А внизу, майже під кожною світловою рекламою, ресторани: невеличкі, інтимні, затишні, напівосвітлені й здебільшого з мікростоликами на двох. Кажуть, якби ви щодня відвідували хоч один ресторан, то вік, відведений вам богом, був би замалим. Я з цим відразу погодився, бо, наприклад, не знав, який вік, скажімо, богом відведений мені. Сильно сказано. Образно. Скільки б не ходив по ресторанах, за свій вік не обійдеш. А чому саме не уточняють. Чи тому, що не доживеш, чи тому, що не вистачить доларів.

Ми сиділи в таких ресторанах, які не посоромився б відвідати навіть Дюпон. Не знаю, хто такий Дюпон і як його прізвище перекладається на українську мову, але гадаю, що це американський суперкухар, який на харчах розуміється краще, ніж ми. Особливо коли вони нам не до смаку. Проте в харчах, як і в літературі, усім не догодиш.

Щодо харчів, то вони тут хоч і не смачні, але зовнішньо дуже принадні. Лише через самі етикетки я не міг не купувати їх. Та це між іншим, до слова прийшлося.

В Америці чимало харчів преднізолонових. Це я їх так назвав. Їх не беруть ніякі мікроби й бактерії. Молоко тут ніколи не кисне, хоч ти його підігрівай на воді разом з квашеною капустою, хоч мішай з винним оцтом. Кефіру з нього не вийде. Колотухи також. Однак слід віддати належне – дуже смачне. Може, тому більшість американців зовсім не скидалися на блідолицих. Мабуть, для підфарбування крові вони ще ковтають якісь речовини. Адже не можуть вони жити на одній хімії?! А втім, людина звикає до преднізолону. Американець – до всього. Особливо якщо він з Манхеттену.

У Нью-Йорку на кожному кроці пропонують вам папірці: зелені, рожеві, білі, оранжеві, золоті, жовті. Так здебільшого запрошують на коктейлі, в бари, в ресторани, в кабаре. Один запрошує безкоштовно повечеряти, але треба для цього брати питво і, звичайно, за нього платити. Другий запрошує на коктейль у перемішку з найкращими дівчатами світу, котрі будуть з ніг до голови одягнені в перший наймодніший свого часу костюм Єви. Ця розкіш, якщо ви вперше потрапите з цією візиткою, обійдеться на 25 відсотків дешевше. Третій агітує голосувати за президента, четвертий – за кандидата у президенти.

– Я згоден, сер, – сказав я. – Але за умови: сто доларів, і вся моя сім'я – за президента.

Ми інколи про себе дуже високої думки й гадаємо, що нам когось обдурити так само легко, як американцеві плюнути на тротуар.

– Ноу, сер.

– Ніяких ноу, – погрозливо додав я. – Інакше голосуватиму за кандидата.

Мені мовчки вручили папірець. Я мовчки взяв його й вирішив, що це чек саме на ту суму, яку я назвав. А потім подумав, якщо так далі піде, то до кінця виборчої кампанії я зможу збити певний капітал (за президента – сто доларів, за кандидата – п'ятдесят), тож одразу мушу розпочати великий обхід Нью-Йоркських ресторанів.

Я повернув за ріг 5-ї авеню. Можливо, то була й 6-та авеню, але яке це тепер має значення. Я витягнув на світло папірець і... о боже! По-німецьки: майн гот! Замість ста доларів мені запропонували зайти в агітпункт, де при наявності певної суми документів (перелік додавався) мені могла перепасти певна сума грошей, і то за умови, якщо я належу до іншої, протилежної, партії.

Того вечора я ледве не обанкротився. Ледь не повернувся із США жебраком. Не тому, що я на свої гроші на уолл-стрітівській фондовій біржі закупив кількасот акцій, став символічним співвласником компанії «Ей-ар-ві». Зовсім ні. Просто я став психологічною жертвою. Мене купили американці-психологи. Вони тут все враховують. Усі твої слабинки виявлять за одну-дві години твого перебування в Нью-Йорку, як би ти їх не приховував. Вони тут прямо у вітринах виставляють різні спокусливі речі, і ти, навіть той, хто вже давно покінчив з усякими буржуазними пережитками, раптом починаєш реагувати на них, як індикатор.

