних ножів і кілька ятаганів та пістолетів. В Америці срібло дешеве, як у нас хліб.

Жінка – хранителька музею дуже довго говорила з тими поліцейськими. Стояла спиною до мене, а поліцейські – лицем, і жоден з них не спускав з мене й чверті свого ока. Це мене трохи насторожило. Я розгубився. Не знав, що робити. Та й наші чомусь довго не з'являються. Раптом угорі щось бемкнуло. Спочатку раз. Потім удруге. А за тим тричі підряд. Десь дзвонив величезний дзвін. Люди захвилювались і почали поспішати до виходу. До мене підійшло троє поліцейських. Один виліз із бокової ніші. Два стали обабіч, один ззаду. «Заарештують!» – подумав я. Але за що? Я нічого супроти Америки не мав. Своїх думок уголос не висловлював. Та й були вони суто мої. Отже, суб'єктивні. Тут за думки, наскільки я знаю, не судять. Судили тільки в Китаї. Та й то в минулому. Під час «культурної революції». Там і розстріляти за думки могли. Не рятували ні цитати, ні вірші Мао Цзедуна.

Я стояв, хоч відчував, що не твердо. Поліцейські теж переступали з ноги на ногу, а потім один з них досить виразно сказав:

– Ми зачиняємо, сер, – і показав мені на вихід. Я їм не став чинити опору. Не став викликати старшого чи директора, вимагаючи книгу скарг, щоб там описати їхні порядочки. Хвилин тридцять тому як закінчилась перерва – і ось на тобі. Ще одна. Але це була Америка. Тут можна чекати чого завгодно. Я вийшов. Поліцейські провели мене до самих сходів. Зброї ке застосовували. Тоді зачинились за масивними дверима національного музею і, очевидно, забарикадувались, готові на тих барикадах головами накласти. Я вам скажу: було за що. Пізніше, коли мені подарували буклети й коли я довідався, що в тому музеї було, то все зрозумів. З двох одно – вони мене сприйняли або за грабіжника, який тими гобеленами тільки увагу відволікав, або за якогось придуркуватого мільярдера. Загалом же могли про мене будь-що подумати.

Я взяв, безперечно, той путівник, не забувши подякувати за це поліцейському. Бо нічого в світі я так не люблю, як путівники. Власне, не самі путівники, а їхній зміст. Там завжди пишуть не тільки про битви між народами, а й про королів та їхніх коханок, жіночі монастирі і, звичайно, про улюблені страви того чи іншого президента, його смаки, уподобання й про крісло, за яке міцно тримався. Про все це розповідається в американських довідниках. Але ніколи там не знаходив жодного слова про індіанців, про їхній внесок у цивілізацію, про їхні соціальні й національні проблеми. Начебто всього цього не існувало. До чого послідовні усі імперії світу, хоч їх не так уже й багато на землі лишилося.

Нічого, втішимо себе тим, що про життя аборигенів зібрано матеріали хоча в кількох музеях, де ви можете почерпнути деякі відомості, якщо вже вони вас цікавлять.

Чудесний музей! У кас такого нема. Та й бути не може. Ми нікого не обкрадали. У нас все своє. Навіть жорна. А тут вони привезені.

У картинній галереї Філадельфії мені дуже сподобалися полотна Огюста Ренуара. Власне, не так картини, як прізвище їхнього творця: Ре-ну-ар!

Коли я дивився на його картини, то навіть зловив себе на думці, що якби це ім'я почув до поїздки в Філадельфію, – взяв би його собі за псевдонім. Дуже гарне прізвище. Хочеться повторити ще раз: Ре-ну-ар!

Чудесне! Але я від своєї витівки відмовився. Подумав, що таке прізвище вимагає зміни й місця народження й національності. Скажімо, Жмеринка чи Погребище до такого імені не пасуватиме, І тільки тому я поки що лишаюся самим собою.

Ми піднялися на другий поверх школи-музею імені Барнса (по-англійськи його ім'я чомусь писалося Альберт Д. Барнес). Але тут, як казав Козьма Прутков, не вір написаному. Читай так, як можеш, а виголошуй так, як треба. Ось весь секрет і мудрість англійської мови, яку, до речі, я дуже люблю.

На другому поверсі стояла (мабуть, краще – висіла) неймовірна тиша. І раптом її порушив шепіт:

– Ох, як це здорово!

– Не те слово – колосально!

– Я сказав би, грандіозно. Ви погляньте, які мазки!

– Я додав би ще – скільки тут світла й тіні! Ви подивіться, які тут світлотіні.

Я підійшов ближче, щоб все те роздивитися, бо раптом відчув себе стопроцентним дальтоніком. Ні на йоту не бачив того, що помічали інші.

– Навпаки, – сказав однин з наших товаришів. – Ви не підходьте, а відійдіть.

Я відійшов.

– Ну, як? – запитав він мене таким голосом, ніби в оцю мить вирішувалася його дипломатична кар'єра. Я не був йому ворогом. З огляду на молодість і перспективність я з ним погодився.

– Ух, здорово!

– А що я вам казав! А ви відійдіть ще на кілька кроків, – порадив він.

– Я із задоволенням, але...

– Що але? – стривожився він.

– Перила заважають... Хіба що... Ну, коли б тут поставили щось на зразок капітанського мостика, то вам я б не відмовив.

Він подивився мені в очі. Я навіть не моргнув.

– Це Ренуар! – наголосив він.

– Мені подобається його...

– Не те слово, – не дав мені договорити.

– Я знаю. Я хотів сказати, – спробував закінчити свою думку.

– Я знаю, що ви хотіли сказати. Глибина. Експресія! Угадав?

– Майже, але...

– Але щоб зрозуміти глибину експресії, – підхопив, як йому здавалося, мою думку молодий товариш, – цього полотна... Господи, що я кажу... Цього шедевра. Треба стати ось тут. Саме тут, – вказав пальцем на те місце, де були його черевики. – Підійдіть ближче. Не бійтесь.

– Мені трохи ніяково, – скромно мовив я.

– Чому?

– Знаєте! Ви насолоджуєтесь, а я тут... А потім... воно якось не того.. Незручно.. Та й американці на вас звертають увагу...

– Не зважайте! Тут вам ніхто нічого не зауважить – кожен робить що хоче. Вам так зручно, значить, стійте. Незручно – відійдіть убік. Ви гляньте, яке полотно! Що я кажу... Шедевр! Чи ви зі мною не згодні? Будемо відверті.. Є такі типи, яким ні Ренуар, ні Пікассо не імпонують.

– Бачите, я не хотів, щоб ви мене... Ну, як вам делікатніше сказати...

– Говоріть, говоріть! Я звик слухати тільки правду. Мені це навіть подобається. Гляньте на нього так, щоб сонячне проміння цієї картини не торкалося.

– Аби ж то, – відповів я.

– Ви тепер бачите, що це... шедеврально!

Щоб його якось заспокоїти, я відійшов убік. Перше визначення, мені подумалось, було точнішим. Можна було б не називати це полотно шедевром, не вигукувати оте «шедеврально». Хотів було сказати про це, та мою увагу прикували ще два такі «охаючі» екскурсанти з нашої групи, що піднялися на другий поверх услід за нами. Спостерігати за ними – безмежна насолода. Я дістав море задоволення, побувавши у Філадельфійській школі-музеї.

Вам, думаю, і самим доводилося подібне до цього спостерігати, якщо ви не ставали активними... Ну, як вам краще сказати... активними учасниками огульного захоплення, коли всі охають, часто для солідарності з усіма іншими, вдаючи з себе якщо не енциклопедиста, то принаймні знавця живопису й графіки...