З усіх пам'яток, які я привіз із Америки, для мене найдорожча, звичайно, уже згадана письмова рекомендація комісара поліції міста Нью-Йорка.

Це грандіозний нью-йоркський сувенір. Його неодмінно вручають кожній делегації з країн – членів ООН перед початком чергової сесії Генеральної Асамблеї. Приємний і, головне, благородний захід. Я був би щасливий, коли б до тієї пам'ятки додавали (хай навіть безкоштовно – мені не жаль) й цю мою книжку в перекладі всіма шістьма мовами ООН: англійською, арабською, іспанською, китайською, французькою і, звичайно, російською.

Ньюйорківці, як ніхто, дорожать престижем свого міста. Вони знають, що сюди прибувають люди з різних куточків світу.

Досить сказати, що штаб-квартира ООН міститься у Нью-Йорку. А це на сьогоднішній день вже сто п'ятдесят дев'ять країн з усіх континентів.

Представників усіх цих країн треба забезпечити цією пам'яткою. А якщо зважити, що до Нью-Йорка щодня прибуває від одного до трьох мільйонів чоловік і кожному з них треба вручити пам'ятку. Місцева влада на таке йде, хоча це їй обходиться не дешево.

Пам'ятки видаються безкоштовно. А хтось же за них платить. Гадаю, що платимо за них найперше ми самі, приїжджі. Досить нам придбати щось у магазині за два долари й 99 центів (99 обов'язково до будь-якого товару промтоварної групи), як треба доплачувати ще вісім процентів податку. Та на цьому сусідові можете не наголошувати. Пам'ятку ж дали безплатно, а сувенір купили за два долари і 99 центів. Все ж дешевше звучить, ніж три долари, і хоч трохи, але якось по-своєму душу втішає, А чому? Бо про вас думає інститут по вивченню психології. І вам приємно.

Читаючи ту пам'ятку, я одного разу не стримався і пустив (не соромлюсь цього, бо досі жодного такого поліцейського документа не читав) скупу чоловічу сльозу. Заплакав я аж наприкінці пам'ятки, коли побачив, що там немає прізвища автора. Я був у захопленні від його скромності. Вже я сам наскільки скромний, але на таке не здатний. Над будь-яким своїм опусом ставлю своє прізвище, бо в душі думаю – то геніальний твір. Він чекає свого часу й свого безсмертя.

В цьому документі мене зворушила не лише скромність комісара поліції і не та усталена кимось думка, що кожен комісар поліції ніколи зі скромністю не дружив.

Зворушило мене інше. Ця пам'ятка – гарант того, що хоч скільки буде тих комісарів у Нью-Йорку, пам'ятка, як і сам Нью-Йорк, завжди лишатиметься незмінною. Мінятимуться комісари, мінятимуться їхні імена й святкові форми, але пам'ятка...

Врешті-решт вона тому й називається так, щоб кожен, хто з нею познайомився, запам'ятав надовго і дав своєму найближчому другові, котрий, начитавшись інших документів про Нью-Йорк, вирішив побувати й собі в цьому місті.

Якщо є такий намір у вашого недруга, пам'ятку йому не показуйте. Хай їде. Гадаю, у вас після цього на одного недруга буде менше. Якщо ж йому пощастить випадково повернутися живим, все одно радійте (ви ж не такий жорстокий чоловік), бо коли він переступить поріг рідного дому, йому доведеться негайно показати паспорт або інший рівноцінний документ, що підтверджував би особу, бо його не те що дружина й діти, а й мама рідна не впізнає. Якщо ж він хотів ще й зекономити 20 доларів і відвідати Сентрал-парк у вечірній час, щоб винести про це нью-йоркське чудо природи найповніші враження, то повірте мені й комісарові поліції, він їх виніс щонайменше із синцями на щоках.

Небагатьом вдалося привезти із Нью-Йорка пам'ятку комісара поліції. Я її привіз. І хоч мені не зовсім зручно зізнатися в цьому, але перед вами, як перед комісаром поліції, запевняю: я засклив ту пам'ятку й поставив у рамочці в найдоступнішому місці. Я завжди пам'ятаю, що в мене є родичі й друзі, і ця пам'ятка тому свідчення – я їм не ворог.

За це комісарові поліції вдячний, як ніхто, – коли взявся за перо, гадав, що напишу роман, а потім подумав: може, дехто й не повірить. Тепер після того витвору генія комісара поліції я так не думаю і сплю спокійно. Чого не скажеш про комісара: йому в Нью-Йорку спокій тільки сниться.

Я особисто не мав честі зустрітися з комісаром поліції, як з талановитим автором. Але в його особі, в його прекрасному й лаконічному письмі я одразу відчув майстра своєї справи – рука тверда, спостережливість сатирика й удар точний, як удар молотка по наковальні.

Начитавшись в Нью-Йорку цієї пам'ятки, я негайно закупорив двері й вікна. Двері про всяк випадок підпер столом. На нього поставив кілька стільців. Збирався було затягти поверх усього диван, але сам не подужав. Мав намір викликати товариша, але згадав, що йому треба буде відчиняти двері, бо через стіну він не проходить, то передумав. А на стільці поставив телевізор, дві настільні лампи з мармуровими підставками вагою по два з половиною пуди кожна, підсунув диван і тільки після цього заходився коло вікон.

Те, що я їх зачинив навіки, мені можете повірити на слово. У кожному разі, після того, як я виїхав, їх не міг відчинити весь штат готелю.

Якщо нікому не вдалося їх досі відчинити, то тепер, коли я в цілковитій безпеці пишу ці рядки, можу за кілька десятків доларів відкрити секрет. На цьому власник готелю тільки виграє, бо коли вибивати вікна, то йому обійдеться дорожче.

Жив я на сьомому поверсі. Кімната «севен ейч». Пишу по-англійськи, щоб власники готелю не витрачалися на перекладачів. Так от, секрет там простий, як сірникова коробка. Вікна... Власне, не вікна, а віконні рами позабивав звичайними цвяхами, а головки зафарбував тією фарбою, що знайшов у туалетній кімнаті. Певен, що слідів від цвяхів не помітили навіть найкращі приватні детективи, якщо їх за певну винагороду власник готелю найняв.

Штори я опустив навічно, як віко труни. З тією лише різницею, що цвяхами їх не прибивав. Шворки, якими піднімаються чи опускаються штори, я пообрізав. Обрізав і відніс на 8-му авеню. Саме в те місце, де стоять вражаюче фігуристі колишні міс, оскільки на їхньому тілі (в літню пору, звичайно) немає навіть того, що носила Єва; хай прикрасять своє тіло хоч шворками від готельних штор.

Тільки після цього я, можна сказати, спав спокійно. Якщо не враховувати того, що час від часу схоплювався з ліжка, щось вигукував, а тоді знову засинав, дивлячись уві сні цілі серіали фільмів, де монстри, маніяки, спрути і акули якщо не душили мене, то по кілька разів закушували мною, а потім, переконавшись, що в житті я працював сатириком, у якого накопичилося предостатньо жовчі й гіркоти, випльовували. Мені від того легше не ставало. Бо випльовували зовсім в іншому вигляді, ніж ковтали. Я волав, я кричав, але нічого мені не допомагало. Якщо всі ті звуки вдалося джентльменам записати і вони й досі не піддаються розшифруванню, то я радив би представникам ФБР, чи хто вже там у США записує, кинути цю марну справу, бо певний: ті звуки розшифруванню не піддаються. У тих вигуках ні логіки, ні глузду, як і в їхніх фільмах, скажімо, про акул, бджіл, монстрів, не кажучи вже про «зоряні війни». Якось я дивився кінофільм «Тарас Бульба». Він американцям обійшовся у дев'ять мільйонів доларів. На мою думку, фільм того вартий. Та й давно уже себе окупив. Я не великий знавець фільмів. Не вмію їх аналізувати, синтезувати, але скажу одне: після того, як переглянув фільм американського виробництва «Тарас Бульба», запитав себе: «Невже і я належу до того казкового народу, що й Тарас Бульба?» Словом, мені не вірилося. Але коли це так, то маю підстави гордитися з того, що і я українець!

Отаке бува навіває на тебе, коли ти раптом бачиш фільм про рідний край за дванадцять тисяч кілометрів від рідної землі. Скажемо простіше: коли ти раптом дивишся фільм на тому світі, думаючи про рідний край.

Всі ті столи, дивани, стільці, лампи, що присунув був до дверей напередодні (після прочитання пам'ятки комісара поліції), я негайно все розставив на свої місця. Мені несподівано стало соромно за самого себе і навіть за всіх українців разом узятих. От що таке гарний фільм.

І раптом мене охопила ностальгія. Ностальгія – це коли тобі ніщо не миле, крім рідних, і так хочеться додому, що сам собі нагадуєш сіамського кота, який по килиму стіни дереться на стелю. Я тримався без килима. До речі, в Америці на стінах килимів не вішають – їх кладуть на підлогу.