Проілюструю це на собі. Я ніколи, скажімо, не любив гіркого присмаку в роті. Я ласун солодощів. Мені мама навіть казала, що я мав би народитися дівчиною. Але я нею не став. І раптом тут мене спокусила компанія «Ей-ар-ві» своїм пивом. Власне, не так пивом, як навантаженням до нього. Усе почалося з прогулянки (з прогулянки й жартів усе починається). Я йшов по Медісон-авеню (запевняю, не сам, були свідки), і раптом миле дівча вручило мені рекламку. Я взяв і прочитав: «Якщо ви хочете побачити найкращий дівочий бюст, який є у світі, відвідайте наш пивний бар».

– Ти знаєш, мене чомусь раптом потягло на пиво, – сказав я своєму товаришеві, який люб'язно показував мені Нью-Йорк.

– Що ж, пиво, так пиво, – згодився він демократично.

Ми зайшли в пивний бар. Не встигли прихилитися до стойки-стола, як нам назустріч попливла така чарівна дівиця з оголеним торсом.. Я подумав: «Чому я не народився справді ось такою гарною дівчиною. Я б годинами просиджував перед дзеркалом, милувався б собою і попивав пиво. Навіть якби воно було на воді з Гудзону».

– Два кухлі пива, мадам. – Я в Америці постійно чогось переходив на французьку мову. – Два кухлі й посмішку.

Посмішку вона подарувала одразу, а пиво буквально через дві хвилини. І тут же вручила замість тараньки солоні палички і сиркові тістечка. Америка в цьому питанні також добряче відстає од нас – у них виробництво тараньки повністю занепало, і якщо піде так далі, то країни Заходу і Японія їх швидко витіснять із світового ринку. До речі, щойно куплені мною акції теж упали до нуля саме через брак у концерні «Ей-ар-ві» тарані. Але фірма свій курс останнім часом почала дещо вирівнювати завдячуючи оцим милим дівчаткам, які снували між столиками; ніби всі вони були вистругані на одному верстаті. Я не міг відірвати очей. Жодна з них, як не дивно, у мене з таранькою не асоціювалася, але апетит після пива розгорався.

Страшенно хотілося закусити. Я про це чесно зізнався товаришеві. Він замість того, щоб задовольнити моє прохання, порадив прочитати рекламку, яку подала мені напівбогиня з пивного царства. Я прочитав: «Якщо ви хочете побачити нижню частину наших прекрасних леді й закусити – аналогічний бар напроти, через дорогу».

Я поставив кухоль на стойку, і ми перейшли у те відділення. Я ставлю пиво. Танцювати, та й не вклонитися! Не знаю, чи зможу так тонко описати побачене там. Мені не вистачає хисту. Моє перо не настільки ліричне. Окрім того, чогось подібного ніколи не бачив. Щоб отак легко голенькі дівчата з такими фюзеляжами плавали між столиками й наганяли на нас апетит! Описати це у мене немає досвіду, і я тут пас. Я тут хисту свого не розкрию. Навпаки, він, по-моєму, почав тут гаснути.

– Вам пива, закуски? – З її уст вилітали такі рулади англійською мовою, що я весь час думав: вона їх вимовляє італійською. Я виявився слабодухим. Подумав, що мене більше за кордон пускати не можна, бо коли б не товариш при мені, то попросив би й закуску до тих двох кухлів пива, скільки б вона мені не коштувала!

– Ти знаєш, я здорово сп'янів. Ледь на ногах тримаюсь, – чесно зізнався. – Мене так навіть нерозбавлене віскі не збивало з ніг, як це прозоре пиво. Дуже прозоре. Мені здалося, що там ні піни, ні одягу ніякого. Чи це я з п'яного ока?

Він ствердно кивнув головою. Ми перетнули Бродвей.

– Так, позначається відірваність від дому.

– Може бути, – погодився я. – Ця загадкова ностальгія по рідній домівці мене тут переслідує на кожному кроці.

– Пройдемо мимо, – сказав мій приятель.

– А чому мимо? – запитав я, глянувши на оголену дівку з гілочкою в руках. – Хто така? – ніби вимагав від неї паспорт.

– Знаменита Венесса!

– Чим же вона знаменита: красними зубами, найкращими у світі стегнами, пружними персами?

– Усім! Все це в неї у комплексі.

– Я й сам бачу. Тут частини не рекламуються.

– Частини рекламуються ось у цьому бродвейському магазині, –сказав товариш. – Це колишня міс Америка. Студентка.

Вона виграла цей високий титул. Одержала своїх двадцять п'ять тисяч, але для справжнього бізнесу цього мало, їй потрібний був мільйон. І вона його взяла в компанії по випуску порнофільмів та журналів